Музей східних кресів буде виявом ностальгії за втраченими землями, — В’ятрович

У студії Громадського Радіо — директор Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович.

Сергій Стуканов: Упродовж останніх років за урядування «Права і Справедливості» ми спостерігали у Польщі зміни в політиці історичної пам’яті. Це спричинилося до політизації трагедії на Волині 1943 року й завершилося, як відомо, торішньою декларацією Сейму про геноцид поляків з боку українців. Існує переконання, що цей поворот є політичним і відбувся під впливом кіл, пов’язаних з нащадками вихідців зі Кресів всходніх. Якою мірою цей поворот підтриманий історичною спільнотою, Інститутом національної пам’яті?

Володимир В’ятрович: Я переконаний, що цей поворот політичний. З точки зору політики він був непотрібний. Мені здається, якщо говорити про роль політиків в оцінці минулого, подоланні цього важкого минулого, то політики вже зробили все, що треба було зробити. Мова йде про те, що були заяви в дусі «вибачаємо — просимо вибачення», відкриття спільних пам’ятників. Додаткова політизація цієї теми нічого не дасть з точки зору морального.

Ми маємо до певної міри спробу накидати історикам якісь оцінки, тому що резолюцією Сейму ухвалено, що це був геноцид. Інші інтерпретації уже будуть відхилені. З точки зору міжнародної політики ця резолюція дуже зашкодила українсько-польським стосункам. Ми бачимо, що після цієї резолюції ідуть якісь наступні політичні кроки, які далеко не сприяють порозумінню та налагодженню стосунків між українцями і поляками. Значною мірою можна сказати, що резолюція перекреслила ці 20 років важких напрацювань, в яких брали участь українці і поляки.

Сергій Стуканов: Яку роль в цьому грають історики?

Володимир В’ятрович: Я б не сказав, що навіть в Польщі історики відіграють якусь важливу роль чи якось впливають на польських політиків. Я переконаний, що такі теми мають залишатися майданчиком для історичних дискусій. У 2015 році був створений польсько-український форум істориків. Створений він був двома інститутами національної пам’яті. Двічі на рік ми збираємося в Україні та Польщі та дискутуємо ці питання. Восени 2016 року мала відбутися дискусія, присвячена польсько-українському протистоянню на Волині в 1943 році. Польські політики не збиралися очікувати на результати обговорення. Очевидно, спішили з політичними оцінками.

Сергій Стуканов: Нещодавно поляки оприлюднили плани, які виглядають дуже неоднозначними. По-перше, це ідея зобразити на одній зі сторінок у паспорті Меморіал орлятам у Львові. По-друге, це створення музею кресів у Любліні. Чи варто це трактувати як символічну претензію на втрачену Східну Галичину?

Володимир В’ятрович: Я згоден з реакцією українського МЗС. Це варто трактувати, це справді є недружніми кроками. Цвинтар львівських орлят — це військовий меморіал, який увічнює і тих людей, які боролися проти української держави. Ця ідея шкідлива для меморіалу. Дуже важко вибудовували компроміс, що цей меморіал має бути просто пам’яттю загиблих, а не давати славу.

Так само я із застереженням ставлюся до ініціативи створення музею кресів. Ми розуміємо, що цей музей буде загравати на ностальгійних настроях тих людей, предки яких походили із сучасної Західної України і Білорусі.

Від невинних ностальгійних настроїв досить близько до якихось політизованих настроїв, оформлених в реваншистські заяви.

В таких умовах навіть заяви маргінальних політичних сил поступово перестають бути маргінальними. Дуже багато українців щиро переконані, що вся ця українофобія, яка є зараз у Польщі, є виключно російською провокацією. Безперечно, це відіграє роль, але не можна сказати, що все це робить Росія. Якби не було живильного середовища, ці провокації легко було б виявити і локалізувати.

Сергій Стуканов: Якою може бути концепція музею, на ваш погляд?

Володимир В’ятрович: Я хотів би помилятися, але я припускаю, що це буде якась ностальгія передусім за втраченими територіями, не за культурою, людьми.

Сергій Стуканов: Посол України в Польщі Андрій Дещиця нещодавно зазначав, що польський перегляд історії пов’язаний з тим, що ми не маємо власного бачення. Поляки намагаються накинути нам своє розуміння цих суперечливих сторінок XX сторіччя.

Володимир В’ятрович: До певної міри я можу погодитися з паном Андрієм Дещицею. Україна протягом тривалого часу своєї незалежності не звертала уваги на власну історію і навіть демонструвала світові, що готова жертвувати якимось оцінками своєї історії заради конкретних економічних чи політичних дивідендів. Але ситуація змінюється.

На тлі тієї війни, що відбувається, я вважаю, Україна активно вибудовує своє бачення свого минулого. Дотепер історію України писали за українців, писали про українців так, як вважали за потрібне. В цій історії вони були або бунтівниками, або залишилися ті, хто йшов на співпрацю з іншими державами. Те, що зараз українці починають говорити про своє минуле від першої особи, змушує переглядати роль наших сусідів в тих чи інших історичних процесах, їм це не подобається, вони звикли самі диктувати те, як українці мають оцінювати свою історію. Це стосується росіян. На жаль, це стосується поляків. На жаль, ми часто чуємо заяви навіть з боку Ізраїлю.

Повну версію розмови слухайте у доданому звуковому файлі.