«Останні самураї»: до якого часу діяло українське підпілля?

Гість ефіру — історик Володимир Бірчак.

Володимир Бірчак: «Останні самураї УПА» — це тема моєї статті, низки лекцій. Колись давно, коли я менше займався визвольним рухом, я подивився оскароносний фільм Клінта Іствуда «Листи з Іодзіми», де розповідалося про одну з найбільших баталій на Тихому океані між американцями та японцями. Іодзіма була підкорена американцями наприкінці березня 1945 року, але останні захисники Іодзіми з японського боку вийшли з підпілля тільки 6 січня 1949 року, тобто вони чотири роки перебували в підпіллі. Тоді, ще в студентські роки, у мене виникло питання, хто був останнім «самураєм» серед українських націоналістів.

В історіографії побутувала думка про те, що останній бій збройного підпілля ОУН був 14 квітня 1960 року. Троє підпільників, Петро Пасічний, його дружина Марія Пальчак та Олег Цетнарський. Вони близько 5 років діяли на території Тернопільської та Івано-Франківської областей. Вони проводили акцію в Івано-Франківській області, розслідуванням займалися франківські КДБісти, а підпільники втікали на Тернопільщину і діяли там. Таким чином вони заплутували КДБістів, які не надто хотіли ділитися інформацією між собою.

Підпільники могли і довше оперувати, але трапилася випадкова зустріч. Вони рухалися по лісу до села за продуктами. В цей момент в ліс підійшов молодий лейтенант Держбезпеки Віктор Стороженко, який в тому лісі в той же час мав зустрітися з агентом, який мав йому повідомити інформацію про цю боївку «Чорного» (Петра Пасічного).

«Чорний» не знав, куди йому діватися, і вони ліквідували цього лейтенанта. Після цього на їхні пошуки кинули великі сили і вистежили 14 квітня 1960 року. Проти трьох підпільників кинули величезні сили. Це була оперативна група Тернопільського управління та 12-й мотострілковий полк внутрішньої охорони МВС. Це близько тисячі осіб проти трьох людей.

Вони прийняли бій і в бою ліквідували двох чекістів. Тоді «Чорний» та «Іван Молодший» були тяжко поранені, щоб не здатися в руки ворогу, вони вчинили самогубство. Марія Пальчак також пробувала здійснити спробу суїциду, але невдало, її захопили пораненою, вилікували і згодом засудили до 15 років виправно-трудових таборів. Оцей бій до останнього часу вважався останнім боєм підпілля.

Ірина Славінська: А виявилося, що підпілля було глибшим і тривало довше?

Володимир Бірчак: Так, були цікаві історії боїв та підпільників, які переховувалися впродовж 20 — 40 років.

Ірина Славінська: Чому ця дата 60-го року так довго залишалася в уяві тих, хто цікавився цією проблематикою, останнім боєм? Це були засекречені дані?

Володимир Бірчак: Так, але я думаю, що була ще одна причина. Доступ до документів справді відкрився у 2014 — 2015 роках. Дуже багато документів, зокрема агентурних справ, різного роду спецповідомлень, які були раніше засекречені, стали доступними. На основі цих архівів я зміг повишукувати ці речі. Ми говоримо про Західну Україну. Є такий міф, що український визвольний рух — це тільки Західна Україна. Забувають про Східну і Центральну Україну. Ми говорили про Тернопільську область, 60-й рік. В одному зі спецповідомлень мені вдалося виявити інформацію про підпільника з Холодного Яру. Його псевдонім — Бродяга. Це був член ОУН, якого в 1961 році вдалося виявити в Чигиринському і Смілянському районах. До його ліквідації було задіяно оперативні групи з кількох областей. Був призначений цілий квадрат в лісі, де він міг переховуватися. Цей квадрат прочісували оперативники під виглядом єгерів, простих лісників. Врешті керівництву доповіли про те, що особливо небезпечний злочинець Бродяга був ліквідований.

Підпільник Корчинський під псевдонімом Стрийко перебував у Сколівському районі на Львівщині. Життя в криївках, життя в підпіллі не було дуже легким, воно дуже позначалося на здоров’ї самих підпільників. Це постійні хвороби, такі, як запалення легень. Мало згадують про сліпоту. Людям бракувало денного світла. Підпільник Стрийко станом на 62-й рік був дуже хворим і майже сліпим. Він не міг продовжувати життя в підпіллі. Він був одинаком, всі його друзі були або заарештовані, або вбиті. Він вийшов з криївки, викопав собі могилу, спустився в рідне село, де зустрів свого товариша і попросив того товариша закопати його. Вони повернулися в ліс, Стрийко ліг в могилу, застелену ялиновим гіллям, застрелився, а його товариш закопав його.

Василь Шандро: Ці протистояння можна вважати боями УПА? Ці люди представляли УПА?

Ірина Славінська: Чи були це бої?

Володимир Бірчак: Термінологічно це не були бої, правильніше їх буде назвати збройними сутичками. Якщо йти в термінологію, то це не була УПА, але це були її правонаступники — збройне підпілля ОУН. Це українські повстанці.

В цих пошуках мені вдалося відшукати ймовірного прототипа твору Андрія Кокотюхи Червоного. Це доволі цікава історія підпільника Індуса. Звати його Антон Олійник. Він з Рівненщини. В 44-у році він пішов до ОУН, в 1947 році цього юнака заарештувала Агентурна бойова група, він отримав свій перший термін ув’язнення — 25 років.

Юнакові в 17 років змиритися з тим, що він має відсидіти більше, ніж прожив, складно, він не міг на це погодитися. Індус втікатиме з таборів тричі. Після першої втечі вони з товаришем пробіжать кілька кілометрів і усвідомлять, що знаходяться на острові, вони не були до цього готові, їх заарештують. Друга втеча буде набагато серйозніше спланована, буде викопаний тунель. 370 кілометрів вони пропливуть на човні, потім сотні кілометрів вони подолають на вантажівках і поїздах. Олійник з товаришем поїхали на Рівненщину, щоб побачити матір та сестру, і були заарештовані. Третя втеча — справді фантастика. Він буде втікати з своїм побратимом Володимиром Семенюком. Вони втечуть з одного з найсуворіших таборів МВС СРСР Дубравлаг. Довший час вони перебувають в Києві, їх сприймають як іноземних туристів. Після таборів у них були чорні від перевтоми обличчя. У них була підготовлена втеча за кордон. Це 1966 рік. Тут Олійника заарештовують втретє, привозять до Києва. Його засудять до смертної кари. Переважно українських націоналістів судили за Кримінальним кодексом 27 — 60-го років. За цим кодексом за «зраду Батьківщини» можна було засудити до вищої міри покарання через розстріл чи повішання. У 60-у році кодекс змінився. За «зраду Батьківщини» вже не можна було розстрілювати, однак чекісти та прокурори пішли на юридичне порушення і у вироку зазначили, що Олійник проводив свої злочини в 40 — 50-х роках, тому його судитимуть за старим кодексом.

Ірина Славінська: Яка відома найкрайніша точка існування і діяльності українських повстанців?

Володимир Бірчак: Я не можу стверджувати, що це справді був останній бій, тому що можуть виявитися нові документи. Остання збройна сутичка збройного підпілля ОУН, зафіксована на сьогоднішній день, відбулася влітку 1967 року на Тернопільщині. В одній з печер усамітнився підпільник Юрій Михайлецький. Він перебував у підпіллі близько 20 років, врешті був вистежений опергрупою КДБ. Йому пропонували здаватися, він не хотів, тоді КДБісти вирішили викурити його з печери, закинувши всередину кілька димових шашок. Він на це не піддався і, маючи невеличкі запаси нафти, обмотав голову куфайкою, облив нафтою і здійснив акт самоспалення.

Василь Шандро: Кінець 60 — початок 70-х років — це вже нова історія з новими людьми. Які стали наступною генерацією, яка сіла у радянські табори. Я маю на увазі рух шістдесятників. Наскільки логічно проводити межу, дату останнього бою?

Володимир Бірчак: Мені здається, що межу не потрібно проводити, тут є передання від покоління до покоління, тут є тяглість боротьби, яка почалася на початку XX століття.

Повну версію розмови слухайте у доданому звуковому файлі.