Завдяки проєкту «Місто з собою» діти з прифронтових міст побачили, що комусь не байдуже їхнє життя — Ден Гуменний

«Misto to go – 2» — це друга частина міжнародного театрального проекту зі школярами у шести прифронтових містах Донбасу: Комишуваха, Лиман, Райгородок, Бахмут, Попасна та Миколаївка. Він розповідає про життя школярів поруч із війною.

Ведучі

Валентина Троян

Гостi

Ден Гуменний

Завдяки проєкту «Місто з собою» діти з прифронтових міст побачили, що комусь не байдуже їхнє життя — Ден Гуменний
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2020/11/hr-hh-20-11-20_gumennyi.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2020/11/hr-hh-20-11-20_gumennyi.mp3
Завдяки проєкту «Місто з собою» діти з прифронтових міст побачили, що комусь не байдуже їхнє життя — Ден Гуменний
0:00
/
0:00

Про сам проєкт і його мету ми поговорили з нашими гостями. Це Ден Гуменний (Київ) — співзасновник проекту «Театр Громадян»; Юрій Гуржи (Берлін) — музикант та композитор; Альбіна Бакуха (Миколаївка, Донецька область) — тьютор проекту «Місто з собою», учениця 9-го класу, Віола Стороженко (Попасна, Луганська область) — тьютор проекту «Місто з собою», учениця 11-го класу.

Альбіна Бакуха: Я мешкаю у місті Миколаївка, де проживає близько 14 тисяч людей, і в нас немає як таких місць для розваг чи зон комфорту, де можна було б зібратися і проговорити свої проблеми. Ніякої моральної віддачі у цьому місці не було, тому я вирішила взяти участь у цьому проєкті.

Ден Гуменний: «Місто з собою» — це міжнародний театральний проєкт, який відбувається за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Німеччини. Ми намагаємося через просту мову театру разом із підлітками з прифронтових міст по-нову подивитися на їхні міста. Бо у світі, коли ми розмовляємо з партнерами з Німеччини чи Польщі, схід України дорівнює війні. А ми вважаємо, що Україна і Донбас – це більше, ніж війна. Стосовно Донбасу підлітки відчувають сильні почуття, і за допомоги дуже простої форми театру, за допомоги музики, зрозумілих їм пісень вони репетирують те, як ставитися до того світу, який швидко змінюється. Це свого роду терапія для них. Вони виходять з цього замкнутого кола, коли їхнє життя дорівнюється війні. Вони бачать більшу перспективу, вони змінюються самі і у далекому майбутньому змінять свої міста. Цей проєкт розрахований на багато років.

Для мене найголовніше у цьому проєкті те, що відбувається з учасниками, з дітьми, до яких ми приїжджаємо. Цього тижня ми були у Троїцькому. Це маленьке селище, до якого від Попасної треба їхати 1,5 години дорогою, яка називається «дорога життя». Коли ти їдеш цією дорогою, то в тебе з правого боку «ДНР, а з лівого — «ЛНР». Обабіч цієї дороги стоять бліндажі, стоїть корпус української армії. А саме Троїцьке — це вже «нуль», навіть не прифронтове містечко, а вже фронт. На цьому фронті кожного ранку шкільний автобус 1,5 години їде і забирає з цього селища 30 діток, які навчаються у школі. Щоб доїхати до школи, треба проїхати три блокпости. І я бачу, як ці діти за тиждень змінюються, як вони відкриваються, бачу, як змінюються і відкриваються їхні керівники. Ми дивимося на вщент розбитий снарядами спортзал, і водночас чуємо чудові пісні дуже талановитих діточок. Ми тиждень розмовляємо з дітьми, які живуть у злиднях, які дуже поранені цією війною, бо в когось немає мами чи тата, але вони дуже-дуже талановиті. Проте в них немає ніякої можливості розкрити ці таланти. Бо у такому маленькому Троїцькому ти ніколи не заробиш собі грошей для того, щоб поїхати навчатися хоча б в Харків, я вже не кажу про Київ. До них треба їхати.

  • Ми тиждень розмовляємо з дітьми, які живуть у злиднях, які дуже поранені цією війною, бо в когось немає мами чи тата, але вони дуже-дуже талановиті. Проте в них немає ніякої можливості розкрити ці таланти

Це — діти, які, дякуючи цьому проєкту «Місто з собою», побачили, що комусь не байдуже. Що є такі дуже дивні для них люди, які приїхали до них, просто побули з ними, послухали їх і поділилися своїм теплом. Бо для мене всі ці театральні проєкти — це про те, як можна поділитися теплом один з одним.

Юрій Гуржи: Пісні, які ми записали, насправді не про міста Донбасу, але місцева географія в них відчувається, вона майже у кожному другому рядку. Це пісні про те, що відбувається із моїми співавторами — дітьми, і як вони це долають.

Віола Стороженко: Тексти для цих пісень пишуть учні різних шкіл, і це дуже круто. Адже з початку це здавалося чимось неможливим, проте коли ти сідаєш, хтось починає з якогось одного слова, все починає закручуватися і народжується пісня. Мені подобається цей проєкт, із його допомогою я б хотіла змінити світогляд інших підлітків, адже підлітки з маленьких містечок та сіл дуже закриті, і коли я з ними спілкуюся, мені дуже приємно, що вони мені відкриваються.

Повну версію розмови можна прослухати у доданому звуковому файлі

Громадське радіо випустило додатки для iOS та Android. Вони стануть у пригоді усім, хто цінує якісний розмовний аудіоконтент і любить його слухати саме тоді, коли йому зручно.

Встановлюйте додатки Громадського радіо:

якщо у вас Android
якщо у вас iOS