У Великій Британії індустріальні квартали цінують, як історичні, — архітектор

9

Фонд ІЗОЛЯЦІЯ презентує виставку «Living by Industry», присвячену трансформаціям постіндустріальних ландшафтів. Про неї та її тези говоримо з одним із учасників

Ведучі

Ірина Славінська

Гостi

Шон Янґ

У Великій Британії індустріальні квартали цінують, як історичні, — архітектор
https://static.hromadske.radio/2017/05/hr_hh_2017-05-04_yang.mp3
https://static.hromadske.radio/2017/05/hr_hh_2017-05-04_yang.mp3
У Великій Британії індустріальні квартали цінують, як історичні, — архітектор
0:00
/
0:00

Шон Янґ — архітектор, викладач Нортумбрійського університету. Під час роботи з архітектурним бюро «Matheson Whiteley» керував проектом ревіталізації вікторіанських складів для арт-групи зі Східного Лондона.

Ірина Славінська: Розкажіть про виставку «Living by Industry», що відкривається в «Ізоляції».

Шон Янґ: Проект складається з трьох частин. Перша частина — студентський проект, зроблений студентами магістратури британського університету Нортумбрії минулого року. Вони створювали його спільно з професором Полом Джонсом, куратором всієї виставки «Living by Industry». Друга частина присвячена пейзажу та будівлі Izone у Києві. Також ідеться про ширшу тему пейзажу та регенерації, ревіталізації будівель і районів.

Ірина Славінська: Чи англійський досвід накладається на українські реалії?

Шон Янґ: Друга частина виставки створена дев’ятьма архітекторами, яких запросили до участі. Тож вони пропонували проекти для ревіталізації пейзажу на північному сході Англії, де є багато старих індустріальних районів. Можу сказати, що тут у Києві ми почуваємося, як вдома. Тут є дуже подібний до нашого постіндустріальний пейзаж, який нагадує умови міста, звідки ми приїхали. Тобто, 9 проектів було підготовлено англійськими архітекторами, що відповідають на виклики, що постають перед типовими постіндустріальними пейзажами в тій частині світу, звідки ми прийшли.

Якщо продовжити про виставку, то третя частина виставки «Living by Industry» створена мною та моїм братом, фотографом, цього року. Ми ходили околицями будівлі Izone у Києві та фотографували те, що навколо нього — будинок обрамлений дуже гарним пейзажем. Так, це особлива краса індустріального кварталу, в ній є свої принади. Це наш спосіб їх підкреслити. Можливо, на перший погляд, ці краєвиди видаватимуться потворними, але у відповідному контексті в них можна роздивитися навіть щось героїчне. Ми бачимо в них продовження традиції живописного, мальовничого пейзажу.

Ірина Славінська: Як виглядають типові англійські постіндустріальні пейзажі?

Шон Янґ: На північному сході Англії одними з перших постали індустріальні пейзажі — ідеться про початок індустріальної революції не лише в Англії, але й у всій Європі. Саме тоді в Англії почався видобуток вугілля. Так само в Україні є досвід роботи шахт і шахтарських містечок. Ці шахтарські та інші індустріальні пейзажі першими в Англії постали саме на північному сході. Тож тут типовим є шахтарський пейзаж із його будівлями та спільнотами.

Ірина Славінська: Як працювати з індустріальним пейзажами в сучасному місті?

Шон Янґ: Ці пейзажі дуже важливі — вони впливають на те, як ми пізнаємо місто, отримуємо досвід життя в місті. Дуже часто в промислових містах такі промислові квартали розглядають як окрема частина міста зі своєю атмосферою. Наприклад, у місті можуть бути барокові квартали, райони з георгіанською архітектурою, забудовою часів регентства, а поруч із ними — райони з індустріальною архітектурою. Насправді, у Великій Британії цінність таких кварталів поволі зростала, до них ставляться тепер так само, як і до інших історичних кварталів. Тож колишні приміщення фабрик, наприклад, також цінуються за свою особливу архітектуру, за певні історичні особливості забудови. Не знаю, чи в Києві ситуація така ж.

Ірина Славінська: Ви говорите про індустріальний пейзаж як щось мальовниче та красиве. Як можна допомогти мешканцям міста полюбити такі квартали?

Шон Янґ: Так, я думаю, що з цією темою працює саме третя частина виставки «Living by Industry», де ідеться про те, щоби надати індустріальному пейзажу певного контексту, обрамлення. Живописне — це продовження нашої естетичної чутливості. Це доволі британська штука. Якщо говорити про живописне, можна сказати, що тут є два підходи, дві антитези, сформульовані Едмондом Берком. Перше — це возвишене, величне, друге — це красиве. Коли ідеться про красу в цьому контексті, мається на увазі класичне розуміння краси, і тут краса — в малому. Натомість возвишене, величне — це водночас щось величезне, воно лякає, вражає, воно наповнює емоціями, можливо, навіть огидне. Живописне, мальовниче — це те, що між красивим і величним. Мальовничий контекст дозволяє увиразнити особливу красу будівель, картин, скульптур, краса яких недооцінена чи непомітна на перший погляд. Думаю, мальовничий пейзаж, у якому всі ми зростали — це щось між пейзажами різних міст. Саме тому промислові околиці видаються мені важливою частиною тла, де всі ми зростали, де вели щоденне життя. Звичайно, любити ці райони не обов’язково, але вони все одно обіймають важливе місце в колективній ностальгії.

Ірина Славінська: Ці пейзажі — красиві, величні, але, можливо, порожні. Як можна їх оживити, наповнивши дією?

Шон Янґ: Думаю, саме це найліпше пояснює перша частина виставки «Living by Industry», якою опікувалися студенти Нортумбрійського університету спільно з професором Полом Джонсом. Їм ішлося про шляхи регенерації, ревіталізації промислового пейзажу. Зазвичай, подібні пейзажі привласнюють насамперед представники мистецької спільноти. У Великій Британії, принаймні, все відбувається саме так. Старі індустріальні будівлі було перетворено на майстерні, галереї, простори для виставок, разом із ними прийшли кав’ярні та інші публічні простори. Поволі забудовники помітили, що ці квартали стали бажаним місцем для життя, зокрема через архітектурні якості спадщини, що залишилася в тих старих промислових районах. Тобто митці, їх поява в постіндустріальних кварталах, дала поштовх для розвитку. Було запущено процес. Тобто у Великій Британії початком ревіталізації стає заселення туди митців та подальша джентрифікація району. Тож мистецька спільнота та мистецькі інституції дуже важливі суб’єкти для розвитку цих кварталів. Вони бачать якості залишених будинків, а разом із цим — вигоди, що вони несуть.

Ірина Славінська: Що таке джентрифікація? Моє запитання — не про визначення цього поняття, а про практики, що уможливлюють цей процес.

Шон Янґ: Я думаю, це насамперед означає зміню мети, призначення використання будівель — вони перестають бути промисловими, перетворюючись, скажімо, на виставкові простори та інші публічні приміщення. Вони стають місцями, коли люди можуть приходити для роботи чи відпочинку — в кожному разі, будівля змінює своє первинне призначення. Таким чином освоєні райони стають привабливими для життя та заселення новими мешканцями. Типовий приклад — район Хокні в Лондоні. Там було залишено порожні промислові будівлі, прийшли митці, створили майстерні, таким чином згенерували додану вартість до порожніх приміщень. Тепер це джентрифікований район, де над майстернями виростають житлові приміщення, будинки та квартири, які дуже дорого коштують. Ціна на нерухомість у цьому колись непривабливому районі тепер дуже висока. А митці виїхали, аби розпочати весь процес наново в інших районах. Джентрифікація передбачає також створення публічних просторів, як-от бістро чи кав’ярні, всі ці хіпстерські штучки. Такі процеси відбуваються на початку. Зрештою виявляється, що уявний «центр міста» знову став трохи більшим.

Ірина Славінська: Джентрифікація — це також про зміну звичок людей. Їм потрібно допомогти, призвичаївши ходити в ті квартали, де вони, можливо, раніше не бували.

Шон Янґ: Думаю, це схоже на роботу архітекторів, які створюють певну рамку для того, аби пейзаж або будівля виглядали привабливо. Урбаністи мають таку ж відповідальність — вони мають створювати контекст для певних місць, обрамлювати їх, аби стимулювати появу нових мешканців, які би воліли переїжджати саме в ці квартали.

Я думаю, що це повільний процес. Люди мають почати відчувати цінність таких районів, їм потрібно побачити їх красу. Думаю, це відповідальність також і самих архітекторів та урбаністів.

Усі цінності постіндустріальних районів потрібно пояснювати та підкреслювати — це входить у наші обов’язки, ми маємо вказувати на них.

Пам’ятаю, коли я вчився в Лондоні, розпочалося будівництво у Браунфілді. Було ясно, що ніхто не хочу будувати, скажімо, на землях сільськогосподарського призначення. Натомість була воля змінити те, як раніше використовувалися будівлі в цьому районі. Крім власне будинків, було необхідно поміняти інфраструктуру, але потрібно було зробити це доступним шляхом, аби не кошторис не вийшов надто високим, але також зробити так, аби ці зміни були довготривалими, змінювали все на системному рівні. Саме тому на виставці можна побачити так багато проектів, пов’язаних із відновлювальними технологіями та з очисткою промислових земель, забруднених у результаті промислового використання — наприклад, висадження певного виду рослинності тощо. Люди мають відчувати себе щасливими в таких місцях. І цього можна досягнути, наприклад, ініціативами з очищення, спільного прибирання місцевості або іншими діями символічного взяття на себе відповідальності за певний простір.