На вулиці я прожив три місяці, — Олександр Горонді

Олександр Горонді тепер працює адміністратор соціального гуртожитку у Львові від ГО «Оселя», яка кілька років тому допомогла хлопцю повернутися до звичайного життя.

Олександр Горонді: Я родом з Мукачево Закарпатської області. У віці близько 18 років потрапив на вулицю. Я здружився з хлопцями. Вони організували банду. Я так само потрапив до них, мав проблеми з законом.

Молодший носив гроші середньому, середній старшому. Ця схема досі там є. Коли мені було 16-17, мені дали два роки судимості за груповий напад. Я тоді задумався, що може таке статися, що мене посадять. Мені доводилося бачити людей, які хотіли вийти з цієї системи. Було таке, що їх просто запихали в багажник і вивозили в ліс. Руки зв’язували, кидали в озеро, пару хвилин тримали, потім витягували. До дерева прив’язували.

Василина Думан: Як ти з цього вибрався?

Олександр Горонді: Я просто не міг там бути. Мене змушували красти.

Я з малозабезпеченої родини. Тато помер, коли мені було 5 років. Мама сама виховувала двох братів, працювала на заводі. Вона не хотіла вірити, що я потрапив у складну ситуацію. У мене почали з’являтися суїцидальні думки. Я сів на електричку, не знаючи, куди вона їде.

Потрапив у Львів. На вулиці я прожив з 7 жовтня до 19 грудня.

Василина Думан: Твоя знайома з ГО «Оселя» розповідала мені, що коли людина потрапляє на вулицю, то з нею відбуваються певні зміни особистості. Вона живе в місті, але сильно випадає з суспільства. Такі речі проявляються?

Олександр Горонді: Я приїхав до Львова, нікого тут не знав. Ходив по району вокзалу. Ночував на горищі. Бездомний мені показав, що там можна ночувати. Переважно я ні з ким не спілкувався.

Біля вокзалу протестанти кожної середи роздавали їжу. Я випадково проходив. На смітниках шукав речі, які можна було продати бабусям, які їх перепродавали.

Протестанти мене покликали. Там я познайомився з бездомним.

Василина Думан: Як виглядав твій день, коли ти жив на вулиці?

Олександр Горонді: Я вставав о 9-10, ходив майже за однаковим маршрутом. Як починало темніти, ховався від міліції. Я не бачив ніяких перспектив, хотів вчинити самогубство. Я був дуже замкнений.

Їжу шукав по смітниках. Продавав речі, знайдені серед сміття.

Чому я таки не вчинив самогубство? Я раніше не був віруючою людиною. На смітниках якось знайшов Євангеліє. Воно дало мені якусь надію. Я слухав протестантів.

Була акція «Їжа замість зброї». Молоді люди роздавали їжу кожної неділі, здається. Я на них теж випадково натрапив. Була зима. Я був слабо одягнений. Один хлопець віддав мені свої рукавиці. Це для мене було показово. Людина не чекала, поки я попрошу, а сама дала рукавиці. Мене спитали, чи я маю, де ночувати, відвели на ночівлю. Там я познайомився з хлопцем із Закарпатської області. Він планував жити в «Оселі». Я тоді нікому не довіряв, довго не йшов.

Потім таки потрапив в «Оселю».

Василина Думан: Це філія міжнародної спільноти «Емаус». У Львові вони займаються проблемами бездомних.

Олександр Горонді: В «Оселі» мені розказали, по яких правилах там живуть. Коли я вперше прийшов, мене перевдягли, нагодувати і дали роботу. Я мав там підтримку. Зараз я працюю в соціальному гуртожитку для вихідців з «Оселі».