«Тартак» починали як забаву але захотілося серйозних пісень, - Положинський

Лариса Денисенко: Текст до пісні «Голос крові» дуже болісний. Як він у тебе такий вийшов?

Сашко Положинський: Ця після входить до альбому «Ввічність». Текст був написаний в два етапи. Років п’ять тому був написаний перший куплет і приспів. Я довго не міг її дописати. Але часто декламував як вірші. Востаннє я це робив в січні 2014 року, коли Євген Сверстюк востаннє вручав мені премію імені Василя Стуса. Після цього ми взялися її доробити і це сталося восени 2014. Тобто перший і другий куплети охоплюють різний історичний час. Вийшла ретроспектива.

А до Дня незалежності ми знімали відео. У мене давно була ідея знімати на Хортиці. Я неодноразово там бував, дуже багато зв’язків особистих і для історії України це місце дуже знакове. Історія там на кожному кроці тому хотілося в такому місці відзняти знакове відео.

Любомир Ференс: На рубежі осінь-зима Тартак святкуватиме 20-річчя. Це великий проміжок часу, ви маєте вісім альбомів.

Сашко Положинський: Ми б хотіли всі десять. Вони пишуться насправді. Десь у віртуальному просторі вони вже існують. Насправді ще є сингли окремі, ремікси, збірки, мої окремі пісні.

Я б хотів ще розказати про інший проект. 25 артисті заспівали пісню «Оберіг». Я зачитав там речитатив. Сам його написав. Це дуже важливі кілька рядків. Пісню, до речі, теж можна послухати в інтернеті. Я дуже швидко написав цей текст. Мене зачепило виконання вже майже написаної пісні і я дописав речитатив. Більшість артистів, які там співають, не говорять українською.

Лариса Денисенко: Мені здається, що цей речитатив суголосний до поезії Сергія Жадана, яку він написав до 25-річчя незалежності.

Сашко Положинський: Ще не читав. Але дуже люблю Сергія Жадана і з повагою до нього ставлюся.

Лариса Денисенко: Я подумала, що 20 років це так багато. Я не пам’ятаю, якою я була літературно 15 років тому, наприклад. Ти змінився? Тартак змінився? Ти якось ці зміни фіксуєш?

Сашко Положинський: По-перше змінилося моє ставлення до Тартака. Бо Тартак починався як забава. Все легко давалося, були перші злети і коли почали траплятися невдачі, мене надовго вибивало з колії.

Якщо говорити про підхід до написання пісень, то на початках мені хотілося писати стьобні і прикольні пісні. Такий тоді стан був. Фактично веселих пісень в українській музиці не народжувалося. А потім я зрозумів, що хочу сказати людям і щось серйозне, щось ліричне в тому числі.

От пісня «Я не хочу», я її просто мусив написати, вона просто рвалася на волю. Я нічого не міг з собою зробити. З часом веселої музики ставало більше, а серйозної, яка чіпляє за душу, меншало.

Не хотілося пастися на одній ниві. Альбом «Ввічність», який ми вже згадували, багато хто називає навіть депресивним. А мені здається, що пісня «Жити» в ньому все пояснює. Або інша пісня “Висота/Ніхто крім нас”, вона взагалі на весь наш репертуар не схожа але люди на концертах вимагають і ми змушені були її взяти у альбом.