Дратують навіть дотики власного сина: місіонер Азат Азатян про наслідки російського полону

44-річний Азат Азатян — вірменин, який переїхав в Україну, коли йому було 11 років. Він місіонер і допомагає людям. Спершу жив на Донеччині, а у 2014 році переїхав до Бердянська. Там з сім’єю купив будинок, але 26 лютого 2022 року, на третю добу повномасштабної війни, росіяни окупували це місто. Потрапив у полон за те, що евакуйовував людей. Окупанти тримали його 43 дні. Після звільнення з російської неволі чоловік поселився в Запоріжжі, проходить шлях реабілітації й допомагає відновлюватися іншим, хоча сам досі відчуває наслідки полону. Громадське радіо розповідає його історію в рамках проєкту «Повернення».

Життя до полону

Азат Азатян народився у столиці Вірменії — Єревані. Крім нього, в сім’ї було ще троє дітей. Азат був найстаршим.

Період його проживання у Вірменії був складний, адже припав на період війни з Азербайджаном за Нагірний Карабах. Ситуацію сильно ускладнив також Спітакський землетрус, від якого постраждало 40% території країни: 25 тисяч людей загинули, 514 тисяч — залишилися без даху над головою. Кілька міст та десятки менших населених пунктів були зруйновані, а збитки від стихії оцінювали в 13 мільярдів доларів. Цей землетрус фактично зруйнував 40% промислового потенціалу Вірменії.

Попри руйнівну стихію — війна не зупинялась. Сім’ї Азата, який був ще навіть не підлітком, жилося дуже важко. Зрештою його батько переїхав в Україну, а сім’я продовжувала жити у Вірменії. Так тривало до 1993 року.

«22 червня 1993 року ми виїхали з Вірменії. Батько прилетів, нас забрав і каже: “Полетіли в Україну, дуже важка ситуація у Вірменії, треба вас вивозити”», — згадує той день Азат, якому тоді було лише 11 років.

У школі цькували за колір шкіри та національність, але місто подобалось

Сім’я вірменина оселилася в Торезі на Донеччині. Там хлопець пішов до школи. Під час навчання у школі хлопець постав перед труднощами — його цькували за інший колір шкіри й іншу національність.

«Було дуже важко, тому що, порівняно з іншими дітьми, в мене шкіра трохи темніша. Іноді бували навіть такі моменти булінгу, тому що я іншої національності. Я тоді не розумів і не знав слова “булінг”, а потім вже дізнався, що це таке», — розповідає Азат.

Згадуючи життя в Торезі, чоловік каже, що загалом було все добре і йому це місто подобалось. Та попри це сім’ї мігрантів з Вірменії було дуже важко, як зараз важко багатьом українцям, які виїхали за кордон під час повномасштабної війни, тому що вони не знають мови й культури країни перебування, і їм доводиться інтегруватися в нові суспільства. Така ж ситуація була й із сім’єю Азата: вони почали інтеграцію в українське суспільство.

Попри труднощі хлопець виріс, вивчився, працював. Але настав 2014 рік, який виявився дуже болючим для України. Саме тоді Росія окупувала Крим, а підконтрольні їй терористичні угруповання захопили частину Донеччини й Луганщини. Серед захоплених міст виявився, зокрема, Торез. Багатьом людям, які не хотіли жити під окупацією, довелось виїхати. Серед них був і Азат.

«Я був серед тих людей, які були незгодні з тим, що починає робити Росія. Я виїхав звідти, бо не розумів, як я можу змінити цю ситуацію зсередини. Я один, їх багато, в мене немає такої можливості щось змінювати. І довелось виїхати», — розповідає місіонер.

Спершу він з родиною виїхав до Києва, потім — до Охтирки на Сумщині, далі до Харкова, а звідти в Бердянськ.

Здавалося б, життя налагоджується. Родина купила в Бердянську будинок і думала, що тепер має свій куточок, з якого більше не доведеться виїжджати. Але 24 лютого 2022 року Росія розпочала повномасштабну війну проти України, а вже 26 лютого окупувала Бердянськ.

Розумів, що треба виїжджати, але залишився, щоб допомагати людям

Азат Азатян каже: розумів, що з Бердянська потрібно виїжджати. Чоловік не хотів бачити місто під триколором. Але оскільки після переїзду з Тореза почав займатися капеланським служінням, то вирішив: потрібно допомагати людям.

«Разом з церквою, з пастором моєї церкви, ми збиралися, варили чаї, бутерброди й роздавали людям. А потім розмовляли, молилися, і я йому відкрито казав, що я родину буду забирати й виїжджати звідси. Я спочатку казав, якщо вони зайдуть у місто, то я виїду. Вони зайшли в місто, я не виїхав, тому що розумів, що треба допомагати. Потім я казав, що виїду й вивезу родину, коли вони повісять своє ганчір’я, триколори. Вони повісили, а я й далі продовжував робити свою справу, займатися евакуацією, привозити гуманітарну допомогу», — пригадує той період чоловік.

Дорогою доводилося проїжджати 24 блокпости

Азат допомагав вивозити людей з Маріуполя та Бердянська до Запоріжжя. Встиг здійснити загалом 25 рейсів. Спершу вивозив людей на автомобілі, згодом — на мікроавтобусі, який подарували волонтери. Ще пізніше почав формувати колони на евакуацію.

Чоловік пригадує: дорогою доводилося проїжджати 24 блокпости, які стояли від Бердянська до «нуля» (тобто лінії зіткнення). «Нулем» на той час була Василівка. І на кожному блокпосту його зупиняли й оглядали.

Азат розумів, що виконує небезпечну роботу. Але запитував себе: «якщо не я — то хто?»

«Перекладати відповідальність на когось іншого — це несерйозно й неправильно. Чому? Тому що я своїх дітей вчу й виховую таким чином, щоб вони брали з мене приклад. І виховуючи дітей, я зрозумів, що вони не слухають, що ми їм говоримо. Вони дивляться на дії, на вчинки, які ми робимо. Я думаю, А які наслідки будуть, якщо я їм не буду показувати добрих, гарних, сміливих вчинків. Щоб і вони для себе взяли це за фундамент. Щоб вони робили так, як і їхні батьки роблять. Я це робив. Але я розумів, що це дуже небезпечно. І за те, що я чимсь займаюсь, я можу не повернутися. Мене можуть вбити. Можу потрапити в полон», — так пояснив свої дії Азат Азатян.

«Думав, що мене пристрелять, але на полон не розраховував»

Щоразу, коли чоловік їздив з Запоріжжя до Бердянська й навпаки, то прощався зі своєю родиною назавжди. Бо не був впевнений, що повернеться живим.

«Ми прощались, обіймались, цілувалися, дітей обіймав, цілував. І коли повертався, то це теж була дуже зворушлива зустріч з дружиною, з дітьми. Вона вже за кількасот метрів чула звук мого автомобіля, і вона спускалася й мене зустрічала. Я питав її: “Як ти могла там почути?” Але вона чула, відчувала, і тоді ж зв’язок практично не працював, не було ні інтернету, ні зв’язку, але вона відчувала й виходила мене зустрічати. І ці зустрічі після того, як я повертався, обійми, сльози, радість були варті всього, що я робив. Я розумів і дружина моя розуміла, що це може коштувати мені життя», — каже Азат Азатян.

Чоловік додає: не думав, що потрапить у полон. Припускав, що його просто пристрелять і він не буде зазнавати катувань. Але сталося інакше.

Читайте також: «Гідність можна зберегти навіть у нелюдських умовах», — Юрій Шаповалов про полон і життя після звільнення

Росіяни думали, що взяли якогось військового зі спецпідрозділу

Місіонера взяли в полон під час останньої поїздки на нульовому блокпосту. В неволі він пробув 43 доби.

Коли Азата Азатяна затримали, він думав, що в полоні його не катуватимуть, а все буде, як у фільмах. Адже він не військовий, а цивільний — віруюча людина, яка нікому нічого поганого не робила, а також не переслідувала ніяких політичних чи фінансових цілей.

«Я вивозив людей і привозив гуманітарну допомогу. Я нікому нічого поганого не робив. То за що мене мають бити й знущатись наді мною?» — гадав чоловік.

Але росіяни подумали, що взяли якогось військового зі спецпідрозділу й почали його катувати.

«Вони почали мене катувати, запитувати мій позивний, хто мій куратор, де партизани, де зброя. А я усього цього не знав. І я їм нічого не відповідав, казав, що не знаю. А вони думали, що я не розповідаю, тому що тримаюсь, мовляв,  я дуже потужний військовий чи спецпредставник якогось підрозділу. Насправді я просто нічого не знав. Вони ще більше наді мною знущалися, але нічого не добилися, ніяких відповідей, тому що я не володів інформацією», — пригадує період перебування в полоні незаконно викрадений росіянами місіонер, який просто допомагав людям виїхати з окупації.

Читайте також: «Я не могла написати своє прізвище», — історія звільненої з полону Світлани Головань

Про наслідки перебування в полоні

За час, поки Азат перебував у полоні, росіяни вибили йому всі зуби. Тому після звільнення він потребував операції на щелепі.

Місіонер розповідає: після полону відновлюється дотепер. Влітку цього року йому зробили операцію, бо виявилося, що у нього перебита нога й були деякі пошкодження кісток. Також тріснули барабанні перетинки, бо Азата росіяни катували струмом. У чоловіка досі проблеми з пам’яттю. А ще він іноді не може сприймати дотики.

«Коли до мене хтось доторкнувся, то мене це ні з того ні з сього починає дратувати. Хоча людина нормальна, приємна, і навіть іноді син мій підходить до мене і намагається якось до мене доторкнутись, а це мене дратує. Я не знаю, що з цим робити», — розповідає місіонер.

Азат наголошує: це все наслідки полону й того, що він там пережив.

Чоловік — один з небагатьох людей, які про це кажуть прямо. Він пояснює це так:

«Багато людей, які пережили полон і тортури, замовчують наслідки. Тому що ми вийшли, на жаль, з пострадянського суспільства. І в нас вкладалося, що  ось це не можна казати. Це ж соромно. Що подумають люди? А як на це будуть дивитися інші? Але про це треба казати. Щоб тобі допомогли. Щоб не було ще гірше».

Читайте також: «Ми сиділи й думали, чи є вдома хліб», — журналіст Дмитро Хилюк про перебування в російському полоні

Чому Азат Азатян пішов на телешоу «Зважені та щасливі»

Для привернення уваги до проблем цивільних полонених, а також для того, щоб позбутися зайвої ваги, яку набрав через те, що погано ходив після полону, чоловік наважився на участь у телешоу «Зважені та щасливі». 10 сезон за участю Азата вийшов у 2025 році.

«У мене було декілька цілей. Перед тим, як потрапити на проєкт, я набрав дуже багато зайвої ваги. Я важив 141 чи 142 кг. Після полону в мене була пошкоджена нога, я погано ходив і жалів себе. Почав їсти і не рухатись, і через це почав набирати зайву вагу. У мене ще з’явився діабет другого ступеня. І я страждав. Розумів, що це погано, а з цим я не міг нічого зробити», — розповідає місіонер.

Проходячи одного разу повз увімкнений телевізор, він побачив рекламу телешоу «Зважені та щасливі». Сказав дружині, що не проти туди потрапити. І пішов спати. А коли прокинувся, то виявилося, що дружина вже подала заявку замість нього. Далі Азату подзвонили і після проходження кастингу та основного відбору він потрапив на проєкт. Каже: деякі вправи виконує й досі. Наприклад, щоденно намагається проходити по 10 тисяч кроків.

Утім, метою Азата було не лише схуднути, але й розповісти про те, що є цивільні люди, які потрапляють в полон.

«Щоб наші люди розуміли, через що вони проходять і знали, що з ними відбувається потім, після полону», — пояснив другу свою мету Азат Азатян.

«Били й казали: те, що ми з тобою робимо, це дрібниці в порівнянні з тим, що з тобою робитимуть українці»

За час, поки Азат перебував у полоні, його дружину переконували: чоловіка вже вбили. А втім, вона не вірила.

На сорок третю добу Азата Азатяна відпустили з полону. Йому віддали частину речей. Гроші не повернули, але головне, що віддали документи й телефон. Азат розповідає: іншим і того не віддавали.

Вийшовши, він зарядив телефон та відразу зателефонував до дружини.

«Я кажу: “Мене відпустили, ти мене чекаєш?” Вона відповіла ствердно. Я у неї запитав: “А що там роблять з людьми, які перебували в полоні?” А вона не знає, що мені відповідати. Вона каже, що нічого не роблять», — згадав чоловік цю розмову.

Він описав цей дзвінок як «холодний». І взагалі, Азат боявся навіть телефонувати до дружини. Річ у тім, що коли росіяни його катували, то казали: те, що вони роблять, — дрібниці в порівнянні з тим, що з ним робитимуть українці після повернення. Водночас вони не пояснювали, чому українці повинні катувати своїх. Азат наголошує: окупанти так залякували всіх, кого утримували.

«Мені було лячно. Але я думав: нехай мене будуть катувати знову. Але я хочу бути там, де моя родина. І я приїхав», — розповідає звільнений з полону уродженець Єревана, який живе в Україні з 1993 року.

Після повернення його відправили на поліграф і нічого поганого не відбулося.

Читайте також: «Поки не отримаю справедливості, серце на місце не стане», — колишня політув’язнена Леніє Умерова

Життя після полону

Після звільнення з російської неволі 44-річний Азат Азатян сам проходить шлях реабілітації й допомагає відновлюватися іншим. Зокрема, він заснував у Запоріжжі реабілітаційний хаб для людей, які пережили незаконне позбавлення особистої свободи. Це такий собі центр ментального здоров’я, мета якого — допомогти людям, які пройшли полон, і дати їм можливість опинитися серед своїх.

«Тут ніхто не запитує в тебе, що в тебе було, як було, скільки разів було, що ти там пройшов. Тебе просто обіймуть, скажуть, Ти вдома, все добре. Так, ніби ти приїздиш до бабусі в село й вона починає про тебе піклуватися і все тобі пропонувати. У нашій організації все так само: ми не залишаємо без уваги жодну людину. Наша основна мета — ти потрібен. Це соціально-психологічний напрямок, соціально-психологічна реабілітація», — пояснює місіонер.

Він каже, що за рік у цей хаб приходять близько сотні родин тих, хто постраждав від катувань у російському полоні.

Крім того, Азат Азатян створив мережу центрів для переселенців із назвою «Гарне місце». Загалом по Україні діють вже 22 таких центри під егідою цієї волонтерської організації, але вони між собою не схожі.

Ідея створити таку мережу виникла у 2022 році й наразі вони є у всіх регіонах — від Запоріжжя до Ужгорода.

Але це ще не все. Наразі він долучений до створення національної агенції, яка допомагатиме цивільним полоненим. До процесу її створення залучені шість громадських організацій, а сама ініціатива отримала підтримку низки благодійних фондів та активістів. Але вирішальне слово — за державою.

Як має працювати агенція, що допомагає звільненим з полону цивільним

Як каже місіонер, агентство має працювати як «єдине вікно». Передбачається, що з його допомогою можна буде отримати:

• довідку про перебування в полоні й відповідний статус;
• психологічну, моральну, фізичну допомогу в реабілітації;
• допомогу з реінтеграцією, відкриттям власної справи або працевлаштуванням.

Він наголосив, що в цій агенції мають працювати люди, які знають, через що пройшли саме постраждалі. Тобто вони повинні мати відповідні компетенції.

«Тому, що більше ніж 80% саме респондентів, цих людей, вони зазнали не тільки катування і знущання, але й сексуального насильства. З цих 80% Людей дуже багато чоловіків. З жінками працюють. Я не кажу, що жінкам не треба допомога. Але постраждали більше чоловіків, ніж жінок. І нашій державі треба вчитися працювати з цією проблемою. Ми нікуди не дінемось», — каже місіонер з досвідом полону.

Окремо він наголосив на тому, що після звільнення з полону багато сімей руйнуються: рідні не можуть приймати своїх чоловіків або дружин, які повернулися з полону.

«І нам як суспільству і саме цій агенції треба займатися тим, щоб інтегрувати цих людей до звичайного життя, наскільки це можливо. І допомагати родинам, для яких життя після повернення з полону стало великим викликом», — додав Азат Азатян.

Надалі він також планує створити реабілітаційний центр десь у горах, у Бакоті або в Кам’янці-Подільському для родин цивільних полонених. Щоб вони змогли поїхати туди на два тижні й побути разом. Програма такої реабілітації вже розроблена.

До слова, сам він не отримав від держави жодної допомоги після звільнення. Йому відмовили в наданні статусу людини, яка пройшла полон.

Читайте також: «Я погодився на 17 років, і саме тоді мене обміняли»: історія Нарімана Джеляла

«Основа всіх моїх цінностей — це віра»

Азат Азатян — місіонер. Йому небайдуже життя людей. Про свою місіонерську діяльність він каже так:

«Основа усіх моїх цінностей — це віра в живого Бога, те, що Він мене любить. Заради спасіння мого життя Він віддав найцінніше, що в Нього є. Так, я місіонер і всі добрі справи, які я роблю або роблю разом з іншими людьми, я самостійно це робити не можу, тому що це робить через мене Бог. Я як знаряддя в Його руках. Я дуже люблю людей. Мені не байдуже їхнє життя, їхня доля. І я щоразу дивлюсь на людей так, щоб їх зрозуміти. Я ніколи не засуджую. Я просто дивлюсь на них і розумію, чого вони потребують. Але найголовніше, що потребує людина, це любов і турбота. Коли ти комусь потрібен. І коли людина розуміє, що її люблять, нею дорожать, то починає змінюватись».

«Моя українська ідентичність сформувалась у 2014 році»

Попри те, що Азат Азатян народився у Вірменії й жив там до 11 років, він каже: його українська ідентичність сформувалась у 2014 році, коли почалася окупація частини Донеччини, зокрема й Тореза. Терористи «ДНР» намагалися перетягнути його на свій бік, але отримали відмову.

«Я приїхав в Україну. Торез — це Україна. Я вчився в українській школі, отримав український атестат, український паспорт, я громадянин України, і там стоїть прописка міста Торез. Ні “ДНР”, ні “ЛНР”, ні Російська Федерація, а Україна. І я тоді був незгоден. А потім вже у 22-му році вирішив, що залишаюся в Україні. Я буду допомагати українському суспільству, українському народу. Я не хочу нікуди їхати. Це друга моя батьківщина. Я громадянин цієї країни. І я бачу, що відбувається в моїй країні. Я бачу, як гинуть молоді хлопці й дівчата, віддаючи своє життя заради моїх дітей, заради мене й моєї дружини. І я не хочу паплюжити їхнє ім’я, втікати з цієї країни. Хоча маю всі законні підстави виїхати й жити десь за кордоном. Але я хочу бути тут. Бути дотичним до перемоги. Турбуватися про тих, хто турбується про мене. І це стосується не тільки військових, але і їхніх родин. І це теж дуже важливо», — каже місіонер.

Він додає, що є вірменином за національністю. Розуміє вірменську мову, розмовляє й думає нею, але любить Україну. І якби був футбольний матч, де б грали збірні України й Вірменії, то не знає, за кого б уболівав.

Проєкт впроваджується за підтримки Федерального уряду Німеччини