Аудіоплеєр

Готово до відтворення прямого ефіру.

--:--
--:--

Бахмутянам доводиться жити з чистого аркуша, бо немає куди фізично повернутись — Гаяне Авакян

Інтерв'ю

У цьому випуску розповідаємо історію Гаяне Авакян, яка покинула рідний Бахмут у 2022 році.

Бахмутянам доводиться жити з чистого аркуша, бо немає куди фізично повернутись — Гаяне Авакян
Додати Громадське радіо як бажане джерело в Google
--:--
--:--
Відкрити аудіофайлВідкриває вихідний аудіофайл у новій вкладці.

«Перетвірники» — це історії українців та українок з прифронтових і окупованих територій, які евакуювались, адаптувались та змогли розпочати нове життя. Це подкаст про тих, хто перетворює свою справу на новий початок.

«Бахмут — це те, що в мене зараз справді забрала Росія»

Єлизавета Цареградська: Ваша історія — про Бахмут з якого ви виїхали у 2022 році. Розкажіть, де ви народилися та зростали, як формувалися.

Гаяне Авакян: Я народилася в Бахмуті у 1990 році. Мої батьки приїхали сюди через війну в Нагірному Карабасі. За рік до мого народження вони там одружилися й обрали схід України, щоб жити без війни.
Минуло 30 років, і війна повернулася в нашу родину. Мені дуже боляче усвідомлювати, що вже четверте покоління моєї родини живе у війні. Війни різні.

Бахмут став для мене рідним містом. Тут я ходила в садочок, закінчила школу, дуже довго працювала журналісткою. Тут я попри все залишалася й після 2014 року: волонтерила і працювала в медіа. Бахмут — це те, що в мене зараз справді забрала Росія. Для мене це дуже-дуже важлива точка на мапі.

Єлизавета Цареградська: Де зараз ваші батьки?

Гаяне Авакян: Вони зі мною в Києві.

Єлизавета Цареградська: Вони також виїхали з Бахмута?

Гаяне Авакян: Так, мені вдалося їх умовити. Це було через три місяці після моєї евакуації. Ситуація в Бахмуті погіршувалася. Коли біля їхнього будинку влучила крилата ракета, вони виїхали до нас. І я рада, що вони з нами.

Гаяне Авакян на велосипеді біля памʼятного знаку міста Бахмут. Фото надане героїнею

Початок війни

Єлизавета Цареградська: Як ви пригадуєте 2014 рік і те, що відбувалося від початку війни? Про що ви тоді думали? Чи поставало питання про виїзд? Чи визначали ви для себе критичну точку, після якої виїдете з міста?

Гаяне Авакян: Я тоді взагалі не думала про виїзд. У мене була така установка: якщо я звідси виїду, то вже ніколи не повернуся. Можливо, на той момент ця установка була дурною, бо ми ще не знали, що Росія робить на окупованих територіях із журналістами й проукраїнськими активістами. А Бахмут у 2014 році був окупований.

Я боялася все це втратити й залишалася в місті протягом усієї окупації. Ми продовжували працювати журналістами. Одного разу ледь не опинилися «на підвалі» у Гіркіна. Ми застали момент, коли проросійські терористи захоплювали виборчу комісію в міській раді, і почали це знімати. Потім нам довелося тікати, щоб не потрапити в полон.

Ті події тривали недовго — три місяці, але були дуже інтенсивними. Щодня щось відбувалося. Постійно штурмували військову частину, яка залишалася під контролем України. Вона була буквально за квартал від мого будинку. Щоранку ми з чоловіком брали фотоапарат і виходили знімати наслідки чергового штурму.

Було дуже страшно. Але коли підходиш до КПП військової частини й бачиш, що там досі український прапор, — це гріє душу. А коли місто звільнили, почався справжній сплеск проукраїнської активності. Звісно, політична ситуація в місті не змінилася: при владі досі були регіонали, і це дуже псувало ситуацію. Але ми відчули, що наше місто вільне й ми можемо робити все, щоб утверджувати тут Україну.

Єлизавета Цареградська: А після звільнення міста, на тлі цього піднесення, чи припускали ви, що може статися щось, що змусить вас виїхати?

Гаяне Авакян: У мене тоді народилася дитина, і мені було дуже комфортно виховувати її разом із рідними в Бахмуті. Це був чудовий час. Я не думала про виїзд зі свого міста, хоча вже працювала віддалено. Наш офіс був у Києві, і я часто тут бувала, але навіть думки не було переїхати сюди й жити тут постійно. Це справді було вимушене переселення.

Після 2014 року на підконтрольній Україні частині сходу був справжній сплеск активності. До регіону було багато уваги, активно розвивалося громадянське суспільство, в інфраструктуру вкладали багато грошей. Там справді було комфортно жити.

Ми жили за 30 кілометрів від лінії зіткнення, часто бували в сірій зоні між Бахмутом і Горлівкою. Але до січня 2022 року не було передчуття, що війна «розморозиться» й знову перейде в активну фазу. А далі ситуація дедалі погіршувалася. У якийсь момент довелося зібрати речі й бути готовими до виїзду.
Початок великої війни

Єлизавета Цареградська: Як ви пригадуєте день початку повномасштабного вторгнення?

Гаяне Авакян: О п’ятій ранку мені зателефонувала подруга-журналістка, з якою ми мали план «Б» на випадок виїзду. Вона сказала, що Путін оголосив війну, що все почалося й Київ бомблять. На той момент ми ще не чули жодних вибухів.

Ранок був жахливий. Складно було пояснити чоловікові, що треба виїжджати негайно. Він вважав, що їхати зараз небезпечно й треба спершу зрозуміти, що відбувається. Відтоді я більше не поверталася до Бахмута, але я вдячна собі за те, що ми виїхали саме тоді.

Я через свою тривожність і відчуття, що це все-таки станеться, уже шукала варіанти. Кілька колег із медіа пропонували приїхати до них. Одна з них, Леся, прийняла нас у себе на Тернопільщині. Звідти ми поїхали на Львівщину. Одна з колег допомогла нам знайти прихисток, де вже жили багато наших колег зі своїми родинами. Я дуже вдячна кожному, хто нам тоді допоміг. Це були важкі часи, і ця підтримка була для нас надзвичайно цінною.

Єлизавета Цареградська: Як гадаєте, наскільки гнучкий цей рівень тривожності? Як можна посувати цей бігунець у той чи інший бік? І на що спиратися, коли вирішуєш для себе: чи не час виїхати?

Гаяне Авакян: Тривожність дуже гнучка. Мені здається, усе залежить від того, скільки ночей поспіль ти не спиш. Зараз я живу в Києві й розумію, що ще шість років тому навіть не подумала б, що ховатимуся від балістики в метро. А тепер це реальність кожного з нас.

Чи могла б я залишатися в Бахмуті? Якщо говорити лише про безпеку, то, найімовірніше, могла б залишатися там ще кілька місяців. На Луганщині все сталося швидко: кілька наших колег опинилися в окупації, і їм довелося виїжджати через Росію, щоб дістатися сюди. А в нас лінія оборони трималася. Ми всі знаємо, як довго тримали Бахмут. Ніхто й подумати не міг, що ми так довго його триматимемо. Але якою величезною ціною.

Напевно, я могла заїхати до Бахмута, коли звільнили Лиман і Святогірськ. Я поїхала в ці міста як журналістка, щоб задокументувати, що там відбувалося під час окупації. Але їхати до Бахмута тоді вже було страшно. Це була осінь 2022 року, ситуація там уже була погана.

Думаю, не повертатися було правильним рішенням. Болючим, але правильним.

Гаяне Авакян з сином біля інсталяції з містом Бахмут. Фото надане героїнею

«Батьки змирилися із втратою»

Єлизавета Цареградська: А як усе це переживали ваші батьки? Вони вже не мали ілюзій щодо того, що таке війна, але їм довелося пройти через це знову. Яким ви побачили їхній досвід?

Гаяне Авакян: Мені здається, їм, як і нам, було дуже страшно. Вони в мене трохи фаталісти. Люди старшого віку часом кажуть: «Ми вже все бачили, своє пожили, нам уже нічого не страшно».

Коли батьки виїхали, для мене це було величезним полегшенням. У кількох моїх колег батьки залишалися біля самої лінії фронту під час активних бойових дій. Я бачила, як мої колеги це переживали, і не знаю, чи я б змогла.

Батькам у Києві складніше, ніж мені чи моєму синові. Але вони теж знаходять свої спільноти. Мама волонтерить, батько знайшов роботу. Вони потроху звикають до Києва, уже не проти погуляти містом чи кудись поїхати.

Для них це величезна втрата, така сама, як і для нас. Але я думаю, що вони теж із нею змирилися. У певному сенсі жителям Бахмута навіть трохи легше, ніж усім іншим. Бо, наприклад, до Маріуполя можна повернутися. Там дещо вціліло, окупанти зараз відновлюють інфраструктуру, і люди бачать, як у їхні домівки заселяються чужі люди й живуть там. Це дуже боляче.

А наше місто, як і Мар’їнка, Авдіївка й Торецьк, зруйноване настільки, що там навіть жити неможливо. І коли в тебе вже немає цього плану: «Може, я повернуся додому», — ти справді починаєш життя з чистого аркуша. Іншого тобі не залишається.

Про адаптацію

Єлизавета Цареградська: Як давати собі раду, коли опиняєшся на новому місці, за нових обставин? Можливо, вам було легше, бо ви їхали туди, де була ваша професійна спільнота, де колеги могли щось порадити. Чи було у вас відчуття, що доведеться починати з нуля і не буде як заробити на життя?

Гаяне Авакян: На щастя, такого відчуття в мене не було. Але такі думки з’являлися, коли я розмірковувала про виїзд за кордон.

Я дуже швидко відкинула цю ідею. Хоча я знаю іноземну мову, мені здавалося, що тут я, можливо, буду кориснішою, ніж якщо виїду й почну формувати нову ідентичність і будувати нове життя за кордоном.

Досвід моїх батьків, які були іммігрантами в чужій країні, чітко показав мені, що легко там точно не буде. А тут були свої люди — колеги, ті, хто міг підтримати. Була можливість працювати. І мій рецепт, як усе це пережити, був такий: дуже багато працювати.

Мені здається, я й досі рухаюся цією колією. Коли відбуваються такі великі історичні події, хочеться бути там і нічого не пропустити. У 2022 році ми створили платформу пам’яті «Меморіал». Тепер це головне, над чим я працюю. Те корисне, що я можу робити в цій країні, я роблю разом із нашою командою через цей проєкт.

Гаяне Авакян. Фото: Громадське радіо

«Якщо ви відчуваєте, що самі з усім цим не справляєтеся, то я б радила виїжджати»

Єлизавета Цареградська: Я часто запитую своїх гостей, чи наважилися б вони закликати людей виїжджати зі своїх міст і селищ та будувати життя в інших регіонах. В одній з останніх розмов я почула відповідь, яка мені дуже сподобалася: мовляв, людина або за будь-яких обставин знаходить можливості й у неї щось виходить, або не шукає цих можливостей і в неї нічого не виходить.

Щоб робити бодай щось подібне до «Меморіалу», потрібно докласти дуже багато зусиль. Це свідчить про те, що ви сильна людина. Але як гадаєте, чи означає це, що в українців фактично немає вибору: ти або сильний, або гинеш? Не фізично — йдеться про те, що ти втрачаєш себе таким, яким бачив себе раніше.

Гаяне Авакян: Мені не дуже подобається поділ на «сильних» і «несильних». Мені більше подобається слово «самозарадний».

І питання про те, чи закликала б я людей виїжджати, — саме про самозарадність. Якщо ви відчуваєте, що самі з усім цим не справляєтеся, то, з огляду на те, що я бачила за кордоном, я б радила виїжджати за кордон. Там люди з вразливих груп отримують хоча б той мінімум комфорту, який потрібен для нормального життя. Хотілося б, щоб ми мали більше можливостей допомагати їм тут, в Україні. Але мені здається, що в нас уже немає безпечного місця. І безпекова, і економічна ситуація показують, що інколи доводиться робити й такий вибір.

А чи закликала я людей виїжджати зі свого регіону? Сотні разів. Ми робили це через наше медіа про схід України. Це був один із наших головних закликів. Але ми підкріплювали його конкретною інформацією: давали контакти організацій, будинків і громад, де людей були готові прийняти, надати їм житло й допомогти на перший час.

Ми пропонували конкретні маршрути, якими люди могли скористатися в цій ситуації. Тільки так, на мою думку, можна закликати когось виїжджати.

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту

Поділитися