Коли я почала знімати, військовий РФ сказав: «приціл мого автомата бачить далі, ніж твоя камера» — Ірина Седова

Ірина Седова — керчанка. До окупації займалася журналістськими антикорупційними розслідуваннями.

Керувала редакцією місцевого сайту у Керчі.

Із початком окупації переїхала до Києва. Тут працювала редакторкою регіональної служби Громадського радіо, а нині працює у Кримській правозахисній групі, яка моніторить ситуацію з дотриманням прав людини в тимчасово окупованому Криму:

«Ми допомагали організувати Евромайдан у Керчі. Він був нечисленним. Було лише кілька мітингів. Але, оскільки я тоді працювала в редакції радіо — у нас було радіо і сайт, ми допомагали розміщувати оголошення про проведення цих мітингів. І на одному з таких мітингів на нас напали так звані «тітушки». Виїжджали ми з площі з нарядом міліції — міліція ще тоді не перейшла на сторону Росії. Вони врятували нас від розлюченого натовпу російських «тітушок». Це було дуже страшно. Це було 22 лютого. Потім була окупація і загроза від російських військових, коли ми знімали як вони оточили українські військові частини. Один сказав мені, коли я стала знімати, що «приціл мого автомата бачить далі, ніж твоя камера», тому краще не знімати. Тобто, це була конкретна загроза зброєю».

Редакція, у якій працювала Ірина, від початку підтримала Євромайдан. Ще за багато років до окупації тут писали новини українською та видавали їх до ефіру, писали статті, які викликали агресію у «кремлівських тролів», говорить Ірина.

За її словами, серед керчан бажання бути з Росією було завжди. Причина — територіальна близькість до сусідньої держави та наявність родичів у Краснодарському краї.

«У Керчі це було дуже помітно. Там російська кремлівська пропаганда працювала за 10 років до окупації активно. На нашому сайті кремлівські тролі постійно писали, що «Крим — це Росія!» Це було ще задовго до окупації. І, коли ці сепаратистські заяви місцевого керівництва, типу Костянтинова почали звучати у січні, ми вже тоді знали, що готується щось недобре, але підозрювали і очікували найгіршого сценарію. Тим більше, що коли був Радянський Союз, то Кубань була доступна, а це — 4 кілометри всього через протоку на поромі. Там багато у людей жило родичів. Тому, багато керчан спали і бачили, щоб назад приєднали Крим до Росії, щоб вони могли спокійно без проходження кордону їздити до своїх родичів. Тому, такі настрої були там», — говорить Ірина Седова.

Попри те, що сепаратистські настрої були у Керчі задовго до окупації, Служба безпеки Україна не вбачала у цьому великої проблеми. Навіть, коли  її співробітникам повідомляли про конкретні факти.

«Російські нацисти ще на початку тринадцятого року проводили із «коктейлями Молотова» у нас тренування у Керчі в руїнах, а потім запостили ці фотографії у «ВКонтакте». Ми їх знайшли, поскаржилися в СБУ. СБУ нічого не робила. Тим більше із кремлівськими тролями на сайтах. Тільки наш модератор як міг, прибирав ці коментарі. Але ми були тільки одним виданням, а скільки таких видань було по всьому Криму. І етап робота була системною, цілеспрямованою і вона ведеться досі».

Ірина Седова згадує: 22 лютого у Керчі ще не було російських військових. За два дні там проходив ще один мітинг, на якому виступали представники партії «Русское единство». Туди вона пішла як журналістка із маленьким фотоапаратом.

«Представники «Русского единства» побачили мене з трибуни, показали на мене пальцем, підбігли «тітушки» і тягли мене через всю площу. Затягли мене за пам’ятник під дерева і вимагали віддати їм флешку з камери. І ось тоді я злякалася, тому що це було вже фізичний напад. Я не контролювала ситуацію, я змогла зорієнтуватися і швидко прокричати «Пожежа!» втекла у бік наряду поліції, котрі мене вже знали, тому що два дні тому вони мене вже вивозили. І вони мене знову вивезли, бо я була відома в місті журналістка, мене знали в обличчя. Мені пощастило», — розповідає правозахисниця.

Ірина зауважує — це були місцеві. Вони і досі входять до складу якихось парамілітарних формувань на півострові.

Що ближче до так званого референдуму, то менше журналістка виходила з дому. Працювала дистанційно.

«Тому що я розуміла, що у мене дійсно дуже упізнаване обличчя і на мене могли просто накинутися і забити кулаками, тому що була дуже напружена обстановка. Було багато козаків, проросійських «засланих» козачків, перевдягнутих ГРУшників. І коли ми їздили з каналом «Аль-Джази́ра» на переправу знімати репортаж, то за нами стежила машина з ФСБ-шниками. Я зрозуміла, що краще не ризикувати і останні тижні сиділа вдома — була волонтером на ініціативи «Крим SOS», яка тільки зароджувалася. Ми писали новини і я включалася на іноземні канали — просто по Skype розповідала, що відбувається», — згадує Ірина Седова.

Ірина пояснює, як визначила, що це був співробітник ГРУ:

«За нами їхала машина і до знімальної групи підійшов потім ФСБшник з рацією і почав розпитувати, хто ми такі і що тут робимо. Коли ми спитали, хто він такий, він сказав, що він «самооборона Криму». З московським акцентом. Було зрозуміло, що це російські спецслужби. Це не міг бути хтось інший».

«Аль-Джази́ра» — не єдине іноземне ЗМІ, з яким співпрацювала Ірина. До неї зверталися і інші — вона була для них провідником та допомагала із пошуком певних локацій.

У перших числах березня у Керчі з’явилися російські військові. На переправу вони прибули на авто із російськими номерами.

«У нас досі є ці світлини. Номери були російські. Російські військові з’явилися і ми одразу знали, що це – російські військові. Ми з ними навіть розмовляли. Вони розповідали, що це військові Чорноморського флоту Російської Федерації. Ближче до так званого референдуму з’явилися військові із Кавказу. вони розповідали: думали, що їдуть на навчання до Новоросійська, а потім прокинулися і побачили, що вони пропливають протоку на залізничному поромі. Їх просто завезли, бо солдати Чорноморського флоту РФ, які базувалися у Севастополі, були не дуже готові до бойових дій з нашими військовими, тому що вони завжди разом тренувалися, у них були спільні навчання, був, скажімо так, тісний людський контакт, тому, ближче до «референдуму» так званого завезли з інших регіонів Російської Федерації незнайомих солдат, щоб вони не знали наших військових, щоб вони були більш агресивно налаштовані і ось один із цих агресивно налаштованих мені погрожував», — зазначає правозахисниця.

Ірина припускає, що  російські військові справді могли не знати, коди їх везуть. Це згодом нагадує і про тих росіян, яких затримували на Сході України.

«Ви ж знаєте, як у Росії все влаштовано? Наказ дали і ти їдеш, а вже потім, на місці, дізнаєшся, куди приїхав. Тож це може бути правдою», — міркує наша співрозмовниця.

Їхати із Керчі Ірина вирішила після того, як пройшов так званий референдум. По-перше, дійшла висновку, що тепер протистояти окупації за допомогою журналістики не вийде. Тепер потрібні тільки політичні рішення. Також Ірина не хотіла отримувати російський паспорт:

«Я не хотіла більше бачити цих людей, не хотіла більше боятися і терпіти погрози. 18 березня я поїхала на вокзал до Сімферополя, чоловік віз на машині. А телеканал «Аль-Джази́ра»…Я знімала на камеру, як я збирала речі вдома та відправила їм. Вони говорили, що хочуть зняти мене біля потягу, як я їду. Але я сказала їм, що це дуже небезпечно, тому що там вже ходили казаки. А у мене був ком’ютер повний фотографій окупації, з Майдану і я не хотіли ризикувати. тому я зустрілася із ними у готелі, де вони орендували номери і вони там зняли зі мною сюжет. Я плакала, тому що мені було дуже страшно, тому що дочка та чоловік залишалися у Керчі, а я їхала у невідомість, по суті. І я не знала, чи почнеться війна, чи не почнеться, тому що ситуація була незрозумілою».

9 травня Ірина повернулася, щоб забрати деякі речі. Згадує, ніби усе було спокійно. Вона навіть включилася на Громадське радіо, щоб розповісти про ситуацію у місті.

«Після цього, влітку, «спливли» документи, так звані «списки Поклонської» і там фігурували моє прізвище, номер телефону, рік народження. Списки людей, по яких потрібно провести оперативно-розшукові заходи. Після цього я не ризикую їздити у Крим, тому що я розумію, що я у якихось матеріалах якоїсь справи, можливо фігурую», — розповідає правозихисниця.

Тоді ж у травні Ірина поїхала з Криму і більше не поверталася. Із частиною родичів бачиться, з деякими — ні:

«Свого племінника я так і не бачила, тому що моя сестра не вивозить його із території Криму. Вона так вирішила. Зробила для себе такий вибір. Тому, ні з племінником, ні з сестрою, я толком не спілкуюся. Це дуже сумно для мене».

Ірина впевнена: Крим все одно повернеться під юрисдикцію України, а вона — повернеться  на півострів, щоб захищати на там права людини.

«Люди, незалежно від того, які вони вчинили злочини, все одно потребують захисту, захисту своїх прав, своїх базових прав на життя, здоров’я і на захист від тортур і не людського поводження, тому я ставлюся з повагою до всіх людей і готова їх захищати незалежно від того, що вони роблять та говорять. Так ми працюємо».

«Ми повністю залишили квартиру, меблі, техніку. ми нічого не стали забирати. Ми вже тут все купили. У нас маленька машина. Ми забрали якийсь одяг. А ось альбоми зі світлинами матір нам привезла тільки зараз, цього року. У моїх батьків зараз дім за 10 хвилин ходьби від моря, від Керченської протоки. Я так хочу туди потрапити, але, на жаль, це неможливо. Там дуже красиво, це місця, де я виросла, де пройшло моє дитинство».