Українці Наддніпрянщини перейшли у націю через Першу Світову, — історик

З Іваном Патриляком, доктором історичних наук, професором кафедри Новітньої історії України, деканом історичного факультету КНУ ім. Т. Шевченка, говоримо про роль, візії, міфи, пам’ять Першої світової війни в голові сучасного українця.

Андрій Коблія: Чим ця війна стала для України? Чи можна її назвати братовбивчою?

Іван Патриляк: І Перша і Друга Світові війни були тотальними, з використанням великої кількості людей та ресурсів, війнами імперіалістичними. Це були змагання найбільших, найпотужніших держав тогочасного світу за свої економічні, політичні, військові, а у Другій світовій ще й ідеологічні інтереси.

Під час обох війн українці не мали власної держави, тому їх територія стала полем бою, а громадяни — солдатами  протистоячих армій. В такому сенсі цю війну можна назвати такою, в якій дуже часто сини однієї країни вбивали один одного. 

Власне, це була трагедія не тільки для українців, а і, наприклад, сербів, поляків. Для тих народів, які опинялися по різні сторони кордонів, кордонами були розділені, для румунів. Були розділені кордонами і, відповідно, опинялися в різних арміях. 

Після фактів братання між українцями в роки Першої світової війни, австрійський уряд, Генштаб пішли на те, що частини, в яких більшість солдатів були української народності намагалися не відправляти на російський фронт, а відправляли на італійський фронт для того, щоб уникнути оцих домовленостей, братань, співань колядок і т.п

Перша Світова в Російській імперії відіграла роль колосального комунікативного чинника. Російська імперія була слабо модернізована і лише наприкінці XIX століття почала модернізуватись. Більшість українського населення, яке більш ніж на 80% було селянами, мало домодерну свідомість. Це населення знало, що вони «мужики», селяни; щось чули про козаків, знали, що говорять хлопською мовою, на відміну від адміністрації, яка говорить по панськи. Українські партії до цієї війни не могли принести модерний український національний проект у маси, бо ці маси не були модернізовані. До того ж, селяни були розосереджені, не мобільні.

Під час цієї війни мільйони людей забирають в армію, вони знайомляться з тими, хто говорить як вони. І у цих людей перевертається світ. Десь говорять як вони, а десь панська мова є рідною для звичайних селян. А на австрійській Галичині люди теж говорять подібною мовою, так само святкують Пасху, Різдво, Зелені свята. Молодші офіцери пояснють їм, що вони говорять так, бо вони українці, а інші інакше, бо вони росіяни, а ті білоруси, а ті латиші. І через три роки, в 1917 році більшість демонстрантів були солдатами. Перехід із селян у націю українці Наддніпрянщини зробили завдяки Першій Світовій війні. Завдяки мобілізації, інтеграції та комунікації мільйонів солдатів. 

Андрій Коблія: Як війна сприймалась по обидва боки кордону? Чи сприймалась вона як «своя»?

Іван Патриляк: На різних етапах війни вона сприймалась по-різному. У 1914 році панував ура-патріотичний настрій і дух мілітаризму. На початку українці обох імперій вважали себе підданими своїх монархій. Інтелігенція розділилась на декілька угруповань щодо війни. 

В Російській Імперії більшість підтримала імперію у війні. Лише невелика кількість інтилігенції на чолі з Донцовим втекла на Галичину і створила там “Союз визволення України”. Головним завданням Російської імперії щодо України — це захоплення Галичини, Закарпаття і Буковини. Цим Росія вважала, що збере спадок Київської Русі. Вважалося, що Росія зможе проковтнути українські землі Австро-Угорщини, але не зможе їх перетравити. Зникне необхідність боротися з поляками, румунами та угорцями за цю територію, залишиться лише один ворог проти якого можна зосередитись — Російська імперія. До того ж, добре організовані українці Галичини зможуть розповсюдити свої структури всією Україною. Певною мірою ввони мали рацію, бо коли після Другої світової, коли Сталін поглинув Галичину, він так і не зміг її перетравити. Потім це була сепаратистська, антиросійська рана, яка постійно живила дух самостійництва аж до 1991 року.  

Українська інтелігенція Австро-Угорщини підтримувала свою монархію, адже у планах німецької та австро-угорської монархій був план створення маріонеткової монархічної держави на території України під протекторатом Австро-Угорщини та Німеччини.

Андрій Коблія: Які типові стереотипи, пропагандистські візії є щодо цієї війни? Хто їх сформував?

Іван Патриляк: На жаль, такі не сформувались. Усе це поглинув вир революції. Для більшості населення Перша світова була десь далеко, а революція та громадянські війни охопили усі міста й села. В 1920х-1930х роках радянська влада творила культ Жовтневої революції, де Першій світовій відводилось місце імперіалістичної війни, яку більшовики припинили.

Андрій Коблія: Чи сформувався на вашу думку образ, Великої війни в голові українця, чи є якась пам’ять?

Іван Патриляк: У СРСР створювався образ Великої Вітчизняної, а Перша світова на цьому тлі просто випала. Якщо зараз провести соцопитування серед українського населення, то 80%-90% не скаже в яких роках була Перша світова. На Галичині, Буковині, Волині, де велись безпосередні бої, хтось може і згадає розповіді діда і т.п. В інших регіонах, можливо, хтось згадає прадіда, який брав участь у війні. Проте усюди це будуть особисті сімейні спогади. Або ж це буде суцільна біла пустка. Ця війна не відчувається тією, що зачепила кожного. Перша світова в Україні — забута війна, вона ще більш зруйнована в пам’яті, ніж окопи на Галичині та Волині, що позалишались від війни.

Андрій Коблія: Чи помітили ви якусь еволюцію образу, якщо порівнювати, наприклад, середину 1990х, двохтисячні та наші часи?

Іван Патриляк: Звичайно, українці з роками дізнаються більше. Зараз є набагато більше інформації і до неї є доступ. У радянські часи та 1990-ті об’єм інформації був менший, а доступ важчий. Той, хто цікавиться – дізнається. Такі зацікавлення в Україні на рівні хобі. Загалом таких людей мало.

Андрій Коблія: Чи помітили ви чітку політику формування цього образу, формування пам’яті? Чи є серйозні медіа та інші джерела інформації, що впливають і в майбутньому можуть сформувати цей образ?

Іван Патриляк: На жаль, в Україні не існувало історичної політики і зараз вона доволі хаотична. Аби сформувати політику історичної пам’ять потрібні колосальні ресурси. У нас немає популяризації історичних знань. Немає, наприклад, великого фінансованого історичного каналу, великого науково-популярного журналу. Ми зараз у великій мірі домодерні, тож формувати модерну історичну пам’ять дуже складно. У нас є безліч установ (Міністерство інформації, Інститут національної пам’яті), але вони створені для того, аби просто існувати. Якщо створити Міністерство інформації і посадити туди три людини, воно не почне діяти як Міністерство інформації.

Є така знаменита історія, коли на островах Тихого океану під час Другої світової війни базувались американські військово-повітряні сили, вони потім з’їхали. І років через десять туди прибули французькі етнографи і виявили таку річ: місцеві аборигени набудували дерев’яних літаків і вишок, а їхні вожді з дерев’яними мікрофонами сиділи і кричали англійські мати, які вони запам’ятали від американських диспетчерів. Вони думали, що наслідують володарів залізних птахів, але ж ці птахи не летіли. У нас вся держава побудована як наслідування нормальних держав, тільки воно все дерев’яне і бамбуковий мікрофон. Наші політичні еліти думають, що якщо вони побудують дерев’яний літак і візьмуть бамбуковий мікрофон, то цього достатньо, щоб все діяло. Але так не буває. Треба або робити як люди, або не смішити людей.