Сім помилок за роки незалежності: чому ми не стали успішними?

Любомир Ференс: Дарино, чому Україні не вдалося за 25 років перетворитися на високорозвинену країну? Іспанія після падіння режиму Франко за 7 років увійшла в ЄС. Чому ж ми досі ходимо по колу і чи є шанси з нього вирватися?

Дарина Марчак: Україна, на жаль, наштовхнулася на поєднання популізму і небажання приймати складні рішення навіть якщо вони призведуть до дуже позитивних наслідків для економіки. З іншого боку це інтереси зацікавлених сторін, тобто корупційні інтереси. Дуже велика доля популістичних рішень у Верховній Раді. Це відбувалося тому, що відповідальність за економічну і соціальні політику завжди лежить на уряді, в той час, як рішення приймаються чи не приймаються Верховною Радою.

Любомир Ференс: Суспільству це представляється так, що уряд поганий. А депутати з трибуни кричать, що вони в опозиції, за все добре проти всього поганого. Але, насправді, є співвідповідальними за це погане.

Дарина Марчак: За весь час незалежності дуже сильно використовували адміністративний ресурс. Хто перший добіг до уряду, Верховної Ради, той і переміг.

Лариса Денисенко: Розкажіть про 7 помилок, які ви нарахували за період незалежності, за які хтось би мав понести відповідальність.

Дарина Марчак: Помилок в історії України було багато. Ми ж аналізували ті, які призвели до системних викривлень в економіці, або ситуації, коли ми мали всі можливості для виправлення помилки але не скористалися ними.

Перша, найбільш суттєва на мій погляд помилка, – це залежність центрального банку. Вона складно звучить для пересічного громадянина. Що ж це означає? Ми всі знаємо, що таке друк коштів. І всі ми знаємо, що надмірний друк коштів призводить до девальвації і інфляції. Але не завжди ми думаємо про те, що кошти друкують тоді, коли хтось хоче профінансувати якісь видатки бюджету але не має для цього справжніх доходів.

Лариса Денисенко: Йдеться про політичні рішення, коли людям давали вказівку видрукувати готівку.

Дарина Марчак: Абсолютно. Наприклад за часів Леоніда Кравчука приймається рішення, що потрібно надати пільгову субсидію підприємствам сільського господарства. Субсидія надавалася з держбюджету. А в ньому не було коштів. Що робилося в такому випадку? Президент чи Верховна Рада приймали рішення про те, що Нацбанк має «профінансувати» цю нестачу. Тобто надрукувати кошти.

Любомир Ференс: З вугільною галуззю в останні роки відбувалося те саме. Виділялося близько 2,5 мільярдів на підтримку вугільної галузі.

Дарина Марчак: І це, і тарифи теж велика проблема. Якщо поділити проблему з Національним банком, то я б виділила два етапи. Перший – з 1991 до 1995, коли припинилася масова практика друкування гривні. Але потім з 2008 і по 2014 все відновилося. З’явився термін «прихований дефіцит», коли реальні цифри були значно більшими за офіційні. За ці роки обсяг надрукованих коштів збільшився в 70 разів. Лише в 2015 році темпи почали зменшуватися і в 2016 ми вийшли на позитивну динаміку.

Другий негативний фактор – це регулювання цін та експорту, поширена на початку незалежності України практика. На думку Андреса Ослунда саме регулювання цін і квотування експорту призвело до збагачення людей, які пізніше стали першими олігархами в країні. Наприклад, Сергій Тарута розповідав мені, що компанію змушували продавати товар по цінам, які були в два-три рази меншими від реальних. Потім товар перепродавався і весь «навар» залишався в руках посередника, а не компанії, яка виробила продукт. Така практика була поширена за часів в.о. прем’єр-міністра Юхима Звягільського, який був при владі в 1993 році і який був і залишається директором шахти ім. Засядько.

Третя помилка – те, як була проведена ваучерна приватизація. Через низку помилок населення дуже влучно охрестило приватизацію «прихватизацією». Людям роздали ваучери, які вони могли обміняти на акції підприємств і стати співвласниками. Але робітничому колективу і керівництву було надано пріоритет. Таким чином на підприємствах, які були дійсно цікаві для приватизації, робилося все для того, щоб люди ззовні не змогли отримати акції. Було дуже багато махінацій.

Часто керівництво взагалі не допускало приватизації. Тому що державне підприємство може виводити прибутки через підставні компанії на офшорні рахунки і просити у держави грошей. Зараз міністерство економіки намагається приватизувати низку державних підприємств. І ми маємо шалений опір.

Четверта помилка на наш погляд – створення спеціальних економічних зон. Проблема в тому, що надаючи комусь право платити податки на пільгових умовах або взагалі не платити, держава була вимушена стягувати і податки з інших. На початку 90-х маржинальна ставка податку на доходи фіз. осіб сягала 90%. Потім під тиском МВФ уряд знизив її до 60%, потім до 40%. Зараз це 15-16%.

В 1998 році змінилася виборча система. Народні депутати могли тепер пройти в ВР не по мажоритарці, а просто купивши місце в прохідній частині списку. Журнал «Національна безпека та оборона», який тоді видавав Центр Разумкова, порахував, що кожен п’ятий депутат, що тоді зайшов в Раду, був підприємцем. Після цього нова Верховна Рада створює ще 11 спеціальних економічних зон. В 2005 році новий уряд визнав спеціальні економічні зони помилкою.

П’ята помилка – мораторій на продаж землі, який унеможливлює довгострокові інвестиції і не дозволяє власникам паїв користуватися своїм правом власності. Натомість вони вимушені здавати паї в оренду за ціну десь в 11 разів нижчу за ту. Яку б вони мали просити.

Шоста проблема – пенсійна реформа, яку формально провели в 2003 році. З неї вилучили низку важливих моментів і не було запроваджене соціальне страхування, а також не відбулося реформи Пенсійного фонду.

І сьома, ключова проблема – це проблема тарифів і ціни на газ для населення. За рахунок дотацій від уряду тут була справжня годівничка для корупціонерів. Хоча насправді підняти тарифи можна було ще 10 років тому, коли не було девальвацій і такої кількості проблем.