Коли бойовики затримали директорку школи, Луганськ став для мене точкою на карті — переселенець

• Олександр Волчанський — переселенець з Луганська, до війни разом з дружиною були ділерами корму для тварин. Їхній офіс був вдома.
• Інколи дружина виходила на заміну продавчиням в один із  магазинів на Східних кварталах Луганська.
• 21 грудня 2013 року разом з сім’єю пішли на віче з приводу відмови від євроінтеграції. Його донька взяла із собою фотоапарат. Згодом знімати мітинги стало родинною традицією. Олександр має багатий фотоархів про події 2013-2014 років у Луганську.

«Публікував ці фотографії у соціальних мережах. Таким чином хотів показати ставлення луганчан, проукраїнські налаштованих луганчан до подій, які відбувалися в країні, і до того, що було у Луганську.

Я ходив на кілька проросійських мітингів, щоб пофотографувати. Звичайно, доводилося знімати українську стрічку, синьо-жовту, щоб не могли зрозуміти, якої точки зору я дотримуюся.

Тобто, елементарні заходи безпеки. Але ці мітинги почалися набагато пізніше — десь у лютому. Ось тоді став їх відвідувати заради інтересу, щоб показати людям, який контингент збирається на протилежному боці»

Олександр поступово набував популярності — до нього додавалися у друзі незнайомі люди, упізнавали на мітингах, чекали, коли він опублікує фото з акцій.

«Але, на жаль, поступово мене стали упізнавати і на проросійських мітингах, тому з часом я перестав ходити на них. Особливо, ближче до весни, тому що, коли перший раз мене упізнали біля захопленого СБУ, я вирішив проросійські точки дислокації не відвідувати, тому що в той час я вже серйозно турбувався за свою безпеку».

Будівлю луганського облуправління СБУ бойовики захопили 6 квітня 2014 року. Втім, відзняти цей процес Олександр Волчанський не міг — разом із Громадським сектором Луганського Євромайдану вони проводили свої акції в інших місцях.

«Того дня Громадський сектор Луганського Євромайдану запланував на пів на п’яту ранку розвішування уздовж огородження по вулиці Совєтській синьо-жовтих стрічок. Це одна подія. Нас тоді до десяти людей приїхало у центр і ми провели таку акцію. О 12.00 у нас був велопробіг, під час якого ми дізналися, що від парку на площі Героїв Великої Вітчизняної війни — біля облдержадміністрації збирається натовп, який рухається у бік СБУ. Ми планували піти, здається, у район парку буля СБУ, але на с розвернули і ми завернули до цирку.

Біля СБУ я з’явився близько третьої години і пробув там дуже недовго. Я зробив близько семи фото з великої відстані. Близько я підходити не став. Тобто, сам момент захоплення я не бачив, я бачив, скажімо так, наслідки».

Одразу навколо будівлі почали зводити барикади. Зайняли бойовики і сквер навпроти. Туди перестали пускати людей. Через них змінився рух транспорту — вони перекрили центральну вулицю міста. Але навіть ті містяни та гості обласного центру, які не підтримували «русскую весну», вважали за потрібне сходити до барикад та подивитися, що ж там відбувається.

«Уже було захоплено, вже якісь барикади були зведені на вулиці Совєтській. Я просто йшов з фотоапаратом, маючи намір щось сфотографувати. Мене впізнали дві жінки, з якими я до цього спілкувався на проросійському мітингу. Вони мене впізнали і стали казати: «Це той, що на тих мітингах бандерівських знімає. Я не став вступати ні у які дискусії з ними — розвернувся та пішов від СБУ, тому що на їхній крик могли підійти серйозніші люди і чим би це закінчилося, я у той момент міг лише припускати».

Із іншого боку, говорить Олександр, камера могла і врятувати — тобто відволікти увагу супротивників. Людина з фотоапаратом не завжди сприймалася як учасник події.

«9 березня на мітинг присвячений 200-річчю Шевченка я спочатку знімав наш мітинг, а потім фотографував всі події, які були далі. Проросійський мітинг пішов на наш, потім — захоплення облдержадміністрації. Я весь цей час був у натовпі. І лишень завдяки тому, що я був за камерою, можливо на мене ніхто не звертав увагу — хто знімає, що знімає. Тому я у серйозні конфлікти ні з ким не потрапляв».

Натомість Олександр у деталях описує момент, коли по-справжньому перелякався за свою дружину. Того дня вона зголосилася підмінити продавчиню у магазині навпроти студентського гуртожитку, який прийшли штурмувати бойовики.

«І коли вона поглянула у вікно і побачила БТР, який стоїть на іншому боці, і людей з автоматами, які побігли туди – до СБУ. Вона почала дзвонити господарю магазину. Він сказав: «Дівчата, закривайтесь. Усі — по домах!» Тобто, коли вона прибігає додому уся перелякана і розповідає таку історію, я зрозумів, що відбувається щось страшне.

Сам я для себе небезпеку відчув, коли якось йшов Малою Вергункою і почув постріл з блокпоста сепаратистів, який знаходився біля СШ №39 у моста через ріку Лугань. Я почув звук пролітаючого снаряда. Як у кіно звуки пролітаючих снарядів чи мін — те саме я почув, ідучи вулицею. З’явилося відчуття фізичної небезпеки перебування у місті, тому що вже були обстріли околиць».

Остання акція проукраїнських активістів Луганська відбулась 28 квітня 2014 року. Олександр пояснює: у нього всі світлини зберігаються систематизовано — по окремих папках.

«28 квітня від захопленої будівлі СБУ до нашої акції прийшли близько 50 людей. Тобто, 28 квітня, як я підозрюю, переглядаючи ці фото, озброєні шокерами, дубинками, у декого, можливо, була вогнепальна зброя під одягом. Я не бачив, але рука, яка лежить під полою піджаку у районі поясу, однозначно дає зрозуміти, що у людини там зброя. Це була остання акція і після цього я не брав участь ні у якій діяльності».

На той момент Олександр вже був упізнаваним серед мітингарів. Щоб не наражатися на небезпеку, він, за можливості, не покидав район, де мешкав. Обмеженими у пересуванні були і його рідні — з якими у нього була одна позиція.

Водночас Олександр залишився без роботи — тож прийняли рішення їхати з міста. Все менше залишалося речей, які б утримували Олександра. Переламним днем стало чотирнадцяте травня.

«Коли сепаратисти, бойовики затримали директорку школи-гімназії №42, Олександру Віталіївну Шевченко. Я знаю цю людину особисто — моя донька навчалася у цій школі. І для мене точкою неповернення стала саме ця подія. Тобто, я дуже сильно переживав за її долю. Коли я дізнався, що її взяли на СБУ, вивезли, я одразу ж подзвонив їй. На щастя, вона навіть взяла слухавку, бувши у руках бойовиків. Але не змогла зі мною говорити. Я одразу ж поїхав до школи. Це не було поштовхом до того, щоб виїжджати, але саме після цієї події Луганськ став для мене точкою на карті».

Шостого липня 2014 року родина Волчанських покинула Луганськ. Із собою взяли п’ять кішок. Сам Олександр вважає, що виїхали пізніше за інших проукраїнських активістів. Та цьому є і пояснення.

«Донька молода. Любов-морков була. Потрібно було розв’язувати проблеми її хлопця із роботою. І поки він розв’язувати якісь питання, ми залишалися у місті».

Олександр Волчанський зауважує: з міста виїздив не на два тижні, як розповідають чимало переселенців. Для нього це був виїзд з міста.

«Скажу чесно: у мене не було цього відчуття. Був просто виїзд з міста. Виїзд з міста, у якому вже було чути «Гради», канонади. І коли ми сідали у потяг, ми чули канонаду — тобто, десь вже був обстріл і ми просто виїжджали. Про те, що ми виїхали надовго я подумав через пару років, коли люди почали активно писати, як вони виїжджали, що лише в літньому одязі».

Олександр взяв із собою теж небагато речей. Зокрема, зі стаціонарних комп’ютерів зняв жорсткі диски, на них, зокрема були фото з мітингів за 2013-2014 роки, та прихопив маленьку гейзерну кавоварку. 

«Я усвідомив, що я її узяв не замислюючись. Тобто, це та річ, яку у такі моменти не береш. Можна каву купити, можна купити розчинну каву, але я взяв цю штучку і це фактично означало те, що вороття не буде. Так виглядає моя історія від’їзду через сім років. Кожен рік якийсь аналіз відбувався — як ми виїжджали і чому».

Ключі від свого дому Олександр зберігає, але був змушений продати квартиру через кілька років поневірянь. Натомість йому є куди повертатися у Луганськ — там живе його батько. Там же могила його матері, на яку він не може приїхати сім років.

І Олександр хоче поїхати і поїде, коли буде така можливість.

«Хочу, але тут виникає професійний інтерес. Я хочу приїхати туди, коли його звільнять. Приїхати, щоб фотографувати його, яким він став, як він змінюватиметься, але жити там я вже не зможу. Не буду і не зможу».