У нашій країні продовжується тактика знущання з паліативних пацієнтів, людей із хронічним болем — онколог

Говорили з Андрієм Гардашніковим, лікарем-онкологом Кіровоградського обласного клінічного онкологічного центру.

Анастасія Багаліка: Як відбувається процес призначення знеболювального?

Андрій Гардашніков: Те, що лікарі загальної практики рідко стикаються із призначенням знеболення – це біда української медицини, бо ми не маємо права знущатися із пацієнтів. Хвороб, які викликають больовий синдром, достатньо, це не тільки рак. Перший лікар, з яким стикається пацієнт – це сімейний лікар. У кожного сімейного лікаря має бути багато призначень знеболення, у тому числі наркотичних лікарських засобів. Це просто прояв низької якості української медицини, сімейних лікарів в тому числі.

Звісно, не потрібно торгувати наркотичними ліками, де нема для цього медичних показань – тоді за це не буде покарань. За те, що ти призначаєш ліки пацієнту, який цього потребує, покарання бути не може взагалі. Немає жодної статті за виконання лікарем своїх обов’язків і за надання медичної допомоги якоїсь відповідальності. Навпаки – за ненадання або неналежне надання медичної допомоги є відповідальність і боятись потрібно саме  цього. Коли наші пацієнти стануть юридично грамотними, вони будуть позиватись саме з приводу порушення згідно з цими статтями кримінального кодексу України.

Якщо до мене звертається пацієнт і скаржиться на біль, я питаю, як він оцінює цей біль, наскільки він сильний за 10-бальною шкалою. Якщо я бачу, що у пацієнта є сильний хронічний біль і показання для призначення морфіну, то я беру бланк, виписую пацієнту морфін на 15 днів. Я вказую у медичній картці пацієнта, чому я виписав цей рецепт, на підставі яких скарг було прийняте це рішення, медичні показання для призначення такого лікування.

Ставлю свою печатку, даю пацієнту рецепт, листок призначення й інформаційний лист, в якому вказано, які правила поводження з наркотичними засобами для пацієнта. Якщо у пацієнта біль не сильний, а середньої інтенсивності, я призначаю трамадол за тими самими правилами – не більше, ніж на 15 днів для паліативного пацієнта. Пацієнт бере рецепт, звертається до аптеки й купляє собі ліки. Так само виписується рецепт на інші ліки, просто для наркотичних препаратів інший колір бланків і за ці бланки я маю звітувати.

Анастасія Багаліка: Трапляється, що стикаєшся з лікарем, який не знає які ліки виписати, як виписати рецепт і це може бути реальною проблемою.

Андрій Гардашніков: Лікар може реально не знати, тут у лікаря має бути керівник. Інша історія, якщо лікар не хоче знати й агресивно кричить, що він не буде цього виписувати, що він не вірить пацієнту. У випадку такої агресивно-наполегливої відмови виконувати свої професійні обов’язки, мені здається, потрібно використовувати методи якогось примусу, притягнення до відповідальності. У нашій країні продовжується тактика знущання з паліативних пацієнтів, пацієнтів з хронічним болем. Там, де реально виключити цей біль і зробити так, щоб пацієнт не відчував болю, пацієнт живе в муках саме через те, що ми не хочемо виконувати свою роботу – і це жах. Я розумію коріння цього – у нас дійсно до 2013 року були жахливі законодавчі умови. Із 2013 року закони мінились докорінно і дали нам всі інструменти для того, щоб у пацієнта болю не було.

Анастасія Багаліка: Звідки беруться такі упередження?

Андрій Гардашніков: У нас величезна проблема з освітою лікарів – і додипломної, і післядипломної, — немає контролю якості. У нас самозакохані лікарі, що вважають себе вищими за пацієнтів. Треба навчитися визнавати, якщо ти чогось не знаєш і не боятись казати про це пацієнту. Також має бути якась система паліативної допомоги, діяльність керівників наших лікувальних закладів, які б мали контролювати знання лікарів і оцінювати якість їхньої роботи. Ми кажемо про страждання людей, які можливо припинити. Якщо ми не припиняємо ці страждання, то це тортури й катування. Ми маємо припинити в Україні, у 21 столітті, катування наших пацієнтів, яким би законним воно не виглядало.

Анастасія Багаліка: Чи стикались ви з випадками, коли люди скаржилися на недотримання їхніх прав?

Андрій Гардашніков: Це велика рідкість. Я пам’ятаю лише позов до суду вдови Олександра Окунського, баскетболіста, з приводу знущання з Олександра під час його хвороби й перед смертю. Я не пам’ятаю навіть просто звернень до керівництва, до департаменту охорони здоров’я, це трапляється вкрай рідко. У нас невисока правова грамотність як лікарів, так і пацієнтів. Якщо лікар відмовляється надати медичну допомогу при хронічному больовому синдромі, то в першу чергу потрібно звернутись до керівника лікувального закладу. Якщо вже не допомагає керівник закладу, не може навести порядок в роботі своїх підлеглих, то я б викликав поліцію просто щоб зафіксувати факт відмови надавати медичну допомогу. Далі вже звернення до департаментів, на гарячу лінію міністерства охорони здоров’я, до уповноваженої з прав людини Верховної Ради України, до органів місцевої влади. Я звертався б одночасно у всі можливі інстанції, щоб хоча б від однієї отримати допомогу.

Анастасія Багаліка: Онкопацієнти – це категорія пацієнтів, які дещо відрізняються від інших паліативних пацієнтів. Розкажіть, в чому різниця?

Андрій Гардашніков: Із одного боку, онкологічні пацієнти нічим не відрізняються, якщо ми кажемо про лікування болю. Пацієнти онкологічного профілю є трошки привілейовані, бо коли у пацієнта рак, йому скоріш за все призначать морфін. Якщо ж у людини такий самий біль викликало ускладнення цукровому діабету, то цього пацієнту можуть не призначити знеболювальне через те, що у нього не рак.

Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі

Громадське радіо випустило додатки для iOS та Android. Вони стануть у пригоді усім, хто цінує якісний розмовний аудіоконтент і любить його слухати саме тоді, коли йому зручно.

Встановлюйте додатки Громадського радіо:

якщо у вас Android
якщо у вас iOS