«Наша аудиторія — теплі люди», — Ірен Роздобудько

Від Ґудзика-1 до Ґудзика-2: письменниця розповідає про книгу «Ґудзик», феномен простої історії, що її продовжують читати із захопленням. Книгу перекладено англійською, роман екранізовано

Ведучi

Анастасія Багаліка,

Лариса Денисенко

Гостi

Ірен Роздобудько,

Ігор Жук

«Наша аудиторія — теплі люди», — Ірен Роздобудько
https://static.hromadske.radio/2016/05/hr_ur1_2015-11-10_rozdobudko-zhuk.mp3
https://static.hromadske.radio/2016/05/hr_ur1_2015-11-10_rozdobudko-zhuk.mp3
«Наша аудиторія — теплі люди», — Ірен Роздобудько
0:00
/
0:00

Донецьк-Київ-Донецьк: Ірен Роздобудько розповідає, як важко дається спілкування з друзями дитинства. Говоримо про те, що навіть дитячі спільні спогади не можуть об’єднати люди з різними політичними поглядами.

Україна-Росія-Україна: бард Ігор Жук розповідає про поділ думок серед антирадянського середовища російських бардів. 

Лариса Денисенко: Як ти зараз сприймаєш Ґудзик-1 і чим для тебе був Ґудзик-2?

Ірен Роздобудько: У Ґудзик-1 була досить дивна доля. По-перше, він отримав гран-прі на «Коронації слова». У мене є книжки, які подобаються мені набагато більше, але от з Ґудзика чомусь усі починають мене читати і всім він подобається. І ця книжка також була екранізованою одна з перших. Вона також перекладена англійською. І ще багато чого пов’язано з ним.

Я не збиралася писати продовження, тому що здавалося, що це як мильний серіал. Але сталося так, що рівно через десять років до мене прийшли ці герої і сказали, що у них так багато всього змінилося і як це може бути, що ти нас залишила у незрозумілій ситуації.

Ще перед Революцією Гідності вирішила написати захопливе продовження. Там багато Америки, Шотландії, Києва, але хитрість в тому, що Ґудзик-2 дав мені можливість говорити про те, що відбувалося в нашому суспільстві в 2010 році, коли були жахливі вибори. І так само ця книжка дала можливість говорити про те, що переживала я, мої друзі і всі ми, коли почалася Революція Гідності.

Лариса Денисенко: Ірено, сьогодні ти читала на вашому вечорі уривок зі своєї новели «Місцевість». Там вплітається різне: сексотство, психологічна втрата, пігулки. Ти описуєш це, як очевидні речі, які відбуваються. Ті речі, які зараз відбуваються на твоїй Батьківщині, скорше не такі прямі, а це пропаганда. Коли ти писала, то це мала на увазі?

Ірен Роздобудько: Для мене було головним психологічні стосунки між давніми подругами, які спали в одному ліжку, мріяли про одне й те саме, а потім так різко змінилася психологія і стосунки. Ось це для мене було найважливішим.

Лариса Денисенко: Кажуть, що дитячі спогади дуже міцні. І вони нас формують. Виходить так, що для твоєї героїні це працює, адже вона згадує багато дрібниць. А от її подруга забула це все. Як ти думаєш, чи можливо, що одні зберігає ці спогади, а інший просто викреслює з пам’яті?

Ірен Роздобудько: Тут немає жодної вигадки, тому що так воно і є. У мене є однокласники, з якими я, як в цьому оповіданні, дуже дружили. І майже з перших днів того, що відбувалося в Києві, я стала для них чужою.

Ми з Ігорем приїжджали в Донецьк два роки тому, то я запросила їх на чай, але жодна з моїх подруг не відгукнулися. Я не впевнена, що не відбудеться так, як я написала в оповіданні, що вони не підуть куди слід і не скажуть, що приїхала фашистка.

Лариса Денисенко: Ігоре, ти багато спілкувався з російськими бардами. Ти бачиш перспективу подальшого спілкування?

Ігор Жук: Є багато бардів, які виголошують свою позицію і незадоволення. Наприклад, мій товариш Юра Лорес, який дуже сміливо та хоробро виступає проти тих всіх абсолютно неприйнятних речей, які там відбуваються.

Також Алєк Мірзоян став такою притчею во язицех, але у нього завжди було бажання епатувати якимось своїм радикальним знанням. І тут, напевно, поштовх пішов в потрібному, для епатажу, напрямку і він взагалі став людиною, який однією ногою стоїть в фашистській ідеології — те, в чому звинувачують Україну.

І це люди, які стояли на одній стороні барикад, а тепер деякі з них стали абсолютною протилежністю самих себе.