Події в країні зробили правозахист модним, — Лариса Денисенко

У студії працюють Ірина Соломко та Олена Трибушна.

Олена Трибушна: Нещодавно вийшов ваш матеріал, в рамках якого ви розпитуєте п’ятьох українських жінок-правозахисниць. Що цікаво — матеріал вийшов у гламурному виданні L’Officiel. Чому таке видання зацікавилося цією темою?

Лариса Денисенко: Я тривалий час вже думаю над тим, як розширювати аудиторію тем, які видаються професійними або вузькоспеціалізованими, або абстрактними — коли люди не усвідомлюють, що права людини — не тільки Конституція чи Конвенція, що вони стосуються кожного з нас. А також це роблю для того, щоб більше людей дізнавалися, що можна займатися правами людини і бути успішною, соціально реалізованою жінкою. Це прекрасний «ліфт» для правників, які мають в собі «ген справедливості» і не хочуть займатися корпоративним правом.

Я зрозуміла, що треба пробувати виходити на нові аудиторії і запропонувала таку тему про жінок-правниць в «Новое время», де сказали, що не розуміють, чому треба про це говорити, та в журнал Elle, де сказали, що подумають. Я вирішила, що можна звертатися в гламурні видання, які починають орієнтуватися на соціальні проекти. В L’Officiel якось вийшов спецпроект про жінок-волонтерок, які розповідали про те, чому цим зайнялися, ким вони є по життю. Тому я звернулася напряму до їх головної редакторки, і вона відповіла, що їм це цікаво.

Ірина Соломко: Як ви відбирали героїнь? Скільки було «претенденток»?

Лариса Денисенко: Це моє середовище, тому тут я покладалася на власний вибір. Я знала, про кого хочу розповісти. Як не дивно, найяскравіші постаті правозахисного руху переважно жінки. Якщо рахувати разом з чоловіками, то зараз можу перерахувати десь 30 людей, це виходить по 6 осіб на місце. Тому подумала, що тут добре виходити зі сфер діяльності та з тих людей, якими я захоплююсь персонально.

Вибір пав на Ольгу Жмурко, яка ледь не єдина займається захистом прав ромської національної меншини в Україні, на Олександру Матвійчук, яка зініціювала «Євромайдан-SOS», на виконавчу директорку Amnesty International Тетяну Мазур, яка займається питаннями утисків прав людини та захистом прав ЛГБТ, на Тетяну Печончик, яка моніторить «заклади несвободи»: від дитячих будинків до закладів пенетенціарної системи, та на Лізу Кузьменко, яка займається відстоюванням права на рівне ставлення і захистом інтересів ЛГБТ-громади.

Олена Трибушна: Цитую Лізу Кузьменко: «С развитием общества возникло четвертое поколение прав человека: право на аборт, право на коррекцию пола, право на однополый брак». Це досить спірні в Україні права.

Лариса Денисенко: Так, це права четвертого покоління, які можуть бути скільки завгодно спірними в Україні, але вони є в міжнародному праві. Спірним може бути ставлення суспільства до них. Наприклад, право на аборт важко сприймається в Польщі. Але польки все одно виїжджають в Україну, щоб зробити в аборт. Заборона тут шкідлива, краще говорити з громадою, пояснювати, що людина відповідає за своє життя, за життя своєї дитини. А просто говорити, що аборт — це аморально, як вже не перше століття роблять церковники, це ні до чого не призводить.

Ірина Соломко: Я хочу зацитувати тут Ольгу Жмурко: «Уважение к человеческому достоинству — это то, что должно быть привито каждому из нас с самого детства».

Лариса Денисенко: Так, має бути вакцинація гідністю. Ми мало говоримо з дітьми, бачимо, як мати шманає дитину за капюшон, бо дитина не так на неї подивилася. І тоді дитина приймає це приниження в сім’ї.

Це починається з садочку. Психологи кажуть, що дитина розуміє, що таке справедливість з 4 років. Наприклад, троє дітей вкрали цукерки, одного спіймали і посварили. Дитина бачить, що впіймали лише її, а інших не сварили, що не є справедливо, але потім вона усвідомлює, що зробила погано.

Що стосується мам, які шманають дітей за капюшон, то можу сказати, що повага виховується змалечку, особистим прикладом. Якщо ти поважаєш себе, ти не можеш не поважати власних дітей.

Олена Трибушна: Чому саме гламурне видання зараз виходить з такою темою?

Лариса Денисенко: Відбулася певна гламуризація теми правозахисту, і 5 років тому я сама б сказала, що це не формат, що немає про що говорити. Правозахисниці стали привабливими в медійному плані, вийшли за останні 2 роки в медійний простір, що було зумовлено і Революцією гідності, і війною, і окупацією Криму, і вже люди розуміють, про ще йде мова. Це стало зачіпати читача.

Ірина Соломко: Скільки цей тренд буде тривати, як гадаєте?

Лариса Денисенко: Чим більше різноманітних людей буде про це говорити, то більше він буде продовжуватися. У Тетяни Печончик є свій рух — національний превентивний механізм. Потрібно давати голоси людям, яких ми не чуємо: людей з фізичними вадами, людей, які перебувають в притулках біженців та емігрантів, малих дітей, які потрапляють в дитячі будинки, людей, яких більше мільйона — німих людей. Важливо, що правозахисні рухи дають можливість цим голосам звучати. Долучайтеся і ви.