Політичні партії створюють свої ветеранські спілки, - Ткалич

В студії Громадського радіо Тарас Ткалич, голова Всеукраїнської спілки ветеранів та інвалідів АТО

Ольга Веснянка: Сьогодні є цікава новина з Запоріжжя. Запорізька обласна рада ухвалила рішення, щоб надати статус учасників бойових дій добровольцям. Я так розумію, що це стосується, перед усім, «Правого сектору», тих, хто не є в системі Збройних сил. Як ви оцінюєте цю новину?

Тарас Ткалич: Я не знаю про це рішення, але не думаю, що воно суттєво вплине на якісь пільги для цих людей, тому що якщо вони і будуть користуватися ними, то лише на території Запорізької області. В «Правий сектор» чи інші підрозділи добровольчих батальйонів можна вписати людей, які там навіть не були. Дуже прикро, коли хлопці, які насправді воювали, цього статусу не отримають, а отримають ті люди, які просто займалися туризмом.

Ольга Веснянка: Буквально вчора в маршрутці, їдучі з госпіталю МВС, я почула розмову чоловіка по телефону. Він каже: «Під’їжджай, вирішимо, в мене є дві посвідки». Я так зрозуміла, що то була розмова про продаж довідок про статус учасника бойових дій. Наскільки це поширена практика?

Тарас Ткалич: На Петрівці ми виловлювали людей, які продавали самі посвідчення з печатками учасника бойових дій.

Ольга Веснянка: А яким чином виловлювали?

Тарас Ткалич: Люди сказали, що продають на Петрівці. І в Житомирі продавали прямо в ларьку. Коштувало посвідчення 120 грн.

Ольга Веснянка: Як нині проходить процес реабілітації ветеранів? Які у вас новини, успіхи? Які труднощі?

Тарас Ткалич: На жаль, всім цим займаються суто волонтери, а держава дуже мало цьому приділяє уваги. Дуже багато коштів чиновники віддають людям, які зовсім не займаються цією реабілітацією, мають приватні санаторії. Кошти туди йдуть, а ми маємо проблеми, коли хлопці туди приїздять, а їх селять в спортзалі на матрацах в спальних мішках.

Ірина Соломко: Тобто мова йде про те, що певні приватні підприємства ніби беруть на себе зобов’язання о реабілітації бійців, а в підсумку цього не здійснюється.

Тарас Ткалич: Так, а втрачаються державні кошти. Ми формуємо групи, відправляємо людей на Закарпаття, Карпати, в Словаччину, Австрію – все це завдяки волонтерам. На жаль, я жодного разу не чув, щоб цим займалась держава.

Ірина Соломко: Напередодні ви розповідали про вашу амбітну ціль – побудувати сучасний реабілітаційний центр  в рамках діяльності спілки. На той момент було питання в тому, що місцева влада не дає під це землю.

Тарас Ткалич: На жаль, ми досі користуємося радянськими законами, пункти яких нам заважають.

Ірина Соломко: Що саме заважає?

Тарас Ткалич: Бюрократія. В нас є люди, які допомагають. Ми знайшли землю, ліс озеро і зараз просимо, щоб передали цю землю або під нашу організацію, або під якийсь фонд, який буде опікуватись і будувати на цій ділянці сучасний реабілітаційний центр.

Ірина Соломко: А хто інвестор?

Тарас Ткалич: Це державні кошти європейських країн. Чесно кажучи, інші країни дивують, чому наша держава так кволо цим займається.

Ольга Веснянка: З іншого боку – це цікава річ для європейських фондів, адже ми бачимо, що ані НАТО, ані ЄС не надає серйозної допомоги щодо захисту кордонів. Можливо саме в цьому намагаються допомогти?

Тарас Ткалич: В цьому дуже суттєва допомога від них. Вони можуть не надавати нам якоїсь зброї або військової допомоги, але європейська сторона, Австралія, Канада дуже нам допомагають у реабілітації та лікуванні наших бійців.

Ірина Соломко: Але дуже важливо в цей момент – це на інституційному рівні громадських організацій чи це позиція іноземних держави?

Тарас Ткалич: Нам допомагають іноземні держава та їх громади. Я був в Канаді і там мене вразив факт, що там єдина ветеранська організація, якій незабаром буде 100 років. Створили її ветерани Першої світової війни. В організацію входять всі військові ветерани, ветерани поліції та пожежники.

Ірина Соломко: Яка в них політика?

Тарас Ткалич: В нашій країні вже більше 400-от ветеранських організацій. Це тому, що дуже багато партій під себе створюють організації, багато людей реєструють організації, щоб отримати від держави кошти. За досвідом Канади я зрозумів, що там держава взагалі не допомагає фінансово, а якщо і допомагає, то постфактум, коли бачить якусь діяльність. 

Ірина Соломко: Політична складова в організації спілок: могли би ви озвучити конкретні приклади? Чи звертають до вас з пропозиціями «а давайте з нами»?

Тарас Ткалич: Бувають таки запрошення, але ми реагуємо коректно та відмовляємось від цих пропозицій. Нехай буде на совісті ветеранів, які підписуються під конкретну справу.

Ольга Веснянка: Є ж і позитивний певний сенс. Скажімо, в місцевих радах, ветерани АТО, які пройшли в місцеві ради, намагаються ухвалювати рішення для власного регіону. Можливо, тут немає нічого поганого?

Тарас Ткалич: На жаль дуже мало таких хлопців, які пройшли війну, дуже мало чесних людей, яких пропускають у депутати. Я знаю дуже мало людей, які без партії зайшли та працюють.

Ольга Веснянка: Якось в цій студії був пан Валерій Сушкевич, президент Національного параолімпійського комітету України, він зауважив про ветеранів АТО, що було би добри, аби в якомусь окремому реєстрі учасників бойових дій вказувалась інформація про інвалідність. Чи є така потреба? Які ви бачите кроки, щоб люди, які отримували інвалідність, могли жити належним чином?

Тарас Ткалич: Для цього ми і намагаємось створювати такі реабілітаційні центри. Дуже багато наших хлопців, які втратили кінцівки, але вони продовжують жити. Юрій Весельський продовжує служити в Збройних силах. Олександр Чалапчій займається приватним бізнесом. Я пишаюся такими людьми і маю за честь, що з ними знайом. З паном Сушкевичем ми розмовляли з приводу того, що у вересні 2017 року канадці запросили нашу команду для участі в змаганнях «Ігри нескорених». В змаганні приймають колишні вояки, які отримали поранення під час бойових дій. Така олімпіада проходить з 2014 року. Ми намагаємось підготувати нашу команду на вересень наступного року.

Ірина Соломко: Вже вона сформована?

Тарас Ткалич: Майже. Від Збройних сил України.

Ольга Веснянка: То, можливо, нас чують ті, хто могли б долучитися. Про що там буде йтися? Якого ґатунку вправи мають відбуватися?

Тарас Ткалич: Волейбол, гребля, стрільба з луку, легка атлетика.

Ольга Веснянка: І як можна вас знайти, щоб долучитися?

Тарас Ткалич: Є наша сторінка «Українська спілка ветеранів» у Facebook.

Ірина Соломко: Якщо повернутися до такої важливої складової, як реабілітація психологічна, бо державної політики щодо ветеранів АТО не було і немає.

Тарас Ткалич: Нажаль дуже мало приділяється уваги саме психологічній реабілітації. Тому, що фізичні поранення у людей лікуються, але ніхто не лікує душу і голову. Це дуже важко. Навіть з хлопцями, які перебувають поранені в шпиталях ніхто не займається психологічно. Окрім, хіба що, волонтерської роботи. Навіть в штаті шпиталю немає психологів.

Ірина Соломко: Ви особисто посттравматичний синдром переживали?

Тарас Ткалич: Він і досі переживається. Доволі часто доводиться їздити до знайомих і незнайомих хлопців. Телефонують дружини і батьки, просять приїхати, поговорити – замкнувся, не виходить на вулицю… Знаю приклад, коли хлопець більше дев’яти місяців не виходить. Мати його не бачить. Просто приносить йому під двері їжу. А він не хоче ні з ким спілкуватися.

Ольга Веснянка:  Але що допомагає? Які слова, які розмови мають бути, щоб людина почала виходити з такого стану?

Тарас Ткалич: Доводиться наших хлопців відправляти в Закарпаття, на Синевир – там з ними займаються психологи. Різні вправи. Ліс, природа дають своє. Треба займатися, працювати. Якщо просто сидіти вдома, всім казати, що ти пройшов війну і герой, ви мені щось винні, то добра не буде взагалі. Треба, щоб відпочивала голова від війни.

Ольга Веснянка: А така хитрість рідних – прохати про певну допомогу вдома – спрацьовує?

Тарас Ткалич: Так, треба відривати хлопців на будь-яку роботу, аби чимось займалися.

Ірина Соломко: Багато хлопців, які були в першій, другій хвилі – вони поверталися на війну, тому що там простіше. Життя цивільне різнобарвне, а там є вороги і друзі, все простіше відчувається. Це так?

Тарас Ткалич: В наш підрозділ багато хлопців повернулося, або навіть не йшли. Приїхали у відпустку, подивилися – працюють дискотеки, ресторани, молодь гуляє. Вони не розуміють – чому там так, а тут хлопці гинуть постійно, кожен день. Люди повертаються тому, що там все чистіше, я б так сказав.

Ольга Веснянка: Є такі держави, які увесь час живуть з насильством поруч і зуміли з цим впоратися. Ізраїль, наприклад. Зрозуміло, що діти мають зростати, закохані – цілуватись в парках, ходити на вечері і концерти. Тобто лишається думка, що тут не розуміють нас – тих, хто на фронті?

Тарас Ткалич: В Ізраїлі кожен юнак і кожна дівчина пройшла через армію. Тому вони всі прекрасно розуміють, що якщо вони тут, то слід дякувати тим, хто там, на кордоні захищає їх. Вони знають, що за потреби візьмуть зброю і підуть. У нас, нажаль, такого немає.

Ольга Веснянка: Чимало жінок є в ЗСУ, добровольців в різних батальйонах. Чи є дружба, контакти, співпраця? Чи працюєте з жінками-учасницями АТО?

Тарас Ткалич: Звичайно, працюємо. Чимало знаємо дівчат, як серед медичних працівників, так і зв’язківців.

Ірина Соломко: Жінки легше переживають посттравматичний синдром?

Тарас Ткалич: Вони не діляться з нами.

Ольга Веснянка: Скажіть слово підтримки тим, хто пройшов військові дії, яке їм нині потрібно почути.

Тарас Ткалич: Не втрачайте надію. Ми переможемо. А вже після перемоги будемо розбиратися – хто нам допомагав, а хто ні.