«Найсмачніший пломбір», «натуральна ковбаса» і солодке, яке псує зуби — Олена Стяжкіна про книжку «Смак радянського»

Що ми їли, де ми їли і як ми їли. Говорили про книгу Олени Стяжкіної, докторки історичних наук, професорки, провідної наукової співробітниці Відділу історії України другої половини XX століття Інституту історії України НАН України.

Василь Шандро: «Смак радянського: їжа та їдці в мистецтві життя й мистецтві кіно (середина 1960-х — середина 1980-х років)». Про що ваша книга?

Олена Стяжкіна: «Їжа найбільше говорить про устрій будь-якого суспільства чи будь-якої спільноти». Так казав Клод Леві-Строс, французький антрополог, етнограф, соціолог і культуролог. Ця ніби неочевидна думка спонукала мене подивитись на радянську гастрономію з точки зору устрою, його соціальних практик, соціальної антропології, інститутів примусу. Моїм завданням було поговорити з читачем про те, як через їжу радянська влада говорила зі своїми підкореними.

Ця книжка про радянських людей — жінок, чоловіків, дітей — які їли вдома, на роботі, в дорозі, в дитячому садку та школі, в системі радянського громхарчу, в турпоїздках. Про тих, хто здобував їжу в чергах, на колгоспних ринках, на власних городах, через хабарі та бартерні обміни, крадіжки на робочих місцях. Про тих, хто створював її надлишки в системі тіньової економіки й про тих, хто обирав відмову від їжі як спосіб демонстрації статусу «іншого» або зберігав «смачну традицію», плекаючи «банальний націоналізм».

Видавництво «Дух і літера»

Олена Стяжкіна: Книга є частиною теми, яка була досліджена впродовж 3 років. Мені хотілося подивитися на неочевидні речі очима очевидного, спокійного ностальгування. Я маю персональний інтерес до цього всього. Оскільки я не так давно зрозуміла, що сама не знаю, що я люблю їсти. Я жила з певною продовольчою репресією, зі смаковою цензурою. Тому і вирішила розібратися.

Василь Шандро: Чи має значення, що книга написана в країні, яка пережила геноцид саме через їжу?

Олена Стяжкіна: Очевидно, що так. Цей сюжет є одним із провідних у розумінні того, що в нас з їжею так і що не так. В книзі є свідчення людини досить поважного віку, яка говорить: «Я ніколи більше не можу їсти зелений борщ. Він нагадує мені всю ту траву, яку я їв під час голоду».

Василь Шандро: Що ми маємо на увазі, коли говоримо «радянська гастрономічна культура»?

Олена Стяжкіна: Радянської гастрономічної культури, в принципі, не існує. Так звана «радянська кухня» безсовісно крала і поглинала кухні інших народів. Таким чином, український борщ чомусь називався московським, вареники — сибірськими, плов — надбанням радянської інтернаціональної кухні. Історія з крадіжкою — дуже типова для будь-якої імперії.

Зараз ми можемо говорити про нашу перемогу, бо ми дійсно дуже просунулися від радянського способу споживання їжі. Це не означає, що салат «Олів’є» «вмер». Ні, він «живий», але говорити про нього вже не актуально. Треба їсти щось інше, пробувати, насолоджуватися, дозволяти собі жити смачно. Наша кухня стає більш глобалізованою: ми подружилися з суші, піццею. Але при цьому ми зберігаємо свої національні, дуже смачні, страви. Ми не загубилися в цій глобалізації.

Людина, в якої є вибір, яка може обирати — смачно їй чи не смачно — це людина, яка вчиться свободі. А це дуже небезпечно для тоталітарної держави.

«Найсмачніший пломбір», «натуральна ковбаса» і солодке, яке псує зуби. Наприклад, коли почалася криза з м’ясом, ГОСТи змінювались раз на 2 роки. Зрештою було дозволено класти в ковбасу шкуру, копиці, жири, хвости, а також безліч хімічних додатків. Все це допомагало замінити м’ясо. Мало було якісного в тій їжі. А нам чомусь здається, що тоді було краще.

Повністю програму слухайте в аудіофайлі

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS