Ми маємо повну картину радіоактивних захоронень у зоні відчуження, ― Петрук

Тетяна Трощинська: У чому полягала суть проекту підтримки у поводженні з радіоактивними відходами?

Віталій Петрук: Основна мета проекту полягала у тому, щоб провести дослідження у зоні відчуження. Після аварії у 1986 р. усі заходи, пов’язані з ліквідацією наслідків аварії, здійснювалися дуже швидко, тому не зовсім правильно ставилися до того, що і де захоронювали.

Завдяки цьому проекту ми маємо картину того, що там захоронено, і розуміння того, що робити далі: що потрібно перезахоронити, біля чого просто поставити попереджувальну табличку.

Тетяна Трощинська: Яке продовження це отримає?

Віталій Петрук: Цей проект досяг своєї мети ― ми знаємо про усі радіоактивні захоронення, і тепер ми можемо планувати далі свою діяльність.

Василь Шандро: Що є у зоні відчуження? Чи є підстави для побоювань у людей, які живуть на наближених територіях?

Віталій Петрук: Боятися немає чого. Основна функція нашого агентства ― непоширення радіоактивних нуклідів за межі зони відчуження. Цим щодня займається відповідний персонал.

Тетяна Трощинська: Де, крім зони відчуження, зберігаються радіоактивні відходи?

Віталій Петрук: У нас є ціла система поводження з радіоактивними відходами. Її почали створювати із появою атомної енергетики. В Україні вона функціонує з 60-х років. Крім того, що це відходи, пов’язані з ядерною енергетикою, це джерела іонізуючого випромінювання, які використовують у медицині.

Сховища розташовані у Львові, Одесі, Дніпрі, Харкові, Києві та Донецьку.

Василь Шандро: Не простіше було б зробити усі сховища у зоні відчуження?

Віталій Петрук: Так. Існує державна програма поводження з радіоактивними відходами, яка передбачає створення нових сховищ у зоні відчуження. За одним з проектів, який на 90% фінансував уряд Великобританії, побудовано нове сховище для джерел іонізуючого випромінювання у зоні відчуження.

Уся концепція поводження з радіоактивними відходами полягає у тому, щоб перевезти відходи з усіх міст у зону відчуження, у найсучасніше у Європі сховище для зберігання джерел іонізуючого випромінювання.

Тетяна Трощинська: Як відходи транспортуватимуть?

Віталій Петрук: У світі вже напрацьовані правила, є спеціальний транспорт, і його закуповують за рахунок міжнародної технічної допомоги. Це спеціальні автомобілі, спеціальні контейнери різного типу ― одні для перевезення, інші для захоронення.

Крім того, має бути супроводження транспорту за допомогою супутникового зонування, щоб ми постійно знали, де перебуває кожний контейнер.

Система фізичного захисту, супроводження і моніторингу наразі впроваджується в Україні.

Василь Шандро: Чи є у цьому щось спільне із захороненням ядерної зброї?

Віталій Петрук: Є кілька сховищ радіоактивних відходів, які утворились від виконання військових програм СРСР. Зараз з допомогою НАТО реалізується проект із перезахоронення цих відходів на спеціалізованих сховищах.

Тетяна Трощинська: Під час зведення нового накриття у зоні відчуження були розмови про те, що Захід так активно це фінансує, тому що туди звозитимуть радіоактивні відходи з усієї Європи.

Віталій Петрук: Це, скоріш за все, брак інформації. Україна займає 4-те місце у світі за кількістю радіоактивних відходів. Перед нами Росія, США і Франція. Якщо у цих країн відходи з’явилися у результаті виробництва ядерної зброї, то в Україні на 95% це відходи, що з’явилися внаслідок аварії на ЧАЕС.

Наразі уся інфраструктура спрямована на безпечне зберігання усіх відходів, які є у нас. Завезення інших відходів не стоїть на порядку денному.

Зараз виникає інша проблема: за кошти міжнародної допомоги створюється уся необхідна інфраструктура, але у держави немає коштів на її утримання. Законодавча база створена за класичним принципом: платить забруднювач. Але усі відрахування ідуть на важливі напрямки, але не за цільовим призначенням.

Кабмін прийняв рішення про відновлення цільового використання фонду радіоактивних відходів. Відповідні законопроекти підтримано.

Василь Шандро: Яке місце займають радіоактивні відходи серед екологічних проблем на планеті?

Віталій Петрук: В Україні 70% атомних блоків підходять до завершального етапу функціонування ― їх потрібно або закривати, або продовжувати термін експлуатації. Україна увійшла в еру відходів. У цих відходів, особливо високоактивних, термін захоронення триває тисячі років. Ця інфраструктура розрахована на цей період.

Наприклад, у результаті аварії у навколишнє середовище потрапили трансуранові елементи. десятикілометрова зона ― зона спеціального промислового використання ― не буде використовуватися найближчі 24 тис. років, тому що такий період піврозпаду плутонію.

Тетяна Трощинська: А туристичний напрямок у зоні відчуження?

Віталій Петрук: Цей напрямок нас здивував. Та кількість туристів, яка зараз цікавиться поїздками у Прип’ять, подвоїлась за останній рік. Це один з напрямків роботи агентства ― просвітництво. Страх є від незнання.

Ми починаємо приділяти увагу туристичній інфраструктурі зони відчуження, починаючи від туалетів і закінчуючи місцем, де можна переночувати і перекусити.

Василь Шандро: Український досвід поводження з радіоактивними відходами цікавий у світі, чи все-таки ми переймаємо у когось досвід?

Віталій Петрук: Чорнобильська зона ― це великий майданчик, на якому здійснюють унікальні роботи. Наприклад, будівництво нового конфайнменту, будівництво сховища для відпрацьованого ядерного палива ― це унікальні роботи у реальних умовах радіоактивного забруднення.

Коли сталася аварія на Фукусімі, японці у перший час приїжджали і переймали досвід.

Чорнобильську станцію знімають з експлуатації. Персонал, що це здійснює, отримує досвід зняття з експлуатації після аварії.

Єдина наша проблема ― відсутність коштів, щоб показати «клас».