На Майдані 2014 була творчість із запахом гуми та перцевого газу, - Вайсберг

Ірина Славійнська: Розкажіть про ваші візуальні спогади лютого 2014 року. І про проект «Стіна» і про події, які запам’яталися.

Матвій Вайсберг: Я іноді викладаю фотографії того, що відбувалося три роки тому. Я не дуже люблю роковини. Це дуже сумне свято. Але це нас вразило. Ми вистояли тоді, три роки назад. Я подивився сьогодні на те, як виглядає Майдан. Там все так спокійно, свічечки, «Плине кача». А тоді все диміло, бухало і мені хотілося прокинутися.

Щодо моєї серії. Я розпочав її 28 січня. Тоді вже було перемир’я. Я дивився і розумів, що я не можу цього не зафіксувати. Бо я захворію чи лусну. Це чудо, що ми вистояли і перемогли. Якими жертвами – це вже інша розмова.

Василь Шандро: Ми зачепили тему матеріалу для творчості.

Ірина Славінська: Коцюбинський колись писав: «Для літератури усе матеріал».

Матвій Вайсберг: Це дуже важке для мене питання. Це була не перша така серія. Я раніше малював про дім для літніх людей, де жила моя мама. Я довго вагався: малювати чи ні. Спочатку я назвав свою серію «живописом прямої дії».

Коли я вийшов на Майдан, то я вийшов не як художник. Я про це заявив. Я сказав, що йду, як киянин, як єврей, як українець, людина. Десь два місяці я не міг нічого малювати. Потім не зміг втриматися – я ж художник. Коли було перемир’я, то я вже знав яку форму матиме серія, бо в мене вже була «Стіна» старозаповітна.

Василь Шандро:  Вона має зв’язок?

Матвій Вайсберг: Прямий! Навіть фізичний. Коли я прийшов 28 січня до майстерні, то в мене не було інших полотен, окрім трьох, що залишилися від тієї стіни. Коли я побачив наші нічні «двіжухи», то зрозумів, що це велика історія, у яку я маю щастя бути залученим.

Ірина Славінська: Говорячи про “Стіну”, як не згадати про Стіну плачу у Єрусалимі. Незважаючи на таку назву, люди приходять туди із мріями та бажаннями. Ваша «Стіна», крізь спогади про Майдан, це стіна плачу, молитви?

Матвій Вайсберг: Це стіна надії, це стіна молитви (хоч я невіруюча людина). Це стіна жалю. Ви туди вкладете все, що побажаєте. Я ледь не одразу після Майдану був там, біля Стіни плачу у Єрусалимі, і я одним з перших вклав туди стрічечку нашу з Майдану.

Василь Шандро: Стіна для українців має кілька інших асоціацій. Вибачте за іронію, але згадується стіна, яку колишній прем’єр почав будувати на кордоні із Росією. Стіна від ворога. Або стіна всередині нашої країни. Вона моральна, ментальна. Чи не слід всі ці розуміння долучати до вашого розуміння стіни?

Матвій Вайсберг: Я не думаю, що всі ці розуміння можуть бути там. Я  колись артикулював, що це стіна жалю, болю, надії. Майдан був такий – то жаль, то надія. Я думав, що саме стіна, через свою фрагментарність, найкраще відображає цю подію.

Ірина Славінська: Є митці, які не можуть продовжити свою роботу після Майдану. У вашому випадку – це творчість після кризового досвіду.

Матвій Вайсберг: Я  закінчив останню картинку 8 березня. Заплакав і пішов додому. Катарсису не було, щось ще мало трапитися. І воно, на жаль, трапилося. Потім я малював пташок. Рятувався пташками. Малював різні теми, у тому числі і серйозні. Є кілька вагомих робіт на цю тему у Влади Ралко, у Саші Животкова, у Лєни Придувалової. А є художники, як Боря Єґіазарян, він був на барикадах. Він мені сказав, що не може цієї теми торкатися. Це дуже особисте.

Майдан був храмом, на який напав ворог, — Борис Єґіазарян

Василь Шандро: Я не знаю, чи можна назвати це мистецтво фіксацією часу у документальному чи репортажному сенсі. Було багато плакатистів. Цей жанр дуже розвинувся на Майдані.

Матвій Вайсберг: Це був такий сплеск творчості. І художньої в тому числі.

Так зване актуальне мистецтво на Майдані було дещо посоромлене сплеском народної творчості.

Ірина Славінська: Крім митців, які проводили свій час коло «Барбакана», був великий сплеск анонімного мистецтва. Активізувалося дуже багато людей, яких ми не бачили раніше. Що сталося потім?

Матвій Вайсберг: Я не знаю. Це нікуди не поділося. Десь у наших душах щось лишилося. Щось ми возили на виставки – це плакати, щити, розмальовані каски.

Ірина Славінська: Чи відчуваєте ви, що поява всіх цих робіт вплинула на те, що почало створюватися в українській культурі.

Матвій Вайсберг: Треба, щоб пройшов час, щоб відповісти на це запитання. Думаю, що вплив є. Інакше бути не може. Так має бути.

Василь Шандро: Давайте поговоримо про «революційне мистецтво». Це революційне мистецтво і те революційне мистецтво, якому нас вчили – це різні речі. Чому не було створено монументальних, фундаментальних робіт?

Матвій Вайсберг: Час розставить все на свої місця. Я, як всі художники, що брали участь у революційних подіях, мрійник. Я не ставив собі за мету щось таке зробити. Я просто мав це зробити.

Коли я малював «Стіну», то я думав про те, яку статтю мені за це дадуть.

Я маю надію, що те, що я сказав що це «живопис прямої дії», це буде відходити на другий план. А на перший виходиме  художня цінність. Безумовно – це документ історії.

Ірина Славінська: У випадку «живопису прямої дії» – хто на кого діє?

Матвій Вайсберг: Тут взаємодія. Я пам’ятаю, як приходили люди і п’ять хвилин деяким вистачало.

Ці картини мали запах горілої гуми і перцевого  газу, якого мені також трошки дісталося.

Василь Шандро: Ви не шкодуєте через власну участь у цих подіях?  Чи є скепсис та розчарування серед ваших колег?

Матвій Вайсберг: Серед моїх колег немає таких людей. Тих, хто кажуть «ну і що» після Майдану, більше не знаходяться у мене в друзях. Я пишаюсь.

«Блажен, кто посетил сей мир

В его минуты роковые!

Его призвали всеблагие

Как собеседника на пир»

Я був співучасником. Жодного розчарування в мене немає.

Василь Шандро: Чи з’явилася миcтецька кон’юнктура на цю тему?

Матвій Вайсберг: Я не знаю. Як це може бути?

Василь Шандро: У нас цього не трапилося.

Матвій Вайсберг: Можливо, це говорить про те, що ця історія потребує осмислення.