Громадське радіо
На цьому наголошують координаторки однієї з найвідоміших організацій допомоги переселенцям БО «Станція Харків» Юлія Конотопцева і Алла Фещенко, які з весни 2014-го року приймали переселенців з Донбасу на вокзалі Харкова.
Як працює за нових умов організація допомоги вимушеним переселенцям «Станція Харків», і як її робота впливає на життя міста?
Андрій Куликов: 28 червня розпочався новий проект «Станції Харків» – «Станція рівних можливостей» – створення умов для подолання жінками скрутних життєвих обставин з допомогою самозайнятості. Що стоїть за цією складною назвою?
Юлія Конотопцева: Це означає, що кожна жінка з дітьми до семи років та з дітьми з інвалідністю має можливість отримати професію або такі вміння, які є конкурентоздатними на ринку праці, і працювати за комп’ютером, не виходячи з дома.
Андрій Куликов: Які це зараз кваліфікації?
Юлія Конотопцева: Наприклад, адміністратор соціальних мереж, адміністратор сайтів чи інтернет-магазинів, копірайтер, транскрайбер, контент-менеджер, професіональна робота в World або в Adobe Photoshop.
Алла Фещенко: Крім того, ми провели невеличке опитування у Фейсбуці, і виявилося, що коли жінки знаходяться в декреті, багато хто потерпає від того, що їхні близькі, з якими вони проживають, починають їх фінансово притискати через брак роботи і грошей у таких жінок. Тому наші навчання їм теж стануть у пригоді.
Андрій Куликов: У вашому попередньому проекті брав участь Папа Римський. А наскільки ви взагалі працюєте з релігійними організаціями? Ми знаємо, що Карітас Україна активно працює, в том числі, в Харківській області, на власні очі я бачив, що гуманітарну допомогу збирають в караїмській Кінасі на харківському Подолі тощо. Наскільки ви світські, що самі готові бути ініціаторками, а наскільки ви співпрацюєте іншими?
З самого початку найбільша допомога готовою їжею для того, щоб кормити людей, приходила саме від протестантських церков. Потім приєднався Ісламський культурний центр
Юлія Конотопцева: Наша організація абсолютно світська, нецерковна, нерелігійна, не була такою ніколи і не буде. Ми спілкуємося з усіма релігіями та з усіма паствами. І це не тільки канонічні церкви, навпаки, це були переважно неканонічні церкви – баптистська церква, католики, мусульмани, які постійно допомагали.
Алла Фещенко: Ще з самого початку найбільша допомога готовою їжею для того, щоб кормити людей, приходила саме від протестантських церков. Потім приєднався Ісламський культурний центр, мусульмани готували дуже класний плов в здоровенних казанах. Один чоловік нам сказав, що тепер він в житі бачив все: коли баптисти принесли суп і якийсь салат, мусульмани принесли плов і запропонували всім разом з переселенцями сісти за один стіл і поїсти.
Кирило Лукеренко: Ви як раз ті люди, які з 2014-го року спостерігали за хвилею переселенців. Як змінювався склад людей, коли їх було найбільше, наскільки взагалі ці люди міняють Харків?
Юлія Конотопцева: Перша хвиля була у травні-червні 2014-го року. Тоді ще не було взагалі нічого, ніяких систематизованих видів допомоги. Друга хвиля – велика і найбільша за весь період була у серпні-вересні 2014-го року. Тоді вже в нас був пункт на вокзалі, і ми спостерігали до 600-т осіб на добу, і це тільки ті, хто підійшли до нас. Це були люди, які намагалися втекти від війни на мирну територію.
Наступна хвиля була у січні-лютому 2015-го року, коли відбувалися бої за Дебальцево. Ми тільки-но збиралися згорнути наш пункт, оскільки людей було вже не так багато, і все це відбулося. На щастя, пункт був ще задіяний, і ми разом з МЧС розгрібали цю хвилю. Далі вже їхали ті, хто це робив за бажанням, в кого була на це причина. За станом здоров’я, бо люди хотіли лікуватися тут, дуже багато вагітних, які забажали народжувати на підконтрольній території. Вони їдуть і по сьогоднішній день. Це зовсім інший контингент, це складніша ситуація, ми часто не знаємо, чому вони їдуть.
Масовий приїзд цих людей змусив замислитися харків’ян про те, що могло з ними бути
Андрій Куликов: Але ж люди тепер їдуть і в зворотному напрямку. Як часто виходять з вами на зв’язок вже поза лінії розмежування ті люди, яким ви свого часу допомагали?
Юлія Конотопцева: Не часто. В мене постійно на зв’язку є лише одна родина, всі інші не спілкуються. Ця родина змушена була повернутися, але вони дуже про це шкодують.
Андрій Куликов: Коли переселенці почали масово їхати у Харків, у самому місті була непроста ситуація, тут гинули люди, тут на вулицях була ворожнеча, і ненависть вихлюпувалася. Приїзд цих людей додав напруженості, чи навпаки, дехто дізнався те, чого не знав, і це сприяло тому, що почалися якісь кроки назустріч?
Алла Фещенко: Масовий приїзд цих людей змусив замислитися харків’ян про те, що могло з ними бути. Дуже багато людей приходили на вокзал і приносили їжу, причому це були люди різних політичних поглядів – і проросійські, і проукраїнські, – але вони хотіли допомагати людям. А люди їм розповідали, що там відбувається, дехто був поранений, діти сиділи на валізах – це все було бачити жахливо. Тому харків’яни трішечки задумалися.
Дуже багато людей приходили на вокзал і приносили їжу, причому це були люди різних політичних поглядів – і проросійські, і проукраїнські, – але вони хотіли допомагати людям
Кирило Лукеренко: Ви сказали, що зараз цих людей стало менше. Як вони знайшли себе в Харкові? Що вони зараз роблять? Як вони пустили тут коріння?
Юлія Конотопцева: Треба розуміти, що Харків був закритим містом вже на літо 2014-го року. Тобто тут людей ніхто не приймав і системно не розселяв. Єдиним пунктом розселення було модульне містечко, яке появилися взимку, і все. Більше людей не приймали і не поселяли, кожній людині говорили, що Харків закрите місто, їдьте далі по Україні, тут держава людей розселяти не буде.
Алла Фещенко: Від МНСників кожного дня була нова інформація, що, наприклад, Тернопіль може прийняти безкоштовно 20 осіб. В нас теж були такі роздруківки, Харкова в цьому списку ніколи не було.
Повну версію розмови можна прослухати на доданому звуковому файлі.