facebook
--:--
--:--
Ввімкнути звук
Прямий ефiр
Аудіоновини

Як львівські психотерапевти допомагають реабілітувати дітей війни

У нас є 40-каметрова сосна, на яку ми вилазимо у спеціальному спорядженні. Там є такі гнізда, у яких іноді відбуваються щирі розмови з дітками, – співорганізатор «Простору РаДіти»

Як львівські психотерапевти допомагають реабілітувати дітей війни
Слухати на подкаст-платформах
Як слухати Громадське радіо
1x
--:--
--:--
Орієнтовний час читання: 5 хвилин

У студії “Громадського радіо” організатори “Простору РаДіти” Щукін Олександр, Микола Винницький, Явдоха Вінницька

Андрій Сайчук: Розкажіть про ініціативу «Простору РаДіти».

Микола Винницький: Ця ініціатива іде знизу. Психотерапевти і митці об’єдналися і створили у Картапах живий простір. Підтримка надходить від ГО «Діти героїв» Вікторії Христенко та нашого друга Дмитра Герасімова.

Андрій Сайчук: Як це виглядає? Хто ці діти?

Микола Винницький: Ми функціонуємо, як лабораторія. Ми відтворюємо сімейний затишок із дітьми. Групи до 20 дітей. Ми працюємо ціле літо нон-стоп. За літо ми приймаємо до восьми заїздів. Діти приїжджають з усієї України.  Це діти волонтерів, діти, батьки яких воювали чи загинули під час війни, діти Небесної сотні.

Андрій Сайчук: Розкажіть про методику, яку ви застосовуєте, коли працюєте із цими дітьми. Як вона виглядає?

Микола Винницький: Ми запрошуємо багато своїї друзів-митців. Вони приїжджають з усієї України. Ми міксуємо дітей, що приїхали і наших і спілкуємося на рівних.

У нас немає правил, але є три ключові принципи – довіра, безпека, повага. З них виходить те, як ми функціонуємо.

Я сам психотерапевт. Ми створюємо безпечне середовище, у яке залучаємо митців, спортсменів, музикантів. Вони намагаються дати їм більше, ніж дає школа чи інформаційний простір.

Андрій Сайчук: Як повертати дітей, що бачили війну, до нормального життя?

Микола Винницький: Сучасна система підтримки дуже стигматизуюча. Це психологи, які тестами залазять дитині в душу. Навіть коли дитини просто потрапляє у лікарню, то ситуація вже є стигматизуючою. У нас все відбувається природньо. Діти приїжджають в гості, де вони бавляться, комунікують один з одним і з дорослими. Завжди виникає момент, коли дитина самовільно хоче розкритися. Цей момент просто треба не прогавити. У цей момент ми слухаємо.

У нас є 40-ка метрова сосна, на яку ми вилазимо у спеціальному спорядженні. Там є такі гнізда, у яких іноді відбуваються щирі розмови з дітками.

Сергій Стуканов: Які є типові наслідки впливу війни на дитячу психіку?

Микола Винницький: Скоріше слід подумати, що ще було до війни. Що відбувалося у сім’ях. Кожна дитина не є типовою. Не можна казати про загальне.

 

Ми не називаємо себе табором, бо у таборі дитина хоче вести себе певним чином. Скоріше ми запрошуємо дітей у гості, це відбувається на приватній садибі пана Фільца. Це один з моїх вчителів, який дав можливість проводити це на його території. За два роки через нас пройшло більше 300 дітей.

Андрій Сайчук: Чи є різниця між дитиною, яка пережила смерть близьких та дитиною, яка проживала кілька місяців у підвалі під обстрілами. Чи правильно тримати їх разом?

Микола Винницький: Так, це продумана дія, коли діти витягують один одного. Ми не беремо в групу більше трьох сиріт, бо якщо вся група складатиметься із них, то це буде достатньо важка емоційна динаміка. Коли є діти різного соціального походження, різного віку, з різними історіями, то вони підіймають один одного, а ми допомагаємо, щоб це відбулося

Андрій Сайчук: Явдоха, а чи багато у тебе з’явилося друзів зі Сходу. Ти сама зі Львівщини?

Явдоха Вінницька: Так, багато дітей! Ми все дружимо. Ми часто говоримо по телефону.

 Андрій Сайчук: Чи були діти, які побачили щось таке, чого дітям краще не бачити. Чи важко з ними знаходити контакт, які зміни з ними відбулися?

Явдоха Вінницька: Вони дуже сильно змінилися. Вони почали краще сприймати світ, більше дружити, бавитися, грати з усіма.

Олександр Щукін:

Медійне середовище дуже агресивне. Я думаю, що через кілька років ми матимемо активну дитячу онкологію. Психосоматика працює.

Думка впливає на тіло і виробляються певні механізми. Ми стикалися із випадками, коли є напівсироти. Ці діти можуть не говорити цілий тиждень. Відчувається втрачений батько, у дитини течуть сльози, вона згадує і закривається. Ми не намагаємося силувати, ми створюємо умови, щоб дитина розкрилася через творчість.

Микола Винницький: В нас така програма, що протягом дня ми дітям даємо лише годину вільного часу.

Андрій Сайчук: То розкажіть про програму.

Олександр Щукін: Наш ранок починається з прокидання тіла. Кожен дорослий, як він бажає за потрібне, активізує тіло.

Сергій Стуканов: Це ви про руханку?

Олександр Щукін: Так. Діти потрапили у Картпати, там надзвичайне повітря, їм важко прокидатися зранку. Потрапляючи у цей простір, перші кілька днів дитина захищається та трошки боїться говорити. Пізніше вона бачить, як інші розкриваються і спрацьовує групова динаміка. Дитина поступово починає чути інших і висловлюється сама.

Микола Винницький: З обов’язкової частини є лише ранкове і вечірнє коло. Воно триває близько години. Ми обговорюємо все: як дитина себе почувала, як переночувала, все від побуту до конфліктів.

Сергій Стуканов: Діти по колу щось розповідають чи за бажанням?

Микола Винницький: Кожна людина має право не говорити, але ми просимо хоча б сказати, як вона себе почуває. Є багато терапевтичних практик. Юля Винницька дуже багато творить. Ми з кожною групою індивідуально підбираємо, що було б краще використати залежно від динаміки.

Ми ніколи не працюємо по шаблону. Кожного вечора ми обговорюємо, що робити завтра, щоб правильно вплинути. Це може бути все, від театру, малювання, роботи з глиною. Зараз шукаємо кошти на пічку, поки що можемо тільки ліпити.

Андрій Сайчук: Чи можна це масштабувати на всеукраїнських рівень, адже дітей, що постраждали дуже багато.

Микола Винницький: Усі ці методики можна використовувати. Ми готові вчити. Всі, хто хоче, може до нас приїжджати вчитися і працювати у нашій команді. Ми хотіли масштабно це зробити, на жаль, не склалося так, як ми хотіли. Зараз в нас є відпрацьований механізм, ми відкриті. Ми хочемо, що якомога більше людей долучилися до даної філософії, що побудована на принципах психотерапевтичних практик.

Сергій Стуканов: А що потрібно, щоб долучитися до вашого простору цьогоріч?

Микола Винницький: ГО «Допомога дітям героїв», яка є нашим основним партнером займається тим, що опікується трьома тисячами дітей. Вони формують нам групи. Ці діти – це «свій до свого по своє». Ми точно знаємо, що батьки реально воюють на фронті, знаємо, що діти реально потребують допомоги.

Звертатися із заявками можна. Ми є на Facebook і в ГО «Допомога дітям героїв».

Андрій Сайчук: Оскільки ви прийшли в ефір, то ви хочете робити більшу промо-кампанію. Як ви можете зростати?

Микола Винницький: Так. Я знаю, що є кілька ініціатив, які шукають нову форму, окрім табору. Табори за зразком СРСР вже немають сенсу, «Пласт» має сенс, а іншої форми, як працювати із дітками поки що немає.

Я точно знаю, що є місцеві організації, які можуть перебрати досвід і отримати відповідь, яку вони шукають.

 До речі, Майстерня простору РаДіти відкриє виставку художніх робіт дітей, які зазнали впливу війни, «Тіла. Інтимний простір дитини»

Поділитися

Може бути цікаво

Публічно співчувають ворогу заради хайпу — Аліна Сарнацька

Публічно співчувають ворогу заради хайпу — Аліна Сарнацька

5 год тому
Чому фіксація позасудових страт Моніторинговою місією ООН — це важливо

Чому фіксація позасудових страт Моніторинговою місією ООН — це важливо

8 год тому
Навіщо росіяни просувають тезу про «повторний наступ на Харків»: розповідає дослідниця дезінформації

Навіщо росіяни просувають тезу про «повторний наступ на Харків»: розповідає дослідниця дезінформації

11 год тому