Два українських фільми змагаються за висунення на «Оскар», — кінокритик Десятерик

Як виник конфлікт в українському комітеті з висунення на «Оскар» щодо фільмів «Плем’я» Мирослава Слабошпицького і «Поводир» Олеся Саніна?

ДМИТРО ДЕСЯТЕРИК: Конфлікт почався з того, що рішення оскарівського комітету направити від України сааме «Поводиря» Олеся Саніна було непрозорим, як про це заявляють автори і продюсери картини «Плем’я» і значна частина кіноспільноти. Непрозорим в якому сенсі? За різними даними, від 2 до 3 членів оскарівського комітету України знаходилися в прямих економічних стосунках з авторами фільму «Поводир». По суті, це вважається корумпованим голосуванням. Знову таки, я передаю слова авторської групи фільму «Плем’я».

Плюс – дрібні такі речі. Наприклад, наскільки я розумію, досі ніхто не бачив протоколу голосування, непрозоре документування цього всього процесу. Очолює комітет пан Олег Фіалко, відомий наш вітчизняний режисер. І, наскільки я знаю, з ним зараз ніхто не може вийти на зв’язок, що теж не йде на користь ситуації. І це, на жаль, шкодить і фільму «Поводир», і фільму «Плем’я», і українській кінематографії як такій.

Масовий прокат фільму «Поводир» починається тільки 12 листопада. Це майже 150 залів, що для вітчизняного фільму цифра більш, ніж фантастична.

Навіть «Плем’я», до речі, яке є таким суто арт-хаусним фільмом вийшло у дуже пристойній кількості (46, здається) залів. «Майдан» Лозниці, документальний,  теж вийшов у великій кількості залів. Але навіть на цьому тлі «Поводир» б’є рекорди.

Наш кінематограф нарешті трохи дозрів, щоб випускати конкурентоспроможне кіно. Якщо вже прокатники не бояться ризикувати з українським кіно бо наші режисери навчилися знімати так, що зачіпати велику кількість глядачів.

Тут страшенне протистояння і амбіцій, і багато чого іншого. Але ми тут ступаємо на дуже тонкий лід. Одразу кажу, що я конкретний фільм «Поводир» не критикую. Ми зараз кажемо про конфлікт двох естетик, і, якщо дивитися глибоко, то про конфлікт, який сягає доволі глибоко в суспільстві. Це конфлікт двох естетичних матриць: тобто, про що ми хочемо дивитися кіно?

Про славетне і драматичне минуле, про велику і красиву Україну чи кіно критичне яке виводить на сцену, на екран сьогоднішнього героя з його проблемами, з його не завжди зрозумілими вчинками? Ту країну, ту реальність, в якій живе цей герой зараз?

І це не обов’язково  реальність суто українська, бо фільм «Плем’я» апелює до будь-якого глядача, незалежно від країни проживання. Саме тому він має такий колосальний міжнародний успіх. Це зрозуміло не тільки тому, що там жестова мова, тому, що там акторською пластикою просто робиться все, і дійсно не треба вже ніяких слів,  а й тому, що цей фільм має такий художній рівень узагальнення, що американський, європейський, азійський глядач його розуміє. Без жодних коментарів.

Тому ми кажемо: або кіно критичне, соціальне, яке дуже цікаво працює саме з формою, або кіно масове, таке жанрове, з заточкою на блокбастер, передбачуване, але яке спирається на традицію, яка йде корінням глибоко аж у радянські часи. І це – конфлікт двох естетик.

…

Якщо дійсно хочеться досягти міжнародного успіху, то американський блокбастер ви ніколи не переженете. По кінематографії певних кран судть саме по тих критичних мислячих художниках, які пробиваються на міжнародну сцену. Про країну судять по її арт-хаусу – «румунська хвиля» є така абсолютно дуже жорстка, гостра, критична. Це перше.

Друге. Дуже поширена помилка. Кажуть, «Оскар» – це масова премія. Все правильно. За винятком номінації «Найкращий фільм іноземною мовою». Це номінація спеціально для арт-хаусного закордонного кіна. Там має бути саме арт-хаусний фільм.

Я вам приклад наведу, не всі знають, напевне. У Бунюеля є «Оскар» за «Скромну чарівність буржуазії» – фільм, настільки неприємний для французького суспільства! І от уявіть собі, що у Франції в ті роки велися такі дискусії, та як же ви можете посилати цього Бунюеля, який таку «чорнуху» розводить щодо Франції! Чому б не послати фільм про славетні  часи французької буржуазної революції показати, яка красива Франція, показати, як ми воювали з німцями! Це ж просто смішно. Ось це один з моїх основних аргументів.