Як львівські психотерапевти допомагають реабілітувати дітей війни

У нас є 40-каметрова сосна, на яку ми вилазимо у спеціальному спорядженні. Там є такі гнізда, у яких іноді відбуваються щирі розмови з дітками, – співорганізатор «Простору РаДіти»

Ведучі

Андрій Сайчук,

Сергій Стуканов

Гостi

Олександр Щукін,

Микола Вінницький

Як львівські психотерапевти допомагають реабілітувати дітей війни
https://static.hromadske.radio/2017/03/hr_hh_2017-03-12_schukin_vynnytskij.mp3
https://static.hromadske.radio/2017/03/hr_hh_2017-03-12_schukin_vynnytskij.mp3
Як львівські психотерапевти допомагають реабілітувати дітей війни
0:00
/
0:00

У студії “Громадського радіо” організатори “Простору РаДіти” Щукін Олександр, Микола Винницький, Явдоха Вінницька

Андрій Сайчук: Розкажіть про ініціативу «Простору РаДіти».

Микола Винницький: Ця ініціатива іде знизу. Психотерапевти і митці об’єдналися і створили у Картапах живий простір. Підтримка надходить від ГО «Діти героїв» Вікторії Христенко та нашого друга Дмитра Герасімова.

Андрій Сайчук: Як це виглядає? Хто ці діти?

Микола Винницький: Ми функціонуємо, як лабораторія. Ми відтворюємо сімейний затишок із дітьми. Групи до 20 дітей. Ми працюємо ціле літо нон-стоп. За літо ми приймаємо до восьми заїздів. Діти приїжджають з усієї України.  Це діти волонтерів, діти, батьки яких воювали чи загинули під час війни, діти Небесної сотні.

Андрій Сайчук: Розкажіть про методику, яку ви застосовуєте, коли працюєте із цими дітьми. Як вона виглядає?

Микола Винницький: Ми запрошуємо багато своїї друзів-митців. Вони приїжджають з усієї України. Ми міксуємо дітей, що приїхали і наших і спілкуємося на рівних.

У нас немає правил, але є три ключові принципи – довіра, безпека, повага. З них виходить те, як ми функціонуємо.

Я сам психотерапевт. Ми створюємо безпечне середовище, у яке залучаємо митців, спортсменів, музикантів. Вони намагаються дати їм більше, ніж дає школа чи інформаційний простір.

Андрій Сайчук: Як повертати дітей, що бачили війну, до нормального життя?

Микола Винницький: Сучасна система підтримки дуже стигматизуюча. Це психологи, які тестами залазять дитині в душу. Навіть коли дитини просто потрапляє у лікарню, то ситуація вже є стигматизуючою. У нас все відбувається природньо. Діти приїжджають в гості, де вони бавляться, комунікують один з одним і з дорослими. Завжди виникає момент, коли дитина самовільно хоче розкритися. Цей момент просто треба не прогавити. У цей момент ми слухаємо.

У нас є 40-ка метрова сосна, на яку ми вилазимо у спеціальному спорядженні. Там є такі гнізда, у яких іноді відбуваються щирі розмови з дітками.

Сергій Стуканов: Які є типові наслідки впливу війни на дитячу психіку?

Микола Винницький: Скоріше слід подумати, що ще було до війни. Що відбувалося у сім’ях. Кожна дитина не є типовою. Не можна казати про загальне.

 

Ми не називаємо себе табором, бо у таборі дитина хоче вести себе певним чином. Скоріше ми запрошуємо дітей у гості, це відбувається на приватній садибі пана Фільца. Це один з моїх вчителів, який дав можливість проводити це на його території. За два роки через нас пройшло більше 300 дітей.

Андрій Сайчук: Чи є різниця між дитиною, яка пережила смерть близьких та дитиною, яка проживала кілька місяців у підвалі під обстрілами. Чи правильно тримати їх разом?

Микола Винницький: Так, це продумана дія, коли діти витягують один одного. Ми не беремо в групу більше трьох сиріт, бо якщо вся група складатиметься із них, то це буде достатньо важка емоційна динаміка. Коли є діти різного соціального походження, різного віку, з різними історіями, то вони підіймають один одного, а ми допомагаємо, щоб це відбулося

Андрій Сайчук: Явдоха, а чи багато у тебе з’явилося друзів зі Сходу. Ти сама зі Львівщини?

Явдоха Вінницька: Так, багато дітей! Ми все дружимо. Ми часто говоримо по телефону.

 Андрій Сайчук: Чи були діти, які побачили щось таке, чого дітям краще не бачити. Чи важко з ними знаходити контакт, які зміни з ними відбулися?

Явдоха Вінницька: Вони дуже сильно змінилися. Вони почали краще сприймати світ, більше дружити, бавитися, грати з усіма.

Олександр Щукін:

Медійне середовище дуже агресивне. Я думаю, що через кілька років ми матимемо активну дитячу онкологію. Психосоматика працює.

Думка впливає на тіло і виробляються певні механізми. Ми стикалися із випадками, коли є напівсироти. Ці діти можуть не говорити цілий тиждень. Відчувається втрачений батько, у дитини течуть сльози, вона згадує і закривається. Ми не намагаємося силувати, ми створюємо умови, щоб дитина розкрилася через творчість.

Микола Винницький: В нас така програма, що протягом дня ми дітям даємо лише годину вільного часу.

Андрій Сайчук: То розкажіть про програму.

Олександр Щукін: Наш ранок починається з прокидання тіла. Кожен дорослий, як він бажає за потрібне, активізує тіло.

Сергій Стуканов: Це ви про руханку?

Олександр Щукін: Так. Діти потрапили у Картпати, там надзвичайне повітря, їм важко прокидатися зранку. Потрапляючи у цей простір, перші кілька днів дитина захищається та трошки боїться говорити. Пізніше вона бачить, як інші розкриваються і спрацьовує групова динаміка. Дитина поступово починає чути інших і висловлюється сама.

Микола Винницький: З обов’язкової частини є лише ранкове і вечірнє коло. Воно триває близько години. Ми обговорюємо все: як дитина себе почувала, як переночувала, все від побуту до конфліктів.

Сергій Стуканов: Діти по колу щось розповідають чи за бажанням?

Микола Винницький: Кожна людина має право не говорити, але ми просимо хоча б сказати, як вона себе почуває. Є багато терапевтичних практик. Юля Винницька дуже багато творить. Ми з кожною групою індивідуально підбираємо, що було б краще використати залежно від динаміки.

Ми ніколи не працюємо по шаблону. Кожного вечора ми обговорюємо, що робити завтра, щоб правильно вплинути. Це може бути все, від театру, малювання, роботи з глиною. Зараз шукаємо кошти на пічку, поки що можемо тільки ліпити.

Андрій Сайчук: Чи можна це масштабувати на всеукраїнських рівень, адже дітей, що постраждали дуже багато.

Микола Винницький: Усі ці методики можна використовувати. Ми готові вчити. Всі, хто хоче, може до нас приїжджати вчитися і працювати у нашій команді. Ми хотіли масштабно це зробити, на жаль, не склалося так, як ми хотіли. Зараз в нас є відпрацьований механізм, ми відкриті. Ми хочемо, що якомога більше людей долучилися до даної філософії, що побудована на принципах психотерапевтичних практик.

Сергій Стуканов: А що потрібно, щоб долучитися до вашого простору цьогоріч?

Микола Винницький: ГО «Допомога дітям героїв», яка є нашим основним партнером займається тим, що опікується трьома тисячами дітей. Вони формують нам групи. Ці діти – це «свій до свого по своє». Ми точно знаємо, що батьки реально воюють на фронті, знаємо, що діти реально потребують допомоги.

Звертатися із заявками можна. Ми є на Facebook і в ГО «Допомога дітям героїв».

Андрій Сайчук: Оскільки ви прийшли в ефір, то ви хочете робити більшу промо-кампанію. Як ви можете зростати?

Микола Винницький: Так. Я знаю, що є кілька ініціатив, які шукають нову форму, окрім табору. Табори за зразком СРСР вже немають сенсу, «Пласт» має сенс, а іншої форми, як працювати із дітками поки що немає.

Я точно знаю, що є місцеві організації, які можуть перебрати досвід і отримати відповідь, яку вони шукають.

 До речі, Майстерня простору РаДіти відкриє виставку художніх робіт дітей, які зазнали впливу війни, «Тіла. Інтимний простір дитини»