В Києві є лише один журнал образотворчого мистецтва, в інших європейських столицях їх десятки, — Собкович
Є величезна відмінність в розкладках культурної періодичної преси в Європі і в Україні. В Україні, на відміну від Польщі чи Італії, не побачиш журналів чи газет про мистецтво
Чому такі кепські справи в Україні із видавництвом друкованих періодичних видань про мистецтво, запитаємо в Ольги Собкович, редакторки часопису «Образотворче мистецтво», яке ледве-ледве вдається видавати.
Наталя Соколенко: Чому так стається?
Ольга Собкович: Я гадаю, що є дві глобальні проблеми: державна політика по «підтримці» культури в Україні і друкованих видань, присвячених мистецтву, і аудиторія — чи є попит на ту чи іншу пресу. В нас сьогодні домінує попит на такий формат, який ми називаємо глянцевими журналами. А ось журналів, які присвячені культурі, зокрема, візуальному мистецтву все менше і менше. Сьогодні вони взагалі зникли з ларьків преси. Ще до Революції Гідності вони продавалися, а зараз — ні.
Сергій Стуканов: Ваш журнал продається чи тільки передплачується?
Ольга Собкович: Він передплачується і продається лише в нашій редакції, але це пов’язане з нашим юридичним статусом.
Наталя Соколенко: Чому друковані видання на тематику культури та мистецтва зникли з розкладок після Революції Гідності?
Ольга Собкович: Коли я вчилася років 5 назад, видавалися такі журнали як «Аура», «Галерея», «Музейний провулок», які видавав Національний музей. Зараз вже він таких журналів не видає.
Я мала надію, що після Революції Гідності збільшиться попит на україномовну пресу, і взагалі збільшиться акцент на українську культуру. Тому що, на мій погляд, ті події, які відбуваються на сході України, мають місце саме через брак політики в сфері культури.
В нас сьогодні домінує попит на такий формат, який ми називаємо глянцевими журналами. А ось журналів, які присвячені культурі, зокрема, візуальному мистецтву все менше і менше
Сергій Стуканов: Як фінансується ваш журнал? Чи виділяє держава якісь гроші?
Ольга Собкович: Зараз ми видаємо журнал за рахунок передплатників та покупців наших журналів. Іноді ми вдаємося до спонсорської підтримки, але так, щоб не було впливу на те, що ми пишемо.
Наше видання є надбанням Національної спілки художників України, яка мала б допомагати нам з фінансуванням. Але, на жаль, сьогодні, це фінансування мінімальне.
Наталя Соколенко: Чому? Такі кепські справи у спілки художників?
Ольга Собкович: Так. С 2015-го року ми видаємо часопис самі. Наразі журнал існує тільки тому, що ми хочемо, щоб він існував. Редакція працює майже на волонтерських засадах, це бажання підтримувати українське мистецтво і культуру, пропагувати їх.
Я мала надію, що після Революції Гідності збільшиться попит на україномовну пресу, і взагалі збільшиться акцент на українську культуру
Сергій Стуканов: Як домогтися того, щоб держава приймала відповідні програми і фінансувала ваш часопис та низку інших? Щоб ми досягали того ідеалу як в Польщі та інших країнах?
Ольга Собкович: Ми звертаємось до влади, але немає зворотного зв’язку. Тому що є журнали, але є і телебачення, і кіно, і театри, і все теж потребує підтримки. Державі не вистачає культурної політики, в нас зараз все тримається на приватній ініціативі.
В Києві зараз є лише один журнал образотворчого мистецтва. Як для європейської столиці це мало, має бути журналів 10, як, наприклад, у Лондоні, в якому я нещодавно була і моніторила цю ситуацію. І ці десять журналів мають віддзеркалювати абсолютно різне мистецтво.
Наталя Соколенко: Що є в у вашому журналі, зокрема а першому номері за 2017-й рік такого, чому на нього повинен бути попит суспільства?
Ольга Собкович: Цей номер присвячений мистецтву скульптури і графіці. У скульптурі ми зробили акцент на аналітично-критичних матеріалах, які показують ті проблеми, які є в сучасній скульптурі Києва, Льва, Харкова, Одеси. Наприклад, є матеріал по Києву, який розповідає, які наразі є тенденції сучасної скульптури.
Родзинкою блоку с графіки є те, що ми публікували масштабний матеріал по Ярославі Музиці, по її графіці. Це українська місткиня графік, яка була засуджена до 25-ти років у заслання, але вона згуртувала коло себе художників, які виходили за рамки радянського мислення. І тут ми подали її щоденники з таборів, де вона описувала, яка там була ситуація, та її лист до Ворошилова. Це матеріал, який дозволяє нам зрозуміти подвиг українських митців тих часів.