Через росіян втратив зір і батьків, а тепер вивчився на масажиста й мріє про власний кабінет: історія Бориса Задорожного

Борис Задорожний родом з Херсонщини, а саме — з тієї її частини, яка зараз окупована росіянами. Йому 25 років. Він встиг багато де попрацювати, пробував себе в різних сферах. Потрапив у полон до росіян, звідки вийшов лише після того, як його батько взяв на себе все те, що їм висували окупанти. Під час перебування в полоні унаслідок катувань повністю втратив зір. Громадське радіо розповідає його історію в рамках проєкту «Повернення».

Життя до повномасштабного вторгнення

До початку повномасштабної війни Борис Задорожний вів, як він сам каже, звичайне життя: робота, дім, дивився серіали, відпочивав з друзями. Він багато працював. Встиг попрацювати як на різних роботах, так і у різних галузях: хотів спробувати себе баристою, барменом, продавцем, адміністратором. А в останній рік перед повномасштабною війною взагалі працював на полях Херсонщини: труїв шкідників, сіяв та збирав врожай.

«Графік був завжди простий. Іноді міг собі дозволити кудись поїхати погуляти. Як у всіх нормальних людей, у мене було звичайне життя. Нікого не гукав до себе, нікого не чіпав. Жив собі спокійно та й добра наживав», — розповідає Борис.

А ще мав хобі — колекціонування. У нього була колекція лімітованих версій машинок Hot Wheels. Він колекціонував машинки, металеві мотоцикли й металеві маленькі колекційні літачки. Гордістю своєї колекції він називає дерев’яний фрегат, який зібрав самостійно. А ще хлопець дуже любив мотоцикли. Мав їх кілька, та через втрату зору був змушений їх продати.

Коли почалася війна й окупація, Борис, як і його родина — батьки й бабуся —  не покинув рідний дім. З окупації він, зрештою, виїхав, але вся колекція залишилась там, бо з собою можна було брати лише необхідні речі й документи. Дозволялося брати одну маленьку сумку з речами на людину. Але цьому виїзду передували страшні події.

Читайте також: «З’явилася емоційна закритість»: маріуполець Олексій Новіков про спілкування з рідними після полону

«Хтось з нашої компанії здавав усе росіянам. Вони змушували нас бігти по мінних полях»

Вперше хлопець разом з другом побував на допиті в окупантів восени 2022 року. Тоді його доставили до комендатури.

«Казали, що їм розповіли про нас, що ми їхні локації фотографуємо та здаємо, хоча ми цього не робили. І потім ми з другом 10 діб просиділи на «ямі», — пригадує Борис.

Другий контакт хлопця з окупантами стався в лютому 2023 року. 19 лютого під час святкування дня народження одного з хлопців, хтось із компанії, будучи в нетверезому стані, увімкнув на колонці українську музику. Борис наголошує: музика лунала зовсім негучно. Але цього виявилося достатньо, щоб переконатись у тому, що хтось із цієї компанії здає все росіянам.

«Наступного дня все село оточили, кожного з нас виловили. Спочатку вивезли в посадку, довго били, а потім змусили нас бігти по мінних полях. Одна людина з тих полів не повернулася», — розповів Борис і зазначив, що на міні підірвався його друг.

«Ми сиділи в сусідніх камерах, але чули одне одного лише тоді, коли когось катували»

Борис з родиною жив неподалік берегової лінії Дніпра та, відповідно, Каховської ГЕС. Після того, як окупанти підірвали гідроелектростанцію, вдома у них зникла вода. А наступного дня до них додому прийшли окупанти. На той момент хлопець перебував удома з мамою.

«До нас прийшли додому з повісточкою про те, що ви патріоти, збирайтеся. Я не бачив, що саме зав’язали мамі. Мені ж зав’язали на обличчя мою стару футболку. І в такому стані нас повезли в приміщення, в якому пройшли мої наступні півтора місяця», — пригадує хлопець.

Борисового батька окупанти забрали раніше — 3 червня 2023 року.

«Це був другий їхній обшук за ті останні дні. Спочатку вони обшукували і возили нас на допити. З допиту батька не привезли. Сказали, що через кілька днів нібито привезуть. Але так його і не привезли. Тоді вже трохи згодом, через кілька днів ми дізналися, чому його не привезли», — розповідає Борис.

Далі хлопця з мамою привезли в катівню й помістили в одиночні камери. Його батька помістили в одиночну камеру ще раніше. Камери усіх членів родини були розташовані поруч. Але попри товсті стіни вони могли чути одне одного лише тоді, коли хтось з них сильно кричав під час катувань.

«Чути ми могли тільки, коли подавали дуже гучні звуки. Там доволі товсті стіни були. І чули ми одне одного переважно лише тоді, коли когось з нас катували», — пригадує ті події Борис.

Родину Задорожних росіяни тримали в підземному приміщенні, яке вони самі створили. Воно було схожим на довгий, широкий бліндаж. Приміщення складалося з коридору й кімнат.

Від Бориса та його батьків росіяни вимагали зізнання в диверсійних діях проти них. Вимагали зізнатися, що вони підривали їхню техніку та здавали їхні локації СБУ, а також знищували й допомагали знищувати російських військових.

Читайте також: «Мені в полоні повибивали зуби. Вже рік, як я не можу їх вставити» — історія Ігоря Кір’яненка

«Ми будемо твоїй матері шкіру по шматочках зрізати, і ти будеш на це дивитись»

В катівні сім’ю Задорожних не лише катували, але й залякували. Зі слів Бориса, окупанти знали, на що можна тиснути найбільше. Борисові казали: якщо він не зізнається, то погрожували привести його в сусідню камеру й наживо показувати все, що будуть робити з його батьками.

«Вони знали адреси моїх брата й сестри, які на той час жили в Києві. Вони знали їхні адреси і вони погрожували цим. Вони погрожували, що туди залетить ракета. Все одно кожен з нас мовчав, навіть коли вони казали, що ми будемо твоїй матері шкіру по шматочках зрізати, і ти будеш на це дивитися», — розповів хлопець про погрози окупантів.

Тіло батька знайшли в посадці. Воно наполовину вросло в землю й було замінованим

Бориса з мамою відпустили через півтора місяця після затримання. Це відбулося після того, як батько взяв на себе всі звинувачення, які окупанти пред’являли його родині.

«Вони відпустили нас у вимогу того, що батько взяв усю провину на себе. Всі ті моменти, які вони нам пред’являли, він взяв на себе з вимогою, що вони нас з мамою відпустять», — розповів хлопець.

А через місяць тіло його батька знайшов односелець родини в одній з посадок.

«Ми думали, ми його дочекаємось.У нас буде надія на те, що ми його дочекаємось і виїдемо разом. І замовляли дрова на осінь і зиму. Людина, яка нам їх возила, в один момент приїжджає зі своїм другом і запитала, в чому батько був одягнений. Ми розповіли й він сказав: “ми знайшли його”. Поїхали в посадку, і батько справді там був. Його тіло наполовину вросло в землю. Впізнали його по одежі, обручці та маленькій крапочці татуювання на пальці, яка була в нього ще зі студентських часів», — каже Борис.

Поховали чоловіка в переддень його дня народження — йому мало виповнитися 44 роки. Але історія з похованням також непроста.

Окупанти дозволили поховати чоловіка, але спершу витягнули з-під нього дві розтяжки. Далі відвезли тіло в морг. Там його тримали кілька діб, а потім привезли на подвір’я Задорожних у закритій труні. Сказали: навіть не думайте її відкривати.

«Труна у нас вночі стояла з відкритими воротами у дворі, бо в нас так заведено. І вони всю ніч каталися по вулиці, дивилися, щоб ми цю труну не відкривали. А в той день, коли його Везли на кладовище, вони ходили по вулицях. Були якісь вибори чи депутатів у них, чи партії якоїсь. Були вибори. Ми всі відмовились, бо в нас поховання було. Ми би і не стали голосувати ні за кого», — каже хлопець.

Читайте також: «Ми для них актив, який можна обміняти на зняття санкцій», — звільнений з полону цивільний Костянтин Давиденко

«Я зрозумів, що нічого не бачу»

Коли хлопця з мамою випустили з підземної катівні на поверхню, він зрозумів, що нічого не бачить.

«Я вийшов на поверхню разом з мамою, і мама сказала: “невже білий день на вулиці! Я бачу”. А я зрозумів, що я нічого не бачу», — пригадав він.

Дозволили виїхати, але після виїзду продовжували погрожувати

7 вересня 2023 року Бориса з мамою викликав до себе комендант. Хлопець зауважує: це єдиний росіянин, який, можна сказати, їх врятував. Він сказав, що сім’я має час до 15 вересня, щоб виїхати. Також він пообіцяв виписати відповідну перепустку.

Зрештою вони виїхали в Одесу. З односельцями хлопець не контактує. Якийсь час після виїзду йому писали окупанти. Мовляв, «якщо ти не повернешся — розстріляємо всіх, хто для тебе дорогий». А хлопець відповідав їм, що всі такі люди вже не на їхній території. А потім вони припинили писати.

«Я не знав, що мені робити і як далі шлях прокладати»

Після окупації хлопець виїхав в Одесу. Родичів у місті не мав. Був лише двоюрідний брат, але він згодом виїхав з Одеси за кордон.

У січні 2025 року померла мама Бориса. Росіяни завдали їй в окупації численних травм.

«У неї було відірвано від серця два клапани і у неї ураження лівої легені. Це все в результаті травм і переломів, які були завдані в окупації», — розповів Борис.

Жінка померла 6 січня 2025 року. Все почалося з того, що їй викликали швидку. Спершу здавалось, що вона йшла на поправку. Але в один момент їй стало погано й швидка відвезла її в реанімацію. А через два дні її не стало.

Відколи хлопець переїхав до Одеси, то почав активно вести акаунт у TikTok. Власне саме TikTok-спільнота прийшла йому на допомогу. Люди допомагали як морально, так і матеріально.

«Я не знав, що мені взагалі робити і як мені далі шлях прокладати», — пригадує той період Хлопець.

А ще в Одесі хлопець знайшов своє кохання — дівчину Марину.

«Познайомилися ми, скажімо так, в дружній компанії. Моя подруга Женя, Водила мене з компанією на прогулянки. Ми збиралися, відпочивали, вечорами ходили гуляти. І у нас є спільна подруга Евеліна. І в один з таких вечорів вона привела до нас з компанією мою кохану», — розповів Борис.

Він пригадує: спершу після зустрічі вони навіть особливо не спілкувались. Але Марина почала заходити на його сторінку в TikTok, дивитися прямі ефіри, надсилати подарунки, а потім і взагалі підійматися в ефір. Паралельно вони спілкувались у чатах компанії. А коли дівчині знадобилось поїхати до Польщі, то вони почали листуватись сам на сам. А через місяць він зрозумів, що закоханий у цю людину. Разом вони — з 2025 року. Борис каже: за ті півтора року, що вони разом, Марина стала для нього найбільшою підтримкою.

«Якби не вона, я би дійсно не став би і не думав би стати тим, ким я можу стати. У мене б не було ніяких планів, мрій на майбутнє. У мене б не було нічого. Все завдяки їй, завдяки її підтримці моральній і фізичній. Вона займалася лікарнями зі мною. Вона зробила дуже багато в моєму житті, і якби не вона, в мене б нічого зараз не вийшло», — каже хлопець.

Читайте також: Дратують навіть дотики власного сина: місіонер Азат Азатян про наслідки російського полону

«Понад три роки снилися кошмари»

Коли Борис з мамою виїхали з окупації, то почали відновлюватись. Зокрема, з Борисом працювали психологи. І робота з ними йому дуже допомогла, адже він досить спокійно розповідає про все те, що з ним сталося.

«Деякий час на початку після виїзду з окупації була у мене реабілітація взагалі психологічна, моральна. Тобто намагалися психологи зі мною працювати, відновлювати мене у тому плані, щоб мені перестали хоча би снитися кошмари. Тому що снилися вони мені понад три роки майже щоночі. Я досі в тих кошмарах переживаю ті дні. Я знову відчуваю те, що відчував там», — розповідає хлопець.

Також у нього була фізична реабілітація. Йому робили операцію на очі. Утім, вона не була такою успішною, як хотілося і як очікували лікарі. Борисові зберегли очі, але зір повернути, на жаль, не вдалося. Операцію йому зробили безоплатно. Так само безплатними були й послуги психологів.

«Потрібна допомога з житлом для переселенців з інвалідністю»

На запитання про те, якої, на його думку, допомоги бракує від держави, хлопець каже: потрібна допомога з житлом для переселенців з інвалідністю, які втекли з окупації. Адже орендувати житло дуже дорого.

«Такі в основному фінансові, орендні, комунальні витрати. Це дуже важко для таких людей, як я, і схожих на мене, які втекли з окупації, пережили таке. Та навіть не те, що з окупації втекли, навіть люди, яким просто немає зараз куди дітися, багато людей таких бачу, знаю, що… шукають собі щось, коли можна було б, щоб держава у цьому якось сприяла», — каже переселенець.

«Все, що в мене є, це лише спогади»

Борис свого часу дуже любив кататись на мотоциклах. Але їх довелось продати, адже через відсутність зору він більше не зможе сісти за кермо.

«Я продав свої мотоцикли, на які я сам заробив і в які я вклав дуже багато свого часу й енергії вклав. Я дуже свого часу любив кататися на мотоциклах. Дуже любив мотоцикли. Зараз у мене такої можливості немає і я не знаю, чи буде вона колись», — каже хлопець.

Він додає: зараз у нього залишилися тільки спогади. Утім, Борис має плани на нове життя.

Як Борис Задорожний живе без зору

Хлопець вже пристосувався до життя наосліп. Зокрема, опанував спеціальну програму, яка озвучує голосом те, що відбувається на смартфоні. Власне ця програма й дозволяє йому користуватися застосунком TikTok та багатьма іншими. (Про те, як незрячі отримують доступ до інформації — читайте тут).

До побутових умов хлопець також пристосовується досить швидко: він каже, що йому достатньо кілька днів пожити, наприклад, у квартирі, щоб знати, де що знаходиться. Він також може наосліп поприбирати або щось приготувати. Тобто — навчився орієнтуватись навпомацки.

А ще він сам ходить у магазини, на зупинку та сам їздить на роботу. Цьому Бориса навчила його дівчина Марина. (Більше про орієнтування незрячих коротко можна дізнатись тут). Свою роботу він називає «вимушеною та тимчасовою».

«Мій звичайний робочий день виглядає так. Прокидаюсь я о п’ятій, о шостій я топаю на зупинку. Чекаю маршрутку, мені люди підказують, яка маршрутка їде. Я сідаю в свою маршрутку. Понад годину їду аж у місто на [житловий мікрорайон] Черемушки. Там виходжу. Там все облаштовано для таких, як я. Для незрячих, для людей з інвалідністю. І озвучені світлофори, і поруччя спеціальні, і тактильна плитка. От по цій всій техніці я доходжу до свого місця роботи. Сідаю та Складаю побутові товари, прищіпки, вішалки, навіть електронні чипи, мікрочипи складаємо. У кожного свій відділ. І до сьомої вечора — мій робочий день. Працюю з понеділка до п’ятниці, субота й неділя — вихідні», — розповідає незрячий переселенець.

Утім, це не те, чим він хоче займатися.

Читайте також: «Ми сиділи й думали, чи є вдома хліб», — журналіст Дмитро Хилюк про перебування в російському полоні

Вивчився на масажиста й мріє про власний масажний кабінет, але на це потрібні гроші

У Бориса є відразу два захоплення: це блогінг і масаж. Але і на одне, і на друге не вистачає грошей.

Хлопець каже: для блогінгу йому потрібен новий смартфон та якісні навушники з мікрофоном.

«Як мінімум, у мене має бути хороший телефон з хорошою камерою, пам’яттю, акумулятором, характеристиками. Саме такої фірми, якою я користуюсь зараз, тому що там в основному є влаштована функція для таких, як я, якою дуже зручно користуватися», — розповів Борис.

А ще йому потрібні навушники з мікрофоном.

Хлопець зазначає: блогінг — це те, чим він хоче займатися. Та є у нього ще одна мрія. У 2024 році, вже будучи незрячим, він вивчився на масажиста, пройшовши відповідні курси. Але для того, щоб працювати, йому потрібен власний кабінет. Каже — не хоче приймати пацієнтів удома. А ще — потрібне спеціальне обладнання, яке треба купити: насамперед це масажний стіл. А також — масажні олійки, баночки для масажу та гроші на закупівлю рушників та спеціального нефільтрованого меду, який потрібен для медового масажу.

Борис каже, що вміє робити класичний, лімфодренажний, баночний, медовий і антицелюлітний масажі.

Найдорожче коштує оренда кабінету й масажний стіл. Останній можна купити навіть вживаний. Решту того, про що казав Борис Задорожний, коштує дешевше й купити це значно легше.

Громадське радіо збирає 100 000 гривень, щоб Борис міг розпочати власну справу. Допоможіть здійснити його мрію!

Долучитися до збору можна двома способами:

• поповнити банку;
• переказати гроші на картку 4874 1000 3577 2451.

Проєкт впроваджується за підтримки Федерального уряду Німеччини