Рівні рівності: що дивитись на кінофестивалі Docudays UA?

У Києві почався 15-й фестиваль Docudays UA, цьогорічна тема якого — «Рівні рівності»

Тетяна Трощинська: Що би ви хотіли сказати про фестиваль тим людям, які ще не дуже знають про нього?

Вікторія Лещенко: Зараз у Києві розпочався міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA, фестиваль існує вже 15 років. Він розпочав своє існування в Харкові (це був 2003 рік) і відтоді дуже змінився.

Наразі це повноцінний міжнародний кінофестиваль з конкурсною програмою, позаконкурсною програмою, журі, з достатньо великою аудиторією – і не тільки в Києві. Ми маємо мережу кіноклубів, також фестиваль вже виходить на індустрійний майданчик і має місію творити цю кінодокументалістську спільноту – фестиваль причетний й до створення фільмів.

Щоб почати знайомство з фестивалем, я раджу прийти в кінотеатр «Жовтень» або «Україна» цього тижня і подивитися наші фільми – вони цього року дуже цікаві

Ірина Славінська: Цього року тема фестивалю «Рівні рівності» – це про що?

Вікторія Лещенко: Початково тема була озвучена як рівність взагалі – була дуже глобальна. Ми почали думати, як її можна трохи звузити, зрозуміти, як із нею працювати. Тоді ми вирішили, що цю рівність ми розподілимо на певні види нерівностей, будемо говорити про різні типи дискримінації. В українському суспільстві це дуже актуальна тема. Ми вирішили працювати з цим через кіно.

В нас є позаконкурсна програма, де кожна окрема програма представляє якийсь тип нерівності: про гомофобію, про жіночі права, про ейджизм, дискримінацію за релігійними поглядами та ряд інших програм. Через кіно ми намагаємось якось говорити про ці теми. Це не так однозначно, що всі фільми демонструють дискримінацію як вона є – це такі речі, які дуже важко зловити кіно.

Ці фільми набагато складніші, ніж просто посібник із типів дискримінації. Але вони є поштовхом і дають можливість розпочати цю дуже важливу розмову

Тетяна Трощинська: Ви кажете, що важко зловити ці типи дискримінації в кіно, а в повсякденній Україні легко?

Вікторія Лещенко: Дуже легко, але якщо починаєш це усвідомлювати. Навіть коли вже починаєш працювати з цією темою, розумієш, скільки в тобі сидить стереотипів – це на якомусь автоматичному рівні, ти навіть не усвідомлюєш якісь свої фрази та репліки, а потім розумієш, що вони є певною неповагою до людей старшого або молодшого віку, так само і з ЛГБТ- ком’юніті. Це свідчить про якусь нашу базову неосвіченість щодо певних питань, тому завдання цьогорічного фестивалю – принаймні озвучити ці питання і дати людям зрозуміти, що вони достатньо складні, що потрібно розбиратися. Але також важливо не впадати в маразм, зберігати якусь іронічну відстань у всіх цих питаннях.

Ірина Славінська: Яким чином відбирали фільми до різних програм?

Вікторія Лещенко: Зазвичай ми дивимось фільми – цілий рік і дуже багато. Робимо акценти, розуміємо, яке кіно нас зацікавило, яке є дуже актуальним і ляже в концепцію нашого фестивалю.

Але цього року в нас першочергово була тема. Ми створили сітку з цих ідей і шукали тематично прив’язане до цих тем кіно. Це трошки ускладнило завдання, бо не так легко, наприклад, знайти кіно про ейджизм у чистому вигляді.

Тому спочатку ми працювали з темою. А потім ти бачиш кіно і розумієш, наскільки воно для нашої аудиторії буде зрозумілим, цікавим.

Ще ми підтримуємо дуже багато зв’язків із режисерами, які вже були на фестивалі. Ми слідкуємо за тим, що вони роблять, і зацікавлені брати їхні нові фільми.

Ірина Славінська: Якщо говорити про відбір фільмів, що для вас було на першому місці: історія чи художня цінність?

Вікторія Лещенко: Це завжди наша внутрішня боротьба. Ми намагаємося шукати здоровий баланс. Звичайно, ми ще й правозахисний фестиваль – це дуже важливо розуміти. Дуже багато фільмів, які зроблені на дуже актуальні правозахисні сюжети, можуть бути з кінематографічного погляду не дуже привабливі. Але вони важливі, їхні меседжі важливі. Тому ми намагаємось зберігати баланс.

Ми беремо кіно, коли розуміємо, що воно прекрасне, його хочеться бачити на великому екрані, але й беремо фільми, де є такі історії та герої, які мають бути тут почуті – можливо, поступаємось якимись художніми критеріями.

Тетяна Трощинська: Що ви можете сказати про аудиторію фестивалю? Чи можете говорити, що вам вдалося виростити постійних прихильників?

Вікторія Лещенко: Аудиторія точно збільшилась. Ще п’ять-шість років тому, коли ми розпочинали робити фестиваль у Будинку кіно, був безкоштовний вхід, і я дуже добре пам’ятаю сеанси, коли в залі був режисер і жодного глядача. Тоді просили пробачення в режисера, переставляли сеанс на вечір, розуміючи, що ввечері, може, хтось і прийде.

Зараз людей стало дійсно багато, вони готові купувати квитки. Окрім того, що аудиторія збільшилась, вона змінилась якісно. Ми дійсно спостерігаємо вже кілька років, що з’явилось дуже багато молодих людей. Я так бачу, якась генерація вже виросла на фестивалі, приходить інша молода. Студентство – вагома частина нашої аудиторії.

Ірина Славінська: А люди старшого віку?

Вікторія Лещенко: Вони теж ходять. Вони взагалі почали ходити ще тому, що фестиваль від самого початку був дуже демократичним: вільний вхід, доступ. Наші пенсіонери та люди похилого віку дуже відірвані від соціального життя, в них інколи навіть немає фінансів купити квиток на якусь подію. Вони почали ходити, зараз уже звикли, досі мають у нас безкоштовний вхід. Хотілося би, щоб їх було більше. Також хотілося би, щоб вони ставали частиною волонтерської спільноти. За кордоном на фестивалях серед волонтерів дуже багато людей похилого віку, пенсіонерів. У нас є певна відірваність, бо з комунікаційних каналів переважно Інтернет, і люди старшого віку не завжди так мобільно та швидко можуть отримувати цю інформацію.

Тетяна Трощинська: Цього року для дітей пропонується щось на зразок-майстер-класів, обговорень?

Вікторія Лещенко: DOC/САДОК – це окремий і дуже успішний проект фестивалю, який розпочався кілька років тому. Мені здається, на Docudays UA він вперше взагалі стартував. Бо потім наші колеги і на інших кінофестивалях робили такі простори, кімнати. Цей простір функціонує, там можна залишити свою дитину і вона проводить час дуже цікаво. Там окрема програма, окремі лекції, пов’язані з темою фестивалю. Минулого року вони навіть знімали кіно. Це така насичена програма, що ми завжди жартуємо, що там цікавіше, ніж на фестивалі.

Ірина Славінська: У програмі Docudays є підпрограма DOCU/ЮНІСТЬ. Це програма для дітей, про дітей?

Вікторія Лещенко: Коли ми почали робити це кілька років тому, то орієнтувались на аналоги на інших фестивалях, бо це доволі популярний формат, коли є певне кіно, що знімається для підлітків, для дітей.

Спочатку в нас була ідея робити це для малих дітей. Потім ми зрозуміли, що є певні складнощі. Зараз це називається DOCU/ЮНІСТЬ  – ми орієнтуємось на дітей трохи старшого віку – приблизно 14 років.

Ця програма є для дітей, герої цих фільмів дуже часто – підлітки та діти. Але я знаю, що дуже багато дорослих ходить на ці фільми, я сама з великим задоволенням їх дивилася.

Тетяна Трощинська: Я би хотіла запитати про фільм-відкриття. Чому «Жінка в полоні», де йдеться про трудове рабство?

Вікторія Лещенко: Ми дуже багато дискутували з цього приводу. Фільм дуже вражає, коли я його подивилась вперше, був шок. І далі Дарія Аверченко і Роман Бондарчук запропонували зробити його фільмом-відкриттям. Ми трошки між собою здивувалися. Він нам здавався достатньо важким, щоб відкриватись ним.

Але насправді вчора я переконалася, що це був дуже правильний вибір, бо це дуже глядацьке кіно. Складні меседжі воно транслює достатньо простими методами. В нас там є очевидні герої, вони дуже зрозумілі, конфлікт дуже зрозумілий, дуже емоційний.

Через відверту та емоційну подачу люди починають усвідомлювати якісь складніші проблеми.

Ірина Славінська: Для фільмів фестивалю, для програми «Проста жіноча рівність» тема діалогу та міжпоколіннєвих стосунків – це щось важливе?

Вікторія Лещенко: Звичайно. Думаю, коли моя колега робила цю програму, не думала про діалог, але дійсно так сталося, що всі ці фільми є певною розмовою. В принципі документальне кіно для мене існує завжди в діалозі. Є діалог, якийсь конфлікт, різні погляди – і вже якась історія. З цієї великої розмови все й починається. У багатьох наших документальних фільмах є цей діалог, поколіннєвий зокрема.

Ірина Славінська: Якби ви робили власний гід цьогорічними найкращими фільмами, що б це було?

Вікторія Лещенко: Як завжди, рекламую програму DOCU/ХІТ, бо причетна до її створення. Сьогодні ввечері о 21.15 буде прем’єра українського фільму «Дельта» Олександра Тичинського. Це професійно зроблений документальний фільм про Україну, про нас із вами. Він змушує подивитися на нас самих зовсім іншими очима.

«Останні люди в Алеппо» –  номінант на Оскар цього року, шорт-ліст. Дуже раджу подивитися всім, бо це те, про що не розкажуть в новинах. «Явних проявів немає» Аліни Горлової також завтра ввечері. Дуже раджу дивитися, бо це наша українська історія.

Слухайте повну версію розмови в доданому звуковому файлі.