«Мені в полоні повибивали зуби. Вже рік, як я не можу їх вставити» — історія Ігоря Кір’яненка

65-річний Ігор Кір’яненко — лікар-стоматолог з Донецька, який майже сім років провів у російській неволі й повернувся в Україну в серпні 2025 року. Росіяни захопили Ігоря в полон у 2018 році, коли йому було 57 років. Після затримання окупанти регулярно його катували. Тепер чоловік має проблеми з пам’яттю. Зараз Ігор відновлює своє здоров’я, облаштовує нове життя й шукає, чим хоче займатися далі. А паралельно не забув своє хобі — відновлює колекцію монет та банківських карток.  Громадське радіо розповідає його історію у рамках проєкту «Повернення».

«Я думав, що це швидко мине»

Ігор Кір’яненко за професією стоматолог. Каже — трохи працював за фахом. Але згодом захопився новими електронними тонометрами (пристроями для вимірювання тиску). Зрештою він заснував невеличку компанію, яка просувала ці пристрої в аптечній мережі.

Після окупації Донецька підконтрольними Росії терористами з «ДНР» чоловік не покинув рідне місто. Переважно перебував удома: доглядав за мамою та братом. Мамі на той момент було 84 роки [в іншому інтерв’ю він казав, що матері було 88 років], а у старшого брата була інвалідність — тетрапарез, унаслідок якого не працювали всі чотири кінцівки. І мама, і брат не хотіли залишати Донецьк. Та й сам пан Ігор каже, що не хотів виїжджати з міста.

«Це таке моє рідне місто, я розумів. І щось я постійно думав, що це [окупація міста] буде недовго, що це буде швидко, що їх виженуть, що все це зміниться. Але ж це затягнулось надовго», — сказав звільнений з полону цивільний Ігор Кір’яненко.

Після окупації міста чоловік зупинив свій бізнес. Проте він не засуджує тих, хто продовжив працювати та надавати послуги після окупації. Адже люди намагалися вижити.

«Хтось припинив свій бізнес, а хтось — ні. Я не можу звинувачувати цих людей. Але ж треба було якось виживати. Ніякої допомоги, можливості виживати в людей не було. Я знаю багатьох людей, добрих, гарних, котрі працювали для того, щоб їхні сім’ї з дітьми могли вижити. Я мав можливість припинити [свій бізнес], не хотів працювати на ворога, на агресора. Я припинив свою працю, не працювали ми. Але ж важкувато. Я знайшов собі іншу можливість заробляти. А інших звинувачувати в тому я не можу, бо розумію, що треба було якось виживати», — каже Ігор Кір’яненко.

Він розповідає: після окупації Донецька багато людей виїхали на підконтрольну Україні територію. Утім, через відсутність житла та роботи — повернулись назад і продовжують там жити. Серед них є й ті, хто має проукраїнські настрої. Але є й такі, які прийняли «русскій мір». «Різні люди в нас є», каже колишній цивільний полонений.

Читайте також: «Ми для них актив, який можна обміняти на зняття санкцій», — звільнений з полону цивільний Костянтин Давиденко

До вбивць ставлення краще, ніж до засуджених за шпигунство

Зі слів пана Ігоря, спочатку окупанти не сильно зважали на людей з проукраїнською позицією. Але потім їхні дії ставали жорсткішими. Чоловік чув історію, як окупанти схопили й вивезли в невідомому напрямку молоду дівчину, яка йшла в жовтій сукні та блакитній кофтинці в підземному переході на площі Леніна. Також ловили тих, хто писав щось проукраїнське в інтернеті. Тобто арештовували людей за навіть найменші прояви проукраїнських настроїв.

«Дуже поганенькі люди. Як у тридцятих роках. Один на одного доносять, щось доказують. Тому з українською позицією там дуже важко. Треба сидіти й мовчати», — зазначив чоловік, який жив у Донецьку, аж допоки його наприкінці  2018 року не захопили в російський полон.

За його словами, у в’язницях на окупованих територіях та у Росії до вбивць ставлення значно краще, ніж до тих, кого засудили за політичними статтями.

«Тюрма — це дуже поганеньке місце. Це не піонерський табір. Це дуже важко. Але якщо це політичні якісь статті, то ставлення [до засудженого] зовсім інше, значно жорсткіше. У мене, наприклад, була 321 стаття (шпигунство). Більшість людей йшли по статтях, які стосуються шпигунства. Я спілкувався з ними [поліцейськими, тюремниками]. Вони кажуть: ось це військові. Вони їх катують, все. Але це військові. Він приймав присягу, він працює. А ви шпигуни. Ви ж робили все тихцем. Ви не відкрито йшли. І для цих людей там дуже важкі умови. Якщо там сидить в’язень, який вбив чотирьох людей, то до нього краще ставлення, ніж до політичного в’язня, який сидить за шпигунство або за іншою «політичною» статтею», — розповів лікар з Донецька, якого окупанти судили за «шпигунство».

Він додає: якщо в людини є також паспорт Росії або «паспорт ДНР», то їй можуть інкримінувати державну зраду.

Читайте також: Дратують навіть дотики власного сина: місіонер Азат Азатян про наслідки російського полону

Ігоря Схопили з дружиною та сусідом, але їх потім відпустили

Росіяни схопили Ігоря Кір’яненка 30 грудня 2018 року. Разом з ним забрали його дружину та сусіда. Утім, після утримання їх відпустили через 32 дні, а Ігоря доставили в слідчий ізолятор. Це сталося після того, як Ігор написав зізнання. В одному з інтерв’ю він розповідав, що після затримання, ще перед доставкою до СІЗО, його тримали в будівлі обласного УБОЗу (управління по боротьбі з організованою злочинністю), де жорстоко катували. Однак вже в Донецькому СІЗО, а згодом у виправній колонії, тортур до пана Ігоря вже не застосовували, за винятком поодиноких потиличників або грубої лайки.

Чоловік наголошує: ніхто не знав про те, чим він займався. Навіть дружина.

«Річ у тім, що вона й справді нічого не знала про мою діяльність. Зовсім нічого. Ніхто нічого не знав, що я робив. І тоді вже на той час я прийняв ці умови. Я підписав їм документи, що я робив, що не робив. І дружину з сусідом відпустили, бо вони не знали нічого й ніяк не були до цього причетні», — каже колишній полонений.

Пережив обстріл росіянами Макіївської колонії

Ігоря Кір’яненка засудили до 12 років колонії. Для відбування вироку його доправили до Макіївської виправної колонії №32 (росіяни перейменували її на ИК-2). У серпні 2022 року ця колонія зазнала обстрілу: росіяни скоїли провокацію, подібну до тої, яка сталася в Оленівці. Було одне влучання. Один з уламків досі залишився у стегні чоловіка. Ще було кілька уламків у спині. Також він отримав контузію. Після цього має проблеми з пам’яттю. Але пригадує, що внаслідок цього обстрілу точно загинула одна людина. Росіяни вдарили по колонії вдень 31 серпня 2022 року, коли на вулиці було багато людей. Він також згадує, що за парканом ріс великий абрикос, і снаряд влучив саме в нього. Каже: якби не дерево — загиблих було б значно більше.

Попри те, що тюремні наглядачі звинувачували в обстрілі Україну, Ігор Кір’яненко вказав на одну важливу ознаку, яка спростовує ці звинувачення. Колишній в’язень пригадує: відразу після удару на місце прибіг начальник колонії та інші високопоставлені особи. Тому в нього закралася думка, що представники колонії знали про те, що буде лише один постріл. Він вважає, що якби це був обстріл з боку України, то вони б так швидко не прибігли.

Після цієї атаки поранених доставили до лікарні, але адекватної медичної допомоги їм не надали. Ігорю повитягали деякі уламки, дали милиці й відправили далі в загін. Крім того, він пережив у полоні інфаркт.

Читайте також: «Я погодився на 17 років, і саме тоді мене обміняли»: історія Нарімана Джеляла

Коли почув про обмін, подумав, що це черговий жарт

Як і решта в’язнів, пан Ігор чекав обміну. Адміністрація колонії час від часу запускала чутки про те, що обмін буде, але він постійно скасовувався. Ситуація була, як у казці про хлопчика та вовка.

«У нас вже так жартували, що обмін буде, збирай сумки. А інші казали: “Вже зібрав!” І от одного разу я сидів, грав у нарди, а мені кажуть: “Кір’яненко, на обмін!” Я кажу: “Бачу, знаю, вже зібрав сумки”, бо подумав, що це знову так хтось жартує. Потім приходить начальник нашого загону й каже: “Що ти тут сидиш, давай збирайся, ти мені вже набрид тут”», — згадує той день лікар з Донецька.

Про обмін Ігорю повідомили 13 серпня 2025 року. Він, разом з іншими, кого обмінювали, зібрав речі. Далі адміністрація колонії провела «прощальний обшук». Позабирали все. Чоловік ледве зміг сховати кілька фотографій, які йому в колонію надіслали родичі.

Потім їх закинули в автозак і кудись повезли. Їхали кілька годин. Нарешті привезли, ймовірно, на якийсь військовий аеродром, адже там було чутно шум гвинтів та літаків. Люди не бачили, куди їх везуть, бо їхні очі заклеїли скотчем, а руки зв’язали пластиковими стяжками.

Далі кожного окремо взяли під руку й завели в літак. Там людей посадили «ялиночкою» й наказали мовчати. Потім літак з людьми з заклеєними скотчем очима та зв’язаними руками злетів з цього аеродрому й за кілька годин зупинився десь під Москвою.

Цілу ніч люди провели в якомусь ангарі, де було холодно. Можливості поїсти, попити чи навіть піти в туалет у них не було.

Вранці людей, яких везли на обмін, повантажили на більший літак, ймовірно — транспортний, де вже були лавки, на яких можна було нормально сидіти. Після приземлення людей вивели з літака, познімали з їхніх рук пластикові стяжки, а з очей — скотч. Пан Ігор каже: в багатьох від цих стяжок були опіки та сильні натирання.

Далі їх автобусом перевезли в Білорусь. Там пересадили на інший автобус, який зрештою привіз їх на українську землю.

«Весь час, що ми їхали до Чернігова, по дорозі нас зустрічали люди з прапорами. Це було дуже зворушливо. І діти, і бабці. Я пам’ятаю, дід виходив у трусах, ноги в нього криві, на якійсь паличці, і той щось махав. Баба якась хрестилася», — розповів Ігор Кір’яненко про перші миті на українській землі після звільнення з російської неволі.

Читайте також: «Поки не отримаю справедливості, серце на місце не стане», — колишня політув’язнена Леніє Умерова

У Росії та в окупації скорочують кількість тюрем: немає в’язнів, багатьох перебили на війні

Макіївську колонію, в якій сидів пан Ігор, найімовірніше закриють. Це означає, що українців, які там перебувають, етапують до інших колоній у глибині Росії. Такі чутки поширювалися й раніше, але колишній в’язень стверджує: це правда.

З посиланнями на одного в’язня, який спілкувався з багатьма людьми, коли їхав у Москву та Ростов, він повідомив, що у Росії за Уралом відбувається масштабне скорочення кількості тюрем. З п’яти-шести в’язниць роблять одну. Пояснюють це тим, що мало в’язнів: багато з них пішли на війну проти України й загинули.

Взагалі, додає колишній в’язень, у Росії створюють такі умови, щоб в’язні йшли воювати. Такого, за словами інших засуджених, раніше не було.

«Мені в полоні повибивали зуби. Вже рік, як я не можу їх вставити»

Ігор Кір’яненко втратив у полоні всі зуби. Окупанти вибили їх йому в будівлі обласного УБОЗу невдовзі після затримання. І хоча чоловік вже понад рік як звільнений, — зуби не вставив досі. Держава з цим ніяк не допомагає, бо каже, що нема грошей, і радить шукати благодійників. Наразі чоловік веде перемовини з одним фондом.

«Це я такий комунікабельний, що щось запитую. А скільки є людей, котрі нічого не можуть вдіяти? Адже річ у тім, що не знаєш, куди й до кого звертатись», — каже колишній в’язень, звільнений з російської неволі.

Однак проблема значно ширша, ніж просто зуби. Адже держава фактично ніяк не допомагає цивільним полоненим з лікуванням. У перший місяць після звільнення їм проводять діагностику, а все подальше лікування вони мусять робити власним коштом.

На думку Ігоря Кір’яненка, допомога від держави в лікуванні зубів має бути обов’язковою. Чоловік пояснює: всі, хто перебував у полоні, мають проблеми з зубами. Комусь їх повністю або частково вибили.

Також у пана Ігоря після звільнення з полону стався другий інфаркт. Він просив лікарів про електрокардіограму, але йому відмовили. А якби її зробили, то могли б цьому запобігти, каже чоловік.

А ще він додає: було б непогано, якби держава видавала людям після полону якісь «кишенькові» гроші на власні потреби. Адже, наприклад, виникає бажання випити кави, а грошей на це немає.

Чоловік розповів, що повернувся з полону фактично ні з чим:

«Ми приїхали і в нас зовсім нічого не було. Я з полону повернувся, сумка речей, шкарпетки-труси такі старі, що треба було повикидати. Спочатку нам дали якийсь соціальний пакуночок «мильно-рильних» засобів [засобів гігієни та догляду за обличчям]. Але це дрібниці. Треба, щоб була система, щоб можна було лікуватись, це найважливіше», — наголошує колишній полонений.

Взагалі, на його думку, має бути якийсь кейс-менеджер, який супроводжуватиме звільненого з полону на різних етапах, щоб він зміг отримати ту чи іншу допомогу й не шукав при цьому, до кого йому звертатись у кожному окремому випадку. Сам він зараз не працює й був би готовий стати таким кейс-менеджером. Каже — взяв би двох-трьох людей та супроводжував би їх у режимі 24/7, адже вже має певний досвід.

Читайте також: «Ми сиділи й думали, чи є вдома хліб», — журналіст Дмитро Хилюк про перебування в російському полоні

«Я боровся не за Зеленського і не за парламент. Я боровся за те, щоб Україна була»

Попри те, що держава не допомагає звільненим з полону цивільним, пан Ігор не шкодує про свій вчинок. Адже він допомагав Україні так, як міг.

«Мене часто запитують, мовляв, ви стільки зробили для України, питали, що зробити, і держава вас зовсім не підтримує. Якщо у вас була б можливість, ви б інший раз так робили? Ви не жалкуєте, що ви робили щось для держави, а держава для вас нічого не хоче робити? Я хочу тим людям пояснити, що я це робив не для того, щоб орден або медаль заробити. Я боровся не за Зеленського, не за наш парламент. Я боровся, як міг, за нашу державу, за те, щоб Україна була», — наголосив донеччанин.

Водночас він виступає за те, щоб була певна градація у виплатах цивільним, які пережили російську неволю. Адже в полон потрапили не лише люди за якимись кримінальними справами, але й ті, котрі щось робили для України. Тобто вони боролись за країну так, як могли й робили те, що могли зробити. Фактично, вони теж воювали, лише без зброї.

«І це дуже важливо, що люди у нас такі є. І це треба підтримувати, бо війна ще йде й буде тривати. І якби таких людей не було, то Україні було б значно важче. Однак держава нічого для цього не робить. Зовсім», — наголосив колишній в’язень, засуджений окупантами за співпрацю з українською розвідкою.

Страшно не від того, що було, а від того, що буде

Наразі пан Ігор не має впевненості в завтрашньому дні. Він каже: те, що з ним сталося, — це вже в минулому. Але попереду майбутнє, в якому він навіть не знає, де житиме. Адже власного житла в чоловіка немає. Наразі він проживає в тимчасовому помешканні, термін безплатної оренди якого спливає у 2028 році. Та й ця допомога — не від держави. Ігор хвилюється не тоді, коли згадує тортури, а тоді, коли думає про майбутнє.

«Я більше нервуюсь, коли думаю, що мене попереду чекає. Те, що було, вже пройшло. Я вже вийшов з цього положення. Я вже живий. Не дуже здоровий, але живий. Але що мене чекає попереду? Житла немає. Мені дали соціальне житло до 2028 року. Я безхатько, я не знаю, де далі буду жити. Мені кажуть, мовляв, у вас є два роки, ви повинні заробити якісь гроші, купити собі якесь житло? Але як? 65 років після полону і за два роки заробити на житло. Інвалідність, два інфаркти, як ти будеш робити? Ким ти можеш працювати, щоб щось заробляти? Постійно думаєш, як тобі прожити завтрашній день, що їсти, що пити, які пігулки купувати, як лікуватись», — скаржиться звільнений з полону житель Донецька.

Він додає: в такій ситуації перебувають майже всі цивільні зі східних областей, які також пережили російський полон.

Мати Ігоря померла у 2019 році, коли чоловік вже був під арештом. Його брат — людина з інвалідністю з дитинства — якийсь час був у Києві, а потім, у 2022 році, його вивезли до Латвії, бо йому було складно пересуватися. Ігор зміг побачитися з ним після звільнення, коли їздив на реабілітацію до Литви. За місяць після цієї зустрічі брат чоловіка помер. Ігор кремував його та хоче поховати його в Донецьку. Але поїхати туди не може. Попри все, він вірить у перемогу України й каже, що Україна повернеться в Донецьк і це місто стане кращим, ніж було.

Читайте також: «Гідність можна зберегти навіть у нелюдських умовах», — Юрій Шаповалов про полон і життя після звільнення

Чому Ігор Кір’яненко збирає банківські картки

Ігор Кір’яненко мав у Донецьку антикварну крамницю. Він також колекціонував різні медалі й ордени, а ще — банківські картки, щоб можна було відтворити банківську історію України. У Донецьку в нього було чотири з половиною тисячі банківських карток. Проте вся колекція Ігоря залишилася в Донецьку. Тепер він намагається її відновити.

Ігор каже: поки був в ув’язненні, його друзі та знайомі збирали для нього банківські картки. Відразу після обміну йому передали картки з Дніпра та Харкова. Повністю колекція не відтворена, але, як каже донеччанин, «продовжена». Крім того, він цікавиться різноманітними монетами. Особливо тими новими, які за останні роки випустив НБУ.

Проєкт впроваджується за підтримки Федерального уряду Німеччини