«Громадське радіо»
По українському суспільству вдарили багатьма неочікувані події, пов’язані з російською агресією. З філософом Тарасом Лютим говоримо про те, які зміни в зв’язку з цим відбуваються в суспільстві, і як ці зміни впливають на самих українців.
Лариса Денисенко: Які зміни, на ваш погляд, відбулися в суспільстві за останні два роки?
Тарас Лютий: Мало говорити лише про те, що ми змінилися. Зміни — самі по собі — це добре. У будь–якому разі нам треба звикати до того, що людина — істота мінлива. Якщо ми не міняємо своїх думок і не змінюємося якісно — це не дуже добра ознака. Інша справа — це коли складні зміни відбуваються у суспільстві. Їх досить важко витримати. Якщо говорити про позитивний досвід, то ми набули певної резистентності і можемо витримувати певні навантаження. Але разом з цією резистентністю ми впадаємо в певний сонливий стан. Ми постійно чуємо про якісь зміни та реформи і звикаємо це чути, як якесь замовляння. Це певні ритуальні повтори. Ми очікуємо, що ось вже скоро щось настане, а це „вже” розтягнулося вже на кілька років. В якийсь певний момент ми маємо зупинитися і сказати „все”. Ми маємо провести певний соціальний аудит і з’ясувати, що вдалося, а що не вдалося зробити. Нам треба з’ясувати, де ми є.
Анастасія Багаліка: У українців є схильність закохуватися в героїв і займатися певною патерналізацією. Але героїв, які з’явилися сьогодні в Україні певною мірою дегероїзують і перестають в них бачити єдиний шлях вирішення проблеми. Чому це так?
Тарас Лютий: Сучасна масова культура підштовхує нас до ідеї, що суспільству в усі часи потрібні герої. До певної міри це нормально. Герой — не такий, як всі. Він відокремлюється від суспільства. Він проходить випробування і зазнає змін. Але потім повертається в якості переможця. Інша справа, коли ми героїзацію перетворюємо на ідеологізацію, і починаємо цих героїв увічнювати. Але рано чи пізно настає час, коли цих героїв треба змінювати. Ми воюємо, як правило не з героями, а з їхніми пам’ятниками і фетишем. Ще Шевченко в нас будував міф козаччини і навколо цього міфу виникає спільнота українців. Це був позитивний інтеграційний момент. Я, наприклад, не бачу великої загрози в героїзації, але, звісно, до певної міри. Суспільству потрібні герої, воно завдяки ним виживає. Інша справа, що воно іноді перекладає на цих героїв свої обов’язки. Сучасними героями також, безперечно, є волонтери.
Лариса Денисенко: Волонтерам наше суспільство довіряє, але чи не думаєте ви, що, як і всі хороші слова і явища, вони від частого вживання починають „замилюватися”? Чи існує загроза того, що ми самі з часом зіпсуємо таке явище, як волонтери?
Тарас Лютий: До будь-якого явища треба підходити в якихось історичних межах. Будь-який феномен колись виправдано виникає, існує, а потім, колись, мусить відійти. А потім на цьому явищі починають паразитувати. Волонтерство — це не невичерпний ресурс, він має свої межі.
Анастасія Багаліка: Чи можливо, на вашу думку, відіграти все назад. Це питання часто ставлять люди у соціальних мережах і майже завжди на нього негативні відповіді, що так, як було раніше, вже не буде. Як ви вважаєте?
Тарас Лютий: Я не вважаю, що той самий Майдан — це момент, з приводу якого я шкодував би чи не жалкував. Я ніколи не сподівався, що зміни будуть дискретними. Від поганого ми не перейдемо одразу на добре. Будуть і втрати, і відповідальність.
Є два поняття: країна і держава. Ці поняття не тотожні і вони не часто збігаються. Найкращим варіантом є той, коли ці поняття доповнюють одне одного. Але ми маємо знизу створити певні інституції, які будуть виконувати роль держави.
Ми сьогодні входимо в досить цікаву фазу гібридності. Раніше всі війни велися відкрито. А сьогодні ми спостерігаємо, як загарбники використовують проти нас різноманітні гібридні способи ведення війни. В нашу еру суцільних симуляцій, ми мусимо протистояти цим симулякрам і гібридним формам війни лише правдою. Я вважаю, що на пропаганду не треба відповідати контрпропагандою, нас врятує лише правда і відкрите обговорення наших проблем.
Лариса Денисенко: Якими, на ваш погляд, можуть вирости діти, які є свідками цієї гібридності?
Тарас Лютий: Я не вбачаю в цьому чогось катастрофічного. Війна — це є велике перевантаження, яке змінює спосіб мислення нового покоління українців. Іноді глибинна рефлексія замінюється якимись поверхневими візуальними речами. Діти, в першу чергу, орієнтовані на візуальне сприйняття. Якщо діти беруть ці образи зі ЗМІ, то їхнє мислення може бути деформоване певними ідеологічними структурами. Але я не вважаю, що ця ситуація аж занадто загрозлива. В будь-який момент можна повернутися до дискурсивного способу мислення. Це завдання нашої сучасної освіти.