ОУН не була провідною політичною силою 1930-х, - історик Максим Гон

Андрія Кобалія: Для початку розкажіть про спектр партій, який існував на територіях Західної України у міжвоєнний період.

Максим Гон: Непросте питання тому що партій вистачало. Мусимо усвідомлювати, що Друга Річ Посполита назагал була демократичною країною, з нюансами щодо національних меншин. Але політична система включала в себе принцип багатопартійності. В українському випадку це були угодовці – партії, які визнали факт окупації Східної Галичини, Західної Волині та інших етнічних територій Польщею, ті, хто усвідомив необхідність пошуку компромісу з владою.

Перші такі партії утворились ще на початку 1920-х років й існували до самого падіння Другої Речі Посполитої. Були центристські партії, які для людей з ліберальними поглядами є найцікавішими, особливо Українське Національно – Демократичне об’єднання, партія, яка повсякчас омріювала відродження Української держави в Галичині та на Волині, і в той же час у 1935 році ця партія спробувала налагодити взаємини з владою і не конфліктувати, знайти порозуміння.

Українські політичні партії правого спектру прагнули відродити Українську державу за допомогою зброї, маю на увазі Українська Військова Організація, а згодом, наприкінці 1920-х постає відома Організація Українських Націоналістів.

Тобто спектр цих партій значний. Одним з ракурсів, який зараз не надто відомий – є християнсько-суспільний рух. І базовим у цьому словосполученні є християнство, йдеться про ті політичні сили, які стояли на засадах віросповідання + національна ідея. Його провідниками були священики.

Андрій Кобалія: Ви згадали про УНДО, чи можна сказати, що ця партія була найпопулярнішою у цей час.

Максим Гон: Як на мене – так. Водночас зроблю ремарку і скажу, що зараз особливо на Західній Україні простежується крен в бік ідеалізації ОУН. Проте маємо усвідомлювати, що це була далеко не провідна політична сила. Партії могли діяти легально і нелегально; ОУН була однією з поодиноких партій, яка була в підпіллі. Більшість населення намагалось підтримувати батьків, виховувати дітей, реалізовувати себе мирним шляхом. В цьому контексті УНДО мало яскраву візитку – об’єднання повсякчас брало участь у виборах і проводило до законодавчих органів Польщі своїх провідників. Ця сила була парламентською і здобувала політичну трибуну, щоб обстоювати права українців, маніфестувати їхні інтереси на міжнародній арені. УНДО – це взірець легітимних шляхів політичної діяльності, взірець того, як партія повинна здобувати соціальну базу, обстоювати інтереси цих людей у різних структурах.

Андрій Кобалія: Ми говорило про УНДО, але мені також відомо, що в цей час існувала Комуністична Партія Західної України. Це була самостійна партія? Чи вона отримувала підтримку від СРСР? Адже відомо, що Радянський Союз у 1920-ті, 1930-ті роки намагався підтримувати більшість лівих рухів Європи.

Максим Гон: Зараз більшість українців відсторонились від комуністичної ідеї і це зрозуміло, але на початку 1920-х особливо на Волині було помітно так зване «радянофільство». Простіше кажучи симпатія до Радянського Союзу та Української Соціалістичної  Радянської Республіки з кількох причин. Перед усім ця держава була українською, і сама назва УСРР, на першому місці стоїть слово «українська», в той час як на Волині, Галичині, Холмщині, Підляшші Українська держава не втрималась. По-друге, є гарний вислів Лесі Українки свого часу промовлений «Україні годі сподіватись пройти повз соціалізм» – це вислів для будь якої нації, яка за критерієм статків є бідною. У 1920-х українці це значною мірою бідне, безземельне або малоземельне селянство, для такого соціального середовища симпатія до лівих політичних сил є природньою. Тому КПЗУ не є чимось унікальним. Але це була чи не єдина партія, де співпрацювали українці, поляки і євреї. Я не відтворю відсоткове співвідношення членів КПЗУ, але там точно було багато українців та євреї, були й поляки.

Андрій Кобалія: Ви підняли дуже цікаву тему – ОУН на Західній Україні і сказали, що це була лише одна з організацій українського руху. Не могли б розвинути цю тему? Тобто ОУН наприкінці 1920-х, у 1930-х були малопопулярні та діяли незаконними методами?

Максим Гон: ОУН утворюється наприкінці 1920-х і зеніт їхньої діяльності це 1930-ті роки. Більшість людей не є революціонерами протягом життя. Більшість прозаїчно живе, а йти в підпільники – це протиставити себе владі. Владі, яка має слідчих, в’язниці, позбавити волі тощо. ОУН були доволі обмеженим колом сміливців. Їх не було багато, у Волинському воєводстві станом на середину 1930-х було приблизно 400 членів ОУН. Якби ОУН пішла на виборці дільниці, уявімо, то я сумніваюся, що вони б конкурували з потужною центристською чи ліво-центристською партією.

Про ОУН знали, бо, користуючись сучасною мовою, вони використовували терор, чинили замахи на життя людей. До слова, найбільша кількість людей, що загинули від рук ОУН були не поляки, а етнічні українці, які пішли на співпрацю з польським режимом. На Галичині був відомий вчитель Сидір Твердохліб, якого вбили ще на початку 1920-х років, коли ОУН ще не існувало. Він став символом того, що може статись з людиною, яка пішла на співпрацю з польською владою. Аналогічно з замахами 1930-х; вони справляли політичний резонанс, судові процеси над членами ОУН займали перші шпальти. І промови суддів та адвокатів друкувались. Але, говорячи сучасним політичним лексиконом,  їхній політичний піар – це насильство.

Андрій Кобалія: Якщо ОУН були не сильно популярними, то чому зараз про ОУН дуже багато говорять? Якщо спитати звичайного українці про політичні сили 1920-х, 1930-х на Західній Україні, то найчастіше ми почуємо ОУН попри те, що вона з’явилась наприкінці 1920-х.

Максим Гон: Мені здається все просто. Нашій державі лише 25 років. Будь яка нація займається тим, що вчені звуть націотворенням, паралельно і міфотворенням – це є закономірні та об’єктивні процеси для будь якої нації. В умовах становлення України як суверенної держави популяризація та ідеалізація ОУН є закономірною. Зараз маємо війну і знову потрібні образи героїв. Тому культ ОУН є закономірним. Але мені також здається, що це вада нашої історичної освіти, адже ми повинні орієнтуватись на цінності Європи: легітимна політична діяльність, промови, мітинги, виступи на радіо. Насильство в політичній боротьбі повинно коментуватись трошки інакше. ОУН діяло в ті часи, коли не було держави, і це ті відчайдухи, які жертвували собою заради національної ідеї. Але ж державу вже маємо.