На Революції гідності політиків толерували, але не робили символами надії — Максим Буткевич

Помаранчева революція

Як пригадує Максим Буткевич, у 2003 році він поїхав до Великої Британії, де працював в українській службі BBC. На момент початку Помаранчевої революції він вирішив на якийсь час відійти від журналістської діяльності, а також не мав бажання повертатися в ті українські медіа, де працював раніше, оскільки на той час вони переважно перебували в системі цензури, притаманної останнім рокам правління Леоніда Кучми.

«Я не бажав і не зміг би працювати на них, але мені пощастило: я отримав стипендію й вступив на магістерську програму з прикладної антропології університету Сассекса. Коли почалося моє навчання, в Києві почався майдан.

Я розумів, що беру квиток в Україну, що візьму участь, поки не отримав повідомлення від дуже важливого для мене товариша, який активно займався підготовкою майдану і який наполегливо закликав мене залишатися у Великій Британії. За його словами, критично потрібні були перекладачі, які б інформували світ про те, що відбувається в Україні. Також на початку були побоювання, що протести придушать силовими методами, тож потрібно було, щоб хтось точно лишився живий і на свободі».

Журналіст розповідає, що тоді щодня після завершення навчання й до ранку займався перекладом новин. За його словами, було дивно почувати себе водночас активною частиною спільноти, але бути за кордоном. Максим Буткевич пригадує, що тоді в університеті з ним навчалася ще одна українка, з якою вони запровадили на кампусі моду на помаранчевий колір і підтримку України.

Революція гідності та події після неї

Під час Революції гідності Максим Буткевич повернувся до Києва з відрядження в ніч на 30 листопада й через кілька годин дізнався про розгін протестуючих студентів «Беркутом». Тоді ж доргою купили теплі шкарпетки, рукавички, термос, кружки й інші потрібні речі та долучилися до протесту на Михайлівській площі, розповідає правозахисник.

«Ми на місці намалювали плакат, до нас почали долучатися друзі й подруги. Ми були там до першого грудня, коли Майдан став таким, яким його пам’ятаємо зараз. Я як волонтер працював для Громадського радіо: висвітлював події, був репортером на місці, іноді вів програму, співпрацював з «Євромайданом SOS», які надавали нам звіти й статистику за день — скільки людей затримано, поранено. Громадське радіо спершу виходило у вигляді подкастів онлайн, а потім ми потрапили на FM-станцію».

Паралельно для «Євромайдану SOS» Максим Буткевич допомагав з роботою гарячої лінії. Також було запроваджено кілька проєктів в «Українському Домі», який тоді перейшов під контроль протестувальників. Зокрема, там надавали правозахисну допомогу, облаштували кінотеатр, де учасники й учасниці переглядали фільми, влаштовували різноманітні заходи та дискусії.

Коли розпочалися вуличні бої та з’явилося багато поранених, а потім і загиблих, було організовано ініціативу «Ліки для Євромайдану». За допомогою соціальних мереж координували доправлення медикаментів у лікарні, де були потерпілі. Там діяла ініціатива «Варта в лікарні», учасники якої дізнавалися в лікарів, у чому є найбільш нагальна потреба.

«Коли почалася окупація Криму, наша організація «Проєкт без кордонів» була однією з перших, які публічно повідомила про потребу вирішення питання внутрішньо переміщених осіб. Тому що там, де починається окупація, завжди з’являються переселенці й переселенки, і ми почали працювати в цьому напрямку.

Крім того, ми встановили громадський контроль над Державною міграційною службою, оскільки боялися, що там знищуватимуть документи, які стосувалися незаконних відмов у наданні статусу біженця. Все закінчилося підписанням тристороннього договору між ДМС, нами та зі свідченнями представників Агенції ООН у справах біженців: що все було зроблено за законом, і нікому не завдано шкоди, а також що сторони зобов’язуються в майбутньому співпрацювати з метою покращити умови для біженців і шукачів притулку. Останній пункт залишається проблемою дотепер».

Читайте також: «БТРи їхали практично по наметах»: Євген Нищук про Революцію гідності

Який зв’язок і відмінності між двома революціями

На думку Максима Буткевича, Майдани 2004 та 2013-2014 років були зламами та вираженнями тих процесів, що відбувалися й назрівали в суспільстві. За його словами, під час Помаранчевої революції люди вперше відчули свою суб’єктність, вперше довели собі, що можуть щось змінити в країні та своєму житті. Правозахисник говорить, що в попередні роки в суспільсьві панував настрій зневіри у власних силах та бажання бути непомітними.

«Це були настрої повної пасивності, покори, конформізму та згоди проміняти гідність на дуже відносну безпеку, якщо «не висовуватись». Люди поклали цьому край, і хоча старі настрої ще з’являлися після 2004 року, вони вже ніколи не були визначальними в долі нашого народу та країни».

За словами журналіста, під час Революції гідності знову йшлося про суб’єктність, спробу не дати в «ручному режимі розвернути долі мільйонів людей на 180 градусів». В той же час, Революція гідності стала наслідком невачі в реалізації тієї утопії, що вела людей в 2004 році, каже Максим Буткевич.

«Відкрита, чесна країна без корупції, з повагою до людини та життя без страху — це те, що мені здавалося бажаним для людей, які були на Майдані. Але, на жаль, наступні роки стали для багатьох роками критичного розчарування. Той же друг, який порадив мені лишитися в Британії, ще протягом революції, коли панувала ейфорія, сказав, що невдовзі люди почнуть розчаровуватися. Тоді великі надії покладалися на Віктора Ющенка та інших політиків, але були розбиті.

В цьому для мене полягає одна з головних відмінностей Революції гідності, де політичні лідери радше толерувалися Майданом, ніж ставали якимись символами надії чи керівниками. Майдан Революції гідності був значно суб’єктнішим, самостійнішим, низовішим та активнішим. Інша ключова відмінність — це те, що в 2013-2014 роках не вдалося втримати ненасильницький формат протестів, що стало наслідком дій влади».

Повернення до журналістики

Максим Буткевич говорить, що хотів би принаймні почасти повернутися до журналістської діяльності. В той же час, правозахисник зазначає, що вона потребує багато внутрішнього ресурсу, належної кількості часу та уваги. Максим Буткевич не певен, чи вдасться виділити найближчим часом достатньо часу для цієї справи, але додає, що має певні ідеї в цій сфері.

«В полоні був час подумати, і звідти я привіз кілька ідей щодо моєї залученості в медійну роботу, які я обговорю, сподіваюся, з колегами з Громадського радіо».