Вже 2010 року було видно масштаби майбутніх руйнувань, — Андрухович

Письменник Юрій Андрухович в студії «Громадського радіо» ділиться своїми міркуваннями про війну, європейську втому від України і українське «пропаловсьо»

Ведучi

Андрій Сайчук,

Ірина Соломко

Гостi

Юрій Андрухович

Вже 2010 року було видно масштаби майбутніх руйнувань, — Андрухович
https://static.hromadske.radio/2016/05/hr_ur1_2015-08-20_andruhovych_juriy.mp3
https://static.hromadske.radio/2016/05/hr_ur1_2015-08-20_andruhovych_juriy.mp3
Вже 2010 року було видно масштаби майбутніх руйнувань, — Андрухович
0:00
/
0:00

Ірина Соломко:Ваше покоління — це покоління будівельників незалежної України.

Юрій Андрухович: Прошу не так голосно.

Ірина Соломко: Але все одно вам було 25 років, коли починалося…

Юрій Андрухович: І 31 рік, коли це раптом здійснилося. Коли мені було 25, я не міг сподіватися, що просто через кілька років це станеться. Був період, коли з 90-го року до Верховної Ради зайшло досить багато письменників і переважно це були люди покоління 60-тих років.

Ми були тими молодими, які з одного боку скептично ставились до такого вибору старших колег зайнятися політикою, а з іншого боку — там, де це виходило за межі наших внутрішніх розмов, ми швидше цю позицію захищали, тобто там, де йшлося про діалог із суспільством, ми пояснювали цю необхідність: у Верховній Раді мусять бути ці люди. Без гуманітарної складової у нас немає сенсу боротися за Незалежність. Вона втрачає щось дуже суттєве без цієї складової, яку умовно назвемо культурою.

Ірина Соломко: Якщо подивитись, то не можна сказати, що цей досвід був занадто успішним. Чому в українському варіанті досвід був неуспішний?

Юрій Андрухович: У цьому немає ніякого українського феномену. Людина мистецтва і політична діяльність — це суперечливі речі. Передусім у тому сенсі, що митець чи інтелектуал — індивідуальність. Цінність його у тому, що він бере участь у політиці, але поза командними діями. А депутатська діяльність — це участь у якійсь команді, це вибір певної фракції. І тут виникають складні конфлікти між сумліннями, переконаннями.

Андрій Сайчук: Ви людина, яка не раз робила передбачення. Деякі з них збуваються. Був час, коли ви говорили, що Україна не зможе втримати Крим або Донбас — це не українські території. Було багато обурених. Сьогодні дехто пригадує і каже: «Андрухович був непатріотичним, у нього немає державницької позиції». Щоб ви сказали у відповідь на це?

Юрій Андрухович: Для мене самого це загадкова ситуація, бо ті речі я говорив ще 2010 року, коли Янукович перебував при владі декілька місяців. Вже було видно масштаби руйнувань, які будуть завдані. Але це дуже складно переносити в ситуацію сьогоднішнього дня.

Андрій Сайчук: Чому ви бачили небезпеку в 2010 році?

Юрій Андрухович: Мені здається, значною мірою професійні військові України відбрунькувалися від гілки єдиного дерева, яке називалося Радянською армією. До сьогодні у нас тільки починаються розмови про те, щоб, наприклад, систему звань якось узгодити із тією, яка була в УНР, а не в СРСР. Живучи в цій системі цінностей природно для людини уявляти ворога в Америці, в Польщі, у Швеції, у Німеччині, але не в Росії.

Андрій Сайчук: А де зараз головний ворог України?

Юрій Андрухович: Якщо ми говоримо про зовнішнього ворога, то звичайно, що це Росія.

Андрій Сайчук: А як щодо внутрішніх ворогів?

Юрій Андрухович: На мій погляд, це передусім апарат — чиновницько-бюрократичний широчезний прошарок.

Ірина Соломко: Ви європейська людина. Але є таке собі несприйняття України, якщо порівнювати навіть те, як було після Революції Гідності. Чи справедливе це твердження і чи ви це відчуваєте? Чи ви досі залишаєтесь поборником Європи і паритетного співіснування?

Юрій Андрухович: Ви кажете, що Європа стомилася, але я думаю, що вона завжди втомлена. Як під час Майдану, так я сьогодні все залежить від нас, а Європа просто змушена пристосовуватись. Під час Майдану ми створювали порядок денний і європейські політики реагували із запізненням, тому що їм доводилось відповідати тим, викликам, які створювали ми.

Тепер, коли це перейшло із фази повстання, до конструктивного діалогу, воно втратило трохи свій драйв. З нашого боку немає тиску, який безперервно на Європу треба чинити. Нам справді треба туди ломитися.

Андрій Сайчук: Нещодавно прочитав в одному західному ЗМІ, де подається така думка, що насправді Євромайдан — це революція хіпстерів, переорієнтація з модної Москви на модний Берлін. Але з іншого боку декому здається, що це була революція ультрасів, націоналістів, радикалів. Де правда?

Юрій Андрухович: Друга думка в західних медіа поширеніша. Але з іншого боку вже забагато всього відбулося в нашому житті, що фактично цю версію знівелювало. У нашій країні не створено концтабори, не палають синагоги. Для західного споживача інформації до версії з ультрасами бракує фактажу, тому там воліють весь час сфотографувати символіку Азова. Версія з хіпстерами для нас симпатична. Але вона помилкова, тому що вона визначає певну москвоцентричність. Найважливіше у цьому — постійно вести діалог і нагадувати про себе.

Проблема у тому, що в очах багатьох європейців, ми опинилися далеко поза Європою. План Путіна вдається у тому сенсі, що він просто перевернув географію. Ми десь там, де Сирія. Поверхові знання європейця сигналізують йому, що це країна з зони ризику, де відбувається війна. Важливо говорити про те, що насправді попри всі випробування ми далі живемо нормальним життям і ми європейська країна на відмінну від Сирії.

Андрій Сайчук: Якесь відчуття, що українці за цей рік дуже втомилися і розчарувалися. Впала довіра до ЗМІ.

Юрій Андрухович: Ми говорили, що Європа втомилася, але якщо ще й Україна втомилася, то вже нічого доброго з цього не вийде. Треба виходити з цієї ситуації.

Мені складно абсолютно категорично назвати речі, які мене розчаровують. Таких дрібниць море, але вони не розчаровують до повної депресії. По собі відчуваю, що мені не подобаються критичнікоментарі щодо теперішньої влади. Коли я чую постійні звинувачення в «договорняках», мені здається, що це якийсь давно повторюваний репертуар, який може технологічно розігрується. Треба запастись резервом терпіння. Великі речі не вдасться дуже швидко зробити.