Лесбійство, фемінізм, нові моделі стосунків: що знаходимо в українській класиці

Відкриття в українській класиці після радянського періоду

З початком повномасштабної війни у суспільстві стрімко зріс інтерес до української літератури. Завдяки цьому активізувалося перевидання української класики, зокрема книжок, що тривалий час залишалися поза увагою широкого загалу. Часто ці тексти виявляються несподіваними для нових читачів і читачок: на рівні досліджуваних тем і форми вони руйнують усталені стереотипи про нашу літературу. Здебільшого, ці книжки супроводжуються коментарями літературознавців та літературознавиць, які допомагають краще зрозуміти їхнє значення та актуальність.

«Якщо говорити дуже широко, з’ясувалося, що ми про себе нічого не знаємо. Ми хочемо не бути Росією, але хто ми такі? Чим наша культура й література відрізняються від російської? Людям з нашої бульбашки здається, що це якість базові й усім зрозумілі речі, а це далеко не так», — говорить літературознавиця й літературна критикиня Ірина Ніколайчук.

Традиція української квірної літератури, що зароджувалася 100-150 років тому, перервав СРСР з його цензурою та репресіями. У класичиних текстах переосмислювалися гендерні ролі та сексуальність, зображалися нові моделі стосунків. Проте багато навіть написаних і виданих книжок не дійшло до нашого часу, зауважує Ірина Ніколайчук. Через винищення, до якого вдавався радянський режим, наступні покоління українських письменників та письменниць не мали змоги продовжити дослідження своїх попередників після 1930-х років.

Сучасна проблематика дослідження української квірної літератури

Разом із тим, Ірина Ніколайчук говорить, що сьогодні довкола постатей з української літератури нерідко виникають спекуляції, міфи й скандалізація. На окремих цікавих чи специфічних фактах наростають домисли та фейки, які, скажімо, активно поширюють блогери.

«Цю жагу крові, пікантних подробиць, брудної білизни потрібно прикручувати фактажем, дослідницькою точністю, фаховістю, і праці Соломії Павличко можуть це робити. Важливо не тільки цікавитися людським виміром, а й щоб це було правдою, спиралося на факти. Межа між тим, щоб побачити, якою людиною був Винниченко, який написав величезний корпус текстів і був державним діячем, і тим, щоб повністю пуститися в спекуляції, говорити виключно про те, що він пересадив собі шматк яйця шимпанзе, і те, які у нього були стосунки з жінками, дуже тонка, і цю межу треба витримувати», — вважає Ірина Ніколайчук.

Критикиня додає, що цей баланс важливий не лише для фахівців, але й звичайних людей, які цікавляться літературою та створюють про неї контент.

Разом із тим, Ірина Ніколайчук зауважує, що відбувається певний спад у дослідженні української класики, зокрема квірної, порівняно із 2022 роком. В умовах виснажливої війни суспільство втомлюється, поляризується, серед людей поширенішими стають праві та ультраправі погляди, говорить літературознавиця.

Гендер і сексуальність у текстах Ольги Кобилянської

Як розповідає Ірина Ніколайчук, зміна гендерних ролей з’являється у кількох текстах Ольги Кобилянської. Так, у повісті «Некультурна» головна героїня Параска свідомо займає чоловічу позицію, виконує «чоловічу» роботу і, завдяки цьому, дозволяє собі більше, ніж могла на той час звичайна жінка.

«Меланхолійний вальс» Кобилянської не містить прямих тілесних проявів лесбійських почуттів, але при вдумливому читанні виразно помітне тяжіння між персонажками, текстуальну рефлексивність й чуттєвість, каже літературознавиця.

«Там нічого не відбувається, хіба одна може пальчиком торкнутися іншої або зачаровано слухати, як та грає на фортепіано, і всім стає зрозуміло, що тут відбувається. Може, це навіть не зрозуміло персонажці, як це відбудеться потім з Андрієм Лаговським, але це чудово розуміє авторка, яка знає, що вона пише, і це чудово розуміють читачі», — говорить Ірина Ніколайчук.

Якими були стосунки Лесі Українки та Ольги Кобилянської

Леся Українка та Ольга Кобилянська мали глибокий зв’язок двох авторок, каже Ірина Ніколайчук. Вони читали тексти одна одної, обмінювалися своїми враженнями та переживаннями.

«Ми не можемо знати, що справді між ними відбувалося: ні підтвердити, ні спростувати, що між ними був якийсь гомосексуальний зв’язок. Але «хтось когось любить», «хтось ляже, а хтось на когось паси наводити буде» — що це означає? Знову таки, простір для інтерпретацій відкритий. Воно може сприйматися як платонічне, але в якісь моменти воно дуже на межі, на кінчиках пальців відчувається цей еротизм, ця напруга», — говорить літературознавиця.

За її словами, важливою була велика довіра між Лесею Українкою та Ольгою Кобилянською. У спілкуванні одна з одною вони могли бути такими, як вони хочуть, висловлюватися так, як вони хочуть. Першою на можливі романтичні конотації у спілкуванні письменниць вказала Соломія Павличко. Про сестринство авторок та літературну гру у їхньому листуванні писали також Оксана Забужко й Тамара Гундорова. Часто стосунки Лесі Українки та Ольги Кобилянської порівнюють із романом Вірджинії Вулф та Віти Саквілл-Вест, але стосунки британок розгорталися пізніше та у вільнішому середовищі, тож і кохання їхнє було проговорене прямо й відкрито, зауважує Ірина Ніколайчук:

«У тій же Великій Британії було абсолютно окей, що дві жінки, які не вийшли заміж, не мали дітей, могли жити разом, ділити побут. Це така модель, де суспільство не ставить запитань, це просто можливість назвати подругами, компаньйонками, «бостонським шлюбом». Тому що стосовно чоловіків, до речі, такої можливості маскування немає».

При цьому, зауважує критикиня, і у тогочасному британському суспільстві, і в сучасному українському таке сприйняття одностатевих стосунків залишається вельми лицемірним. Жінки змушені називати себе подругами, але не можуть вільно сказати, що кохають одна одну, займаються сексом, будують свою сім’ю.

Також Ірина Ніколайчук зазначає, що Леся Українка, як і Агатангел Кримський, добре знала античну культуру й розуміла можливість романтичних та сексуальних взаємин між жінками. У її текстах з’являються сильні діяльні персонажки, які виходять за межі суспільних очікувань та усталених моделей.

Фемінізм та нові моделі стосунків в українській класиці

Наприкінці ХІХ століття у світі й Україні розгортається активний феміністичний рух. У Великій Британії починають свою діяльність суфражистки. У цей же час Наталя Кобринська засновує першу в Україні феміністичну організацію «Товариство руських жінок», а разом з Оленою Пчілкою вони видають жіночий альманах «Перший вінок». Літературознавиця Тетяна Петренко пояснює, що у подальші десятиліття відбувається відкриття жінки як окремої особистості. Жінки почали брати активнішу участь у літературному процесі та соціальному й громадському житті.

«Я би наполягала, що відкриття того, що дружба між чоловіком і жінкою можлива і важлива також привело до того, що старі моделі стосунків і шлюбу почали відходити, натомість з’являлися нові. У них не обов’язково одружуватися з жінкою, не обов’язково бути з однією жінкою, можна шукати різні моделі стосунків. І це активно відбувалося в літературі 20-х років, там чимало авторів намагається працювати з темами жіночої свободи і різних варіантів стосунків», — розповідає Тетяна Петренко.

Це бачимо, наприклад, у «Місті» Валер’яна Підмогильного, де Степан Радченко неодноразово сходиться з різними жінками, але не одружується з ними. Очевидно, зараз багато дій головного героя викликає негативні емоції, але на той час таке ставлення до стосунків ішло врозріз із усталеними звичаями й нормами. Та й персонажки у тексті виходять із традиційних рамок пасивних беззахисних жіночих образів.

Революційним для свого часу, говорить Тетяна Петренко, був і Володимир Винниченко. Якщо сьогодні для нас моделі стосунків, описані у його текстах, видаються цілком зрозумілими, то на початку минулого століття вони геть не відповідали традиціям. Автор описує, наприклад, «пробний шлюб» або залицяння жінки до чоловіка.

«У текстах Винниченка межі сексуальності й гендерності розмиваються як такі, це тексти-експерименти. Персонаж чи персонажка, які опиняються в центрі, досліджують, рефлексують, що буде, якщо вони зроблять так чи інакше, мислять про це зовсім інакше, ніж це робили у великих реалістичних романах чи в сентименталізмі», — додає Ірина Ніколайчук.

Повністю випуск дивіться на нашому YouTube-каналі

Команда проєкту:

Ана Море — авторка ідеї, ведуча
Аліна Шевченко — операторка, монтажерка
Влад Бундаш — продюсер
Крістіна Інієу — YouTube-редакторка
Анастасія Рибакова — авторка візуального оформлення
Олександр Мусевич — автор музичного оформлення
Ліна Мачульська — digital-просування
Сніжана Бовкун — SMM
Михайло Тюнькін — текстова версія