Поезія — це вдала форма, щоби говорити із самим собою — Ірина Цілик

Гості ефіру: учасники поетичного фестивалю «Меридіан Луцьк» поетка Ірина Цілик і літератор Олександр Бойченко. 

Андрій Куликов: Олександре, що ви робите в Луцьку і чому «Меридіан»? Чому не «паралель»?

Олександр Бойченко: Я не несу відповідальність за те, що робиться у Луцьку, але оскільки у Ченівцях існує фестиваль «Меридіан Черновіц», — це є така спільна акція, цей фестиваль, тобто чернівецькі з луцькими його разом зробили. В Чернівцях цього року «Меридіан» відбувся вже у восьмий раз і тепер частина того «Меридіану» переїхала до Луцька, тому з’явився такий синтез: «Меридіан», але «Луцьк».

Андрій Куликов: Чому ви з Буковини перескочили аж на Волинь (через Галичину)?

Олександр Бойченко: Я особисто приїхав сюди, бо запросили. Куди просять — туди й їду. А чому це зробив сам фестиваль? Він в особі президента Святослава Померанцева, Жені Лопати їздить загалом Україною. Це не перша подія і не остання. Вже заплановано у Полтаві подію, навіть в Одесі.

Ірина Цілик: У мене є одна поезія, це такий монолог, власне, написаний від імені коня.

І ніхто нікому не друг, не брат.
І ніхто нікому не оберіг.
Але я умію губами брати
теплий хліб і цукор із рук твоїх.
Скажеш  «вйо!» — підемо удвох цим шляхом,
де повік не тане червоний сніг.

І ніхто нікому не капелан,
не остання сповідь, не перший бій.
Але мліє юшка і пахне ладан,
але стільки кроків в одній добі,
стільки років нас доганяють війни,
що ми геть не здатні відчути біль.

І ніхто заблудлому не суддя,
і ніхто сліпому не поводир.
Я давно нікому уже не дякую,
але ти один, але я один,
і ми йдемо спільно цим довгим шляхом
крізь кисільну млу і молочний дим.

Йоу, козаче, за нами ніхто не плаче.
Сірий степ нам — ліжко, і стіл, і дім.
То ходім…

Олександр Бойченко: Українська література робить великі кроки вперед, прогресує. Тому що колись поет Дмитро Павличко звертався у своїх віршах до коня Понітовського у Польщі. Вийшла рецензія під назвою «Поет, який розмовляє з конем», а тепер уже від імені коня пишуть.

Андрій Куликов: З рештою ми знаємо, що українці першими в світі осідлали коня, і напевне колись нам стане відомо ім’я. Але тепер серьйозно, Іроина Цілик сказала, що у Луцьку добре приймали. Що для вас означає «добре приймали»?

Ірина Цілик: Насправді у мене особисто є відчуття, що за останні кілька роки змінилась ситуація в тому, як приймають поетів. Всі інші поети також відчувають значно більшу цікавість до того, що вони зараз пишуть.  Я за останні два роки відвідала велику кількість міст, зокрема у своїй країні, і це страшенно важливий досвід. Ти приїздиш в абсолютно нові міста, бачиш абсолютно нові аудиторії, нові обличчя, і це якесь гостре відчуття потрібності тут і тепер. Це такий момент діалогу, може полілогу, коли ти бачиш інших людей лицем до лиця — він страшенно важливий. У мене немає відповіді однозначної про те, чому так, чому на сході України, на півдні, приходять просто сотні людей.

Хочеться подякувати України, за те, що вона ходить на такі події.

Андрій Куликов: А знаєте. Чому зараз? Тому, що раніше не їздили.

Ірина Цілик: Ми всі, і ті, хто сидять в залі, і ті, хто виступають зі сцени, — ми всі маємо багато питань, що ми шукаємо відповіді, і іноді саме поезія є таким досить доречним форматом, щоб фіксувати  мить і відчувати те, що ми проживаємо тут і тепер. Поезія — це вдала форма, щоби говорити із самим собою про те, що з нами зараз вдібувається.

Наталка Соколенко: Про інших. От хто приходить на такі зустрічі? Наскільки ті люди, які приходять, теж можуть впливати на те, щоб наступна мить була іншою, не такою як зараз. Про роль поета у сучасній українській і політичній і суспільній ситуації. Я не можу не згадати обставини  польського повстання 1830 року. Існує версія, що воно розпочалося з такого приводу, як поема «Брати», який фактично був маніфестом революції, і після якого, фактично, польський народ піднявся на повстання проти Російської імперії. Чи зараз можливе таке сильне звучання голосу поета в Україні?

Ірина Цілик: Ну я би не поетів забагато, адже все ж таки це досить вузькі кола, але часом дуже цікаво виходити за ці кола. Наприклад ц тій же Німеччині поети дуже добре підтримуються державою, всеможливіими грантами, дотаціями, але вони кажуть, що до них прийде максимум 10 людей, і те, якщо буде безкоштовне, можливо там, вино. Вони бачать отут зали, і їх це страшенно вражає.

Наталка Соколенко: Олександр Бойченко — про роль і вплив українських поетів на політичну і суспільну ситуацію.

Олександр Бойченко: Так, звичайно тепер ця роль більша, ніж будь коли. Я би звернув увагу іще на один діалог, не лише по горизонталі — людей, які живуть зараз, а про діалог поміж поколіннями. Якщо говорити про міста, в яких ми живемо — це не лише наше, ще й перед нами тут хтось був і весь час все змінювалося, адже у 20 сторіччі весь час відбувалося те, що й зараз на Сході. Люди весь час виїжджали, заїжджали. Ми от мали розмову: і у кожного та сама історія — батьки з одного міста, а діди були ще з іншого, а тут колись виявляється жили інші люди: євреї, поляки, німці. Цей діалог дуже потрібний, просто для того, щоб виробити в собі розуміння іншого, певну емпатію.

Читайте також про те, як ведучі програми Громадське радіо у твоєму місті спілкувалися зі співзасновницею та піарницею міжнародного поетико-літературного фестивалю «Меридіан Луцьк».