«Це світ, який уже зник, як Атлантида…», — культуролог про єврейські штетли

Єлизавета Цареградська: Пане Тарасе, говорячи взагалі про штетли саме на території України, як би ми зараз описали цю атмосферу, ось цього містечка, саме явище, як воно виглядало? 

Тарас Возняк: Ну, по-перше, це світ, який вже, по суті, як Атлантида, десь затонув. І, в принципі, ми можемо тільки відтворювати його. А кожне відтворення — це, по суті, є певна така уявна конструкція, яку ми самі собі вибудовуємо.

Якщо говорити про сам феномен штетлу, то потрібно ще згадати те, і чому взагалі німці, вірмени і євреї з’явилися на території України. По суті, спочатку це були свого роду фракторії, торговельні фракторії. Скажімо, вірмени торгували зі сходу на захід, а німецькомовні люди — із заходу на схід.

Те саме стосувалося і населення єврейського. Інше питання, що вірмен і німців на території України приваблювали в основному торгівельні справи, а євреї пережили кілька вигнань. Спочатку було вигнання з Іспанії у Нідерланди, після того — з Нідерландів, вигнання з Німеччини, вигнання до Речі Посполитої…

Зберегти ідентичність в умовах вигнання

Хоча, звичайно, єврейські громади були в Києві ще за багато століть до того, як відбулося, так би мовити, масове переселення євреїв до міст. Поселитися в селах десь там, навіть у великому місті, чи в великій резиденції було складно. 

Тому євреї селилися у малих місцевостях спочатку, селилися як люди, котрі були не дуже багатими, не дуже хотіли наражатися на якісь складнощі.

Тому творили свої достатньо замкнуті спільноти. 

У той час, це вже пізнє Середньовіччя, а також часи Відродження, новітніші часи, вони спробували зберегти свою ідентичність в умовах вигнання, галуту (вимушене або духовне перебування єврейського народу поза межами його історичної батьківщини — ред.). Тому творили ці спільноти, які, по суті, замикалися самі в собі.

Вони мали свої суди, мали свої школи, жили за своїми законами. 

Король Речі Посполитої, чи якийсь магнат, який був на цій території, так чи інакше толерував ці їхні особливості, і з повагою до них відносився, оскільки євреї стали великим промотором економічних стосунків, торгових стосунків того часу. І так поступово це малесеньке поселення, яке складалося, можливо, у містечку з двох-п’яти сімей, поширювалося у цьому містечку, і в результаті, скажімо так, як в Галичині чи в Україні, бували містечка, в яких єврейське населення складало 70-50-80% від всього населення цього містечка.

Притому в цьому ж воно було своєрідним посередником між магнатськими величезними палацами, замками і так далі, а також сільським населенням.

І так творився цей дуже особливий конструкт. Ми дуже часто говоримо, що Річ Посполита, яку чомусь дехто якось так, ну, очевидно, з огляду на націоналістичні гурти ХІХ століття, називає Польщею. Ні, це була Річ Посполита двох народів — литовського і польського, але під литовським і польським народом, розумілося, що це щось «трішки інакше», ніж тепер.

До литовського народу належали не тільки теперішні литвини, але також білоруси і величезна територія України, але теж і населення України, зокрема Волинь. 

А до Польського королівства відносилися у тому числі і русини з Галичини. Так от, ці, по суті, чотири народи, країна, яка формально називалася Республіка двох народів, по суті, об’єднувала чотири з тих, що ми знаємо: литовців, поляків, українців і білорусів, але також був ще п’ятий, невидимий практично народ, який не мав своєї екстериторіальності, не мав якогось регіону, який би він масово заселяв.

Але він був поширений по всій, буквально, території Речі Посполитої. І крім того, мав ще свою абсолютно автономну систему управління. Був Ваад чотирьох земель (вищий центральний орган автономного єврейського самоврядування (своєрідний «парламент») у Речі Посполитій, що існував з середини XVI століття до 1764 року — ред.).

Оці лише перелічені мною землі, — а Ваад — це така структура формально-неформальна для єврейського середовища, але толерована теж королем Речі Посполитої, яка у свій спосіб управляла всім цим єврейським світом, який утворився на території Речі Посполитої. При тому всьому слід зауважити, що на той час з усіх єврейських спільнот, які взагалі існували в світі, десь 70-80% єврейського населення мешкало на території цих чотирьох країн — Литви, Польщі, Білорусі й України. 

Єлизавета Цареградська: Коли ми говоримо про розквіт штетлів, то я так розумію, що йдеться про XVII-XVIII сторіччя, правильно я розумію? 

Тарас Возняк: Безсумнівно, розквіт штетлів був у XVII-XVIII сторіччі, але в основному завершилися всі ці військові веремії, які були загрозою для міського, а тим більше малонаселених маленьких містечок.

Єлизавета Цареградська: Власне, як виглядало ось це співжиття, оскільки більша частина… Тобто в штетлі могли жити не євреї, якась частка, правильно я також розумію? 

Тарас Возняк: Безсумнівно, в кожному маленькому містечку… Штетлом євреї називали будь-яке маленьке містечко. Що і означає містечко. Нічого там особливого немає. Це є штат штетл, оскільки євреї розмовляли одним із діалектів німецької мови, який був дещо модифікований, із додатком їдишильських, а також слов’янських слів, та інших слів з інших мов. Тобто і назва була така, штат німецький перетворився на штетл. Це як варіант, просто діалектична специфіка.

Чи могли там мешкати інші люди? Безсумнівно, могли. Мало того, в деяких містечках було так, що було 20% єврейського населення, 30% — якогось польського, 50% — українського. Від містечка до містечка ситуація дуже сильно змінювалася.

Якщо говорити про розквіт, то дійсно це XVII-XVIII сторіччя. У ХІХ сторіччі вже почалися процеси секуляризації євреїв (процес вивільнення суспільства, окремих його сфер (культури, освіти, політики) та людей з-під впливу релігії та церкви — ред.). Вони помалесеньку відходили від своєї традиційності, можливо, такої традиційної твердої релігійності, ставали людьми світськими.

У Галичині відбувалася спочатку германізація, вони переходили в німецьку чи в австрійському виконанні німецьку мову, але теж набували австрійської ідентичності. Переходили на польську мову і набували польської ідентичності. 

Дуже багато гіпер відомих осіб мають єврейське глибинне походження.

Наприклад, Адам Міцкевич, прапрабабця якого з Рогатина теперішньої Франківської області. 

«Склався стереотип, що євреї були тільки торговцями. Але вони були і ремісниками, будівельниками, теслями, мулярами…»

Єлизавета Цареградська: Відтак у мене запитання, яке підсвідчує ось цей дуже важливий для нашого подкасту момент, що співжиття в одному містечку, де, наприклад, 30 або ж 80 відсотків, — і такі міста були, — становлять євреї. Відповідно, інша частка — це християни, — хто вже до якої релігії належить. Але як вони між собою жили, співпрацювали, тому що я так розумію, що євреї переважно займалися торговельною діяльністю, вони не були землеробами. У всіх різні традиції, різні календарі. Як це все співпрацювало в межах одного міста, в межах інших міст?

Тарас Возняк: Бувало по-різному. Бували, як ви кажете, землероби, але не так багато, але чомусь у нас такий стереотип склався, що євреї були тільки торговцями. Вони були і будівельниками, вони були і ремісниками, а ті містечка хто будував, як не євреї? Вони ж самі для себе будували. Ми дуже так пишаємося деякими містечками, але деякими навіть містами, наприклад, місто Львів, в якому ми дуже пишаємося, а визначною мірою, це майстри-бляхарі, майстри-муляри, теслі, це теж були євреї, по-перше.

По-друге, в єврейських спільнотах були люди більш заможні, можливо, дійсно, торговці, але більша частина була дуже-дуже скромних, так делікатно скажімо, людей, які були на тому самому рівні, інколи навіть мали нижчий матеріальний статус, ніж ті самі селяни з навколишніх сіл.

Єлизавета Цареградська: Із приводу тих подій, які відбувалися під час погромів, очевидно, що погроми — це трагічні події, але вони не тривали так довго, як ми співжили разом всі, знову ж таки, в одних містах. Наскільки це впливало на те, як виглядали штетли? І чи тут доцільно говорити, що погроми також впливали на ось цю картинку того, як вони виглядають, скільки людей вони складають, тощо-тощо?

Тарас Возняк: Чомусь ми, українці, чи поляки, чи литвини, дуже «горді» з того, що погроми відбувалися на нашій території, і ми це максималізуємо, і ми це трішечки перебільшуємо. Насправді гоніння на єврейський народ розпочалося ще після зруйнування Другого храму, коли римське військо, римська адміністрація, в суті, вигнала єврейські народи з Юдеї, зі своїх територій, розпорошила по цілому світі.

Після тому вже другим таким етапом, таким знаковим етапом, це було вигнання, і в тому числі, як ви кажете, погроми євреїв із їхнього ще одного такого пристанку, це був Піренейський півострів, ще не було Іспанії такої, як ми її знаємо, але було королівство Арагону і Леона. І там це відбувалося не в менш активній формі. Не в менш активній формі відбувалися ці процеси на території теперішньої Франції, теперішньої Німеччини тощо. 

І тому в кінцевому результаті вони опинилися на території Речі Посполитої оцих чотирьох країн.

Як було тут? Було по-різному. Але євреї були вже адаптовані цією довгою історією гонінь, довгою історією погромів, які не зводилися, виключно до якихось трагічних подій, котрі відбувалися на наших територіях. А на наших територіях вони безсумнівно відбувалися як під час кожної із війн.

Слухайте інтерв’ю у доданому аудіофайлі та дізнавайтеся ще більше!

Публікація підготовлена в рамках партнерського проєкту з ЮНЕСКО за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю Громадського радіо і не обов’язково відображає позицію ЮНЕСКО і Європейського Союзу