«Громадське радіо»
Любомир Ференс: Яку функцію ви виконували у Криму перед початком анексії? Наскільки очікуваними були ці події?
Владислав Селезньов: У той час я був на посаді керівника Кримського регіонального медіа-центру Міністерства оборони України. Завданням колективу, який я очолював, було забезпечення інформаційного супроводу діяльності Збройних сил тих частин і підрозділів, які дислокувалися у Криму.
Путін, нагороджуючи «висюльками» учасників тих подій, назвав чітку дату початку анексії Криму: 20 лютого 2014 року, а дата завершення ― 16 березня, день проведення «референдуму».
Щодо подій, які передували анексії ― відповідно до угоди, пролонгованої Харківськими домовленостями, на території АР Крим знаходились підрозділи Збройні сили РФ, які мали можливість розширювати свій персонал до 20 тис.
Після завершення Зимової Олімпіади у Сочі частина підрозділів нібито для ротації почала заходити на території АР Крим. Почали працювати спецпризначенці. Активна фаза по захопленню основних адміністративних будівель відбулася в ніч з 26 на 27 лютого.
Анастасія Багаліка: 20 лютого у сприйнятті суспільства більше пов’язане із розстрілом Небесної Сотні. Початок анексії громадськість випустила, повідомлення, які надходили з Криму, почали звучати на повну силу тільки після мітингу кримських татар під Радою Криму.
Владислав Селезньов: Так, з одного боку, шок від втрати сотні втрачених життів, з іншого ― повна безпорадність у владі, тому що після втечі Януковича і його уряду утворився вакуум в управлінні країною. Це потрібно враховувати, дорікаючи українським військовим за те, чому так сталося в ці дні у Криму.
Любомир Ференс: У вас була внутрішня роздвоєність: що говорити, коли немає чітких наказів?
Владислав Селезньов: Безумовно, було чітке розуміння, що ми маємо тримати оборону принаймні по периметру військових частин, де ми перебували.
Чисто по-людськи це було дуже важко. У той час у Криму перебував тодішній міністр оборони України Лебедєв і тодішній начальник Генштабу Ільїн, адмірали, які керували військово-морськими силами.
Але наче за вказівкою третьої сили, вони одночасно зникли, поховалися у шпиталі, і керівництво флотом відбувалося з переривами або й взагалі було безладдя.
Тому я для себе визначив ключовий момент: саме в ці дні почалися атаки «зелених чоловічків» на наші об’єкти. Однією з найбільш ефективних форм протистояння з ними була публічність цих заходів. Завдяки представникам ЗМІ, які фіксували ці факти, нам вдалося розповісти світу про те, що в Криму відбувається анексія.
Коли я приймав рішення, як діяти, коли не було наказів, я виходив із міркувань, як забезпечити безпеку особового складу, тому що найціннішим для людини є життя.
Завдяки тому, що я довго служив у Криму, у мене були однодумці, які допомагали і переміщуватися по Криму, і надавали інформацію, тому що традиційні засоби військового зв’язку вже не працювали, більшість інформації була інсайдерською.
Анастасія Багаліка: Коли і з яких установ почалося захоплення Криму?
Владислав Селезньов: Російські спецпризначенці почали захоплювати ключові органи управління, в тому числі, органи місцевого самоврядування: Рада міністрів АР Крим, Верховна Рада АР Крим, ключові командні пункти військово-морських сил, аеродроми.
Тобто ключові об’єкти інфраструктури, в тому числі критичної, російські спецпризначенці захоплювали мов по книжці, блокували. Їм допомагали місцеві маргінали, «самооборона», але часто під «самообороною» виступали такі ж російські спецпризначенці, які працювали під легендою.
Анастасія Багаліка: Скільки військових не зрадили присягу?
Владислав Селезньов: Із приблизно 20 тис. українських військовослужбовців на материкову частину вийшло трішки більше, ніж 3 тис.
Ці цифри можна певною мірою зрозуміти: протягом більш ніж 1,5 міс. російська пропаганда працювала на повну потужність. Емісари, представники Чорноморського флоту РФ, представники Південного військового округу ЗС РФ постійно прибували у частини, працювали з командирами, вмовляли, погрожували.
Ці процеси були певною мірою односторонні: у той момент представники влади, у тому числі військової, не мали можливості прибувати до військових частин, розмовляти із особовим складом і вести відкритий діалог щодо перспектив.
Крім того, досить довго військові сили у Криму формувалися за територіальним принципом. Тобто у військових частинах у Криму служили кримчани. Тому коли вони приймали рішення, виходити на материкову Україну чи ні, цей фактор також мав значення.
Я не намагаюся виправдати їх вчинки ― це їх совість, їм із цим жити.
Любомир Ференс: Ви спілкуєтеся із тими, хто залишився у Криму?
Владислав Селезньов: Переважна більшість цих контактів була перервана ― сьогодні ми перебуваємо на різних сторонах барикад. За інсайдерською інформацією, деякі з тих людей виконали завдання свого керівництва і в Сирії, і на Сході нашої країни.
Героїчні дії мають бути заохочені, злочинні дії мають отримати правову оцінку. Це має захистити нас у майбутньому від повторення тих подій, за якими ми спостерігали.
Любомир Ференс: Деякі військовослужбовці, що жили в Криму, кажуть, що вищість російської армії культивувалася українською владою, зокрема через жебрацькі умови українських військових.
Владислав Селезньов: Певною мірою такі процеси спостерігалися. Було не лише зневажливе ставлення органів місцевої влади до українських військовослужбовців порівняно з російськими. Протягом 23 років поступово знищувалася українська армія.
Я вдягнув військовий однострій у 1991 році, і моя військова кар’єра відбувалася за часів незалежної України. Весь цей час ми спостерігали скорочення, зменшення фінансування, зменшення кількості навчань.
Любомир Ференс: Один іноземний журналіст, який висвітлював багато військових конфліктів у гарячих точках, сказав, що такого поганого забезпечення армії, як у нас, він не бачив навіть в Африці.
Зараз ситуація покращилася?
Владислав Селезньов: Безумовно, ситуація в ЗСУ змінюється на краще. На період вересня 2014 року запаси зброї та військової техніки української армії були майже повністю вичерпані.
Із лютого 2015 року почав на повну потужність працювати військово-промисловий комплекс, почали використовувати усі можливості, щоб підвищити бойову спроможність усіх силових структур, які забезпечують безпеку України.
Тих змін, які відбулись, ще не достатньо, щоб на рівних протистояти другій за потужністю армії у світі, але події, зокрема те, що відбувається в Авдіївці, свідчать, що ми маємо можливість стримувати наступ російських військових.
Анастасія Багаліка: Чи були героїчні вчинки військових у Криму?
Владислав Селезньов: Перше, що я згадую ― останній бій, який прийняв під час захоплення 13-го фотограмметричного центру у Сімферополі прапорщик Сергій Кокурін, який ніс службу на охороні цього об’єкта. Він мав право на відкриття вогню, тому був небезпечним для злочинців, які напали на військову частину.
Сергій Кокурін став першою жертвою і першою ціллю російських спецпризначенців. Він загинув, захищаючи цей об’єкт.
У цьому ж бою отримав поранення старший лейтенант Федун. Сьогодні він проходить службу в одній із частин Одеського гарнізону.
Так само не можу не згадати смерть Стаса Карачевського ― це наш офіцер, що проходив службу в 10-й морській авіаційній бригаді і загинув від злочинця у пагонах молодшого сержанта Зайцева, який застрелив неозброєну людину на території гуртожитку.
Ми маємо про це пам’ятати, як і про героїчні вчинки наших моряків, що тримали до останнього оборону на Донузлаві, про оборону морських піхотинців у Керчі і Феодосії, про мужнє рішення хлопців з 36-ї бригади з Перевального.