«В Україні система інтернатів залишилась від СРСР», — Лариса Самсонова

Ілона Довгань: Поясніть, будь ласка, що передбачає інклюзивна освіта, для чого вона потрібна?

Лариса Самсонова: Це комфортне середовище, пристосоване для навчання будь-якої дитини, в тому числі з обмеженими можливостями. В Україні це поняття часто плутають із інтеграцією — пристосуванням самої людини з обмеженими можливостями до середовища.

Ілона Довгань: А як щодо думки про те, що дітей з особливими потребами потрібно виховувати не в інтернатах, а у звичайній школі?

Лариса Самсонова: Про це зараз складно говорити, бо наша система інтернатів дісталася у спадок від СРСР, коли радянське суспільство намагалося зробити все красивим і неушкодженим. Серед освітніх закладів в Україні налічується більше 500 шкіл-інтернатів, які виривають дитину із сім’ї. Нормально було б, якби дитина відвідувала найближчу школу. Водночас школа думала б над тим, як зробити своє середовище максимально доступним для цієї дитини. Але так повелося, що дітей з особливими потребами й досі влаштовують в школи-інтернати, щоби не псувати «картинку».

Ілона Довгань: А школи готові приймати таких дітей? Як вони до цього ставляться?

Лариса Самсонова: Дуже мало українських шкіл готові до цього. Але вони ніколи не стануть готовими, якщо такі діти в них не з’являться. Цей бар’єр треба переступити. Нині на домашньому навчанні в Україні перебуває близько 55 тисяч дітей із особливими потребами. А на інклюзивному навчанні й спеціальних школах, класах — близько 7 тисяч дітей, при чому безпосередньо на інклюзивній формі вчаться всього 2 тисяч дітей із 151 тисяч дітей із особливими потребами.

Ілона Довгань: Який міжнародний досвід вирішення цих проблем?

Лариса Самсонова: Він є різним, але в пострадянських країнах зараз тенденція йде до того, що інтернатів майже не має. У Білорусі, наприклад, поступово кількість інтернатів зменшується. Передовсім там надають повноваження вишам, які розробляють навчальні програми для дітей із особливими потребами, влаштовують тренінги для вчителів безпосередньо у школах. Вони створили спеціальні класи у школах для учнів з особливими потребами, і коли дитина вчиться у спеціальному класі, але демонструє високі успіхи, її можуть перевести у звичайний клас.

Також там на рівні громад започаткувати корекційно-розвивальні центри для дітей із тяжкими порушеннями розвитку від 0 до 18 років, які перебувають не в інтернаті, а в денному центрі. Тамтешні інтернати закриваються поступово, і це нормальний процес. Я не можу сказати,що там все ідеально, але принаймні простіше, ніж у нас. У США, приміром, діти з особливими потребами вчаться переважно в масових школах.

Тут багато що залежить від дорослих. Приміром, у нашому центрі є багато дітей з тяжкими порушеннями розвитку, і ми проводили експеримент із учнями київською гімназії «Ерудит», які приходили до нас, організовували для наших дітей різні події. Спочатку спілкування між ними було доволі натягнутим, але через три уроки учні гімназії помітно змінилися — вони припинили ворожнечу всередині своїх класів, стали добрішими. Тобто це впливає і на дітей, які вчаться у звичайних школах.

Дзвінок у студію (Анатолій Кузьмович, Харків): Питання адаптації людей з особливими потребами є другорядним, це надумана проблема. Більшість людей є нормальними, ними цікавтеся.

Лариса Самсонова: Ми постійно стикаємося з такою реакцією — люди обурені й закликають вкладати в здорових дітей. Навіть коли ми приходимо отримувати якісь ресурси, то нам кажуть, що спочатку треба вкладати в здорових дітей, а потім у дітей з особливими потребами.

Василь Шандро: Не хочу проводити паралелі, але в ХХ столітті вже був такий персонаж, який провадив політику вкладання всього в здорових дітей у Німеччині й намагався вивести чисту арійську расу.

Лариса Самсонова: Якщо суспільство викидає на узбіччя таких людей, то воно стає жорстоким і виховує жорстоке покоління. Хочу акцентувати на відповідальності тих громад, серед яких живуть люди з особливими потребами. Адже політика децентралізації передбачає, що вся відповідальність буде покладена саме на громади, а останні звикли вирішувати проблеми, відправляючи дітей в інтернати.

Дзвінок у студію (Олександр, Київ): Я сам вчився в інтернаті. Великим їх недоліком є те, що це навчальні заклади закритого типу. На мою думку, інклюзивне навчання — це найкраща перспектива, тому що діти будуть ставитись до дітей з особливими потребами нормально, все залежить від педагогів.

Дзвінок у студію (Зоя Трохимівна, Черкащина): У мене син-інвалід, і я його нікуди не віддавала. Неприязнь і нетерпимість до інвалідів виховується у сім’ї. Більше уваги потрібно звернути на батьків, щоб вони зрозуміли, що ніхто не застрахований від народження хворої дитини. У мене були знайомі, які сміялися з мене і мого сина, а потім у них народжувались хворі внуки.

Лариса Самсонова: Від цього дійсно ніхто не застрахований, і ті переживання, які має сім’я, виховуючи таку дитину, мало хто розуміє. Потрібна і підтримка таких сімей , і певні інструменти для навчання дітей із особливими потребами у школах. І це питання нині є в порядку денному. Зокрема, президент, в одному зі своїх указів, що вийшов наприкінці минулого року, доручив розробити програму деінституалізації та підтримки людей, які закінчують інтернат, а також забезпечення комфортного навчання тих дітей, які підуть до школи.

Василь Шандро: Чи є корупція у цій системі на рівні держави?

Лариса Самсонова: Напевно, що є, і більше про це розповіли б батьки, бо я не хочу бути голослівною. Але коли треба, до прикладу, вирішувати питання влаштування дитини в школу, то батьки роблять все для того, щоб її влаштувати. Є також інша корупція — на рівні інтернатів. Нині вони стали менш наповнені, й тамтешні працівники турбуються про своє майбутнє. Зокрема, вони їздять по селах і набирають собі дітей. І важливий момент у тому, що зараз ці заклади утримують за рахунок субвенцій з бюджету, а настане час і утримувати їх буде громада.

Ілона Довгань: Чим займаються створені при президентові робочі групи? І як місцеві громади можуть підключитися і допомогти?

Лариса Самсонова: Створення таких груп є дуже важливим, однак поки все на рівні розмов. Щодо залучення громад, то, приміром, Уповноважений з прав дитини Миколи Кулеби відкрив окрему електронну пошту, куди можна надсилати будь-які пропозиції стосовно змін в інтернатних системах.

Ілона Довгань: Є такий фільм «Дитина з місяця», який зняли в Італії на основі реальних подій, про те, як дитину з особливими потребами не хотіли брати до школи, як мама добивалася, щоб його таки взяли, як він вчився там і спершу однокласники влаштовували йому різні негаразди, але потім всі вони здружилися. Затим цей хлопець закінчив виш, отримав нагороду за винахід з фізики й очолив Інститут фізики. І все завдяки наполегливості його мами, тож ця історія може бути для наших батьків додатковим стимулом.

Василь Шандро: Виходить, що одна з основних проблем поза фінансуванням і різними бюрократичними речами, — це суспільне ставлення до цієї проблеми. І це довготривале уникання звертання уваги на це явище виховали в нас неадекватну реакцію. Ми в кращому разі відвертаємо голову.

Сайт ГО «Родина» і Facebook-сторінка.