Письменниця О.Луцишина презентувала в Україні роман «Любовне життя»

Оксана Луцишина: В мене був тур, який організовувало видавництво Старого Лева, який складався з п’яти міст – Ужгород, Львів, Вінниця, Харків і Київ.

Василь Шандро: Як відреагував рідний Ужгород? Закарпаття сильно змінилося з тих пір, як ви там востаннє були?

Оксана Луцишина: В Ужгороді все було добре. Я приїзжаю приблизно раз на 6 місяців, тому міняється літо і зима.

Василь Шандро: Про свою нова книжку «Любовне життя» в одному з інтерв’ю ви сказали, що ваш батько після читання не міг спати і думав про смерть. Про що власне ця книжка?

Оксана Луцишина: Ця книжка про любов – це любовний роман. Але також можна сказати, що це книга про природу зла, яке я розумію як певне руйнування зв’язків між людьми і можливостей комунікації.

Василь Шандро: Як змінилася Україна за останні 2 роки – з початку Майдану, війни на Сході і окупації Криму?

Оксана Луцишина: В Україні люди зараз здатні на щиру емоцію і я зустріла дуже багато людей, які поставилися до мене просто ласкаво. Я маю на увазі людей зі сфери обслуговування. В США є дискурс лицемірства один до одного.

Ірина Соломко: В анотації книги сказано, що це є реалістична сюжетна емігрантська проза з чітко окресленою соціальною проблематикою. Це те, про що ви тільки що говорили?

Оксана Луцишина: Термін емігрантська проза вживається для того, щоб зорієнтувати читача, що події будуть відбуватись переважно на іншому континенті. Я не знаю, чи я хотіла би вважати себе письменником-емігрантом. Щодо соціальної проблематики: у нас є ілюзія, що Америка – це країна, де Беверлі Хіллз на кожному кроці і можна жити нічого не роблячи. Насправді, там зараз велика проблема з бідністю.

Василь Шандро: Наскільки переселення, наслідками якого є мультикультуралізм, глобалізація, втрата ідентичності, є тією проблемою, якої варто боятися українцям?

Оксана Луцишина: Я думаю, це наше приховане відчуття расизму, в якому ми не хочемо собі признатися. Страх, що ми змішаємося з іншими расами, це ознака суспільної незрілості. Цього боятися не слід. Важливо, щоб ми, як країна, не повторили шлях інших країн, тобто не демонізували якусь одну групу.