«Громадське радіо»
Василь Шандро: За освітою ви медик, але брали участь у першій «Червоній руті» 1989 року.
Едуард Драч: Там дійсно були люди різних професій. Але сказати, що я взагалі не займався музикою не можна. Я закінчив музичну школу, в університеті грав у фольк-джаз гурті, ми виступали на різних фестивалях. Потім почав писати авторські пісні і виступати з ними.
Василь Шандро: Як ви ставитесь до поняття «бард»?
Едуард Драч: Є гарна пара слів — співана поезія, це більше відповідає суті. Співана поезія більше зорієнтована на тексти, ніж на музику. Власне, я намагаюсь розвивати і те, і те.
Я думав, що б заграти. Побачив, що сьогодні день народження Канади, дуже люблю цю країну, там багато українців. Пісня про трудову еміграцію «Від степів аж до прерій».
Василь Шандро: Соціальна тематика визначальна в жанрі співаної поезії?
Едуард Драч: Я би сказав, що вона більше йде в сторону філософії. Так і повинно бути.
Василь Шандро: В Києві відбувся фестиваль патріотичної пісні. Що таке патріотична пісня зараз?
Едуард Драч: Я думаю, що сучасна патріотична пісня якраз більш філософська. Нам потрібно зрозуміти себе в новому житті. Кажуть, що вчені щось досліджують, приходять до якоїсь вершини — а там вже побував поет.
Тут поети теж мають випередити вчених і відчути майбутнє, обжити його і дати людям рецепти поведінки. Це більше осмислення того, що відбувається.
Андрій Гарасим: Чи можна сказати, що на фоні війни відбувся сплеск патріотичної пісні?
Едуард Драч: Так, спочатку на фоні Майдану, потім війни. Але автори зараз мають думати про майбутнє, обживати майбутнє.
Андрій Гарасим: Яка ваша оцінка музичного середовища сьогодні?
Едуард Драч: Середовище прекрасне, єдине що йде боротьба «квоти — не квоти». Музичне середовище не зникне, інше питання — чи буде про це знати суспільство.
Зіграю пісню про солдатів Першої світової. Сьогодні захотілося її згадати.
Василь Шандро: Чи можна поєднувати музику і політику в контексті впливу і зацікавлення тим, що відбувається в країні?
Едуард Драч: Те, що відбувається в країні обов’язково відгукується в тому, що роблять творчі люди. Політичні події відбиваються в настрої, образах або конкретних текстах. Мистецьке середовище — це індикатор. Коли вже пішли конкретні тексти — в суспільстві високий градус.
Андрій Гарасим: Кажуть, що закон про квоти змусить радіостанції робити свій власний продакшн і виробляти вже українську «попсу»?
Едуард Драч: В кінці 80-х журналісти практично були продюсерами. Наприклад, Кирило Стеценко, який вів на телебаченні програму «Відеомлин», витягнув і мене, і інших виконавців. Так працювали й інші журналісти, їздили на всі фестивалі, на ту ж «Червону руту».
А що потім вийшло — журналіст перестав впливати на контент. Він став чекати, що йому принесуть щось в конверті. Але не всі з цим змирилася і це добре.
Андрій Гарасим: Наскільки наші громадяни спроможні сприймати якісну музику? Їхатиму сьогодні в маршрутці, там точно буде шансон.
Едуард Драч: Я музику люблю, але чисто з психологічної точки зору, я би взагалі заборонив музику в транспорті. Це насильство. Коли людина їде кудись, їй іноді треба зосередитись. Не вибрати репертуар, щоб він подобався всім.
Вперше в житті написав дитячу пісню і діти співали. Тепер спробую зімітувати дитячі голоси. Пісня про казку.