Ми їхали не від війни, а від людей — луганчанка Інна Єрмакова

Інна Єрмакова — за одинадцять років до війни її родина переїхала до Луганська з Донеччини. Чоловікові запропонували роботу, а згодом Інна теж знайшла її у новому місті. Коли розпочався збройний конфлікт, Інна працювала завідувачкою кафедри художньої фотографії Луганської державної академії культури та мистецтв. Цей навчальний заклад не евакуювали. Його ректор, Валерій Філіпов, залишився на окупованій території, а академії дали ім’я Михайла Матусовського.

«Історію треба починати з кінця 2013 року, коли в Києві вже був Майдан. І вже перше розділення в колективі пішло саме від цих подій. Все-таки певна віддаленість Луганська від Києва. Небагато хто їздив. Ми з чоловіком були у грудні у Києві, але, як ви розумієте, на той момент Майдан мав ще доволі мирну форму і не було ще тих страшних подій. Але вже тоді на роботі принаймні з невеликою кількістю колег ми могли обговорювати все, що стосується Майдану, спротиву. І це була така напруга…»

Вдень — на роботі, вночі — переглядання стрімів та новин. Так описує Інна свій грудень 2013-го. За її словами, до весни у колективі було доволі спокійно:

«Коли вже наприкінці лютого — на початку березня почали з’являтися так звані російські туристи, тоді від керівництва академії нам були такі настанови, що ви не маєте права ходити на Луганський Євромайдан, треба стежити за студентами і доповідати, хто ходить, а хто не ходить. Але, звісно, що приховували, попереджали. це був один з адміністративних впливів. А потім вже у квітні-травні мене викликав ректор і говорив, що на мене є доповідна записка студентів, про те, що я спілкуюся українською. «Ми би радили вам її уникати».

Такого Інна не очікувала від своїх студентів. Вона не могла зрозуміти, чому у цих дуже молодих людей, які народилися після розпаду Радянського союзу, така туга за ним.

«Я досить довго шукала відповідь, бо це питання мене дуже мучило: чому так сталося? І вже пізніше Оксана Забужко коментувала і я знайшла для себе відповідь у тому, що у нас не було трансмісії культурного досвіду. У нашому суспільстві не було проговорено багато моментів історії, навіть історії родин. Ну, наприклад: що для нас було перебування у Радянському Союзі? А бабусі натомість передавали свій досвід. Певною мірою такий родинний вплив на молодь, студенти почали робити свою самоідентифікацію. І багато хто, на жаль, робив її не на користь України», — згадує Інна Єрмакова.

Чоловік Інни був досить відомим дослідником народної вишивки. На роботу Інна ходила у вишитих ним сорочках. Робила так до літа 2014-го. Каже, носила їх не стільки через проукраїнськість, скільки тому, що це було стильно та красиво:

«Наша кафедра художньої фотографії була новою в академії. Часто доводилося давати інтерв’ю, виступати на телебаченні, виступати перед великою аудиторією. Вишита сорочка була для мене зручною, бо я не знала, де можу бути протягом дня. А у вишитій сорочці, я була впевнена, що я буду у формі і готова до будь-яких професійних подій. І, коли почалися всі ці події, один із моїх колишніх колег (на жаль, його вже немає серед живих) і на той момент ми з ним ще спілкувалися, хоча він і був ярим прихильником Росії і вже перебував серед тих, хто захопив будівлю СБУ у Луганську. Саме він подзвонив і сказав: «Єрмакова, треба тижні на два з’їхати з Луганська, тому що ти є у списках. Бо дуже гарна кандидатура, тебе знають, ти у сорочці ходиш. Гарна кандидатура для прив’язування до стовпа». Але ми на той момент так посміялися з цього у родині, бо не вкладалося у свідомості. Двадцять перше століття, Європа… Як це може бути?»

Та після третього травня, коли у Луганську бойовики затримали активістів Євромайдану Анну Мокроусову та Олексія Біду, Інна Єрмакова по іншому поглянула на ситуацію. Але виїхати з Луганська саме тоді родина не могла. Син Інни мав захистити диплом. Тож Єрмакови до восьмого червня залишалися у місті. На той момент ще не було масштабних бойових дій, але вже були захоплені всі адмінбудівлі.

«Я завжди всі ці роки кажу, що наше щастя в тому, що ми їхали не від війни, а від людей. Бо ті, хто застав обстріли і виїздив пізніше, то у них вже інші історії».

До слова про людей Інна ділиться ще одним спогадом:

«Ми помітили, що нас підслуховують сусіди. У нас багато друзів у Центральній, Західній частині України. І ми, коли телефонували один одному, говорили українською. І коли ми помітили, що нас підслуховують власні сусіди, а ми змушені заради безпеки переходити на російську, то це стало ще одним дзвіночком, що серед цих людей ми жити не зможемо».

Перш ніж виїхати Інна Єрмакова та її чоловік евакуювали його вишиванки. Це були останні дні нормальної роботи «Нової пошти»:

«Ми встигли вислати до друзів кілька коробок з вишиванками, з книгами по вишивці, з тканинами, невеличку, зовсім маленьку колекцію писанок. Тобто, ті речі, які для нас були дуже дорогі, тому що ми дружили з багатьма майстрами і це колекція, яку ми збирали роками і було шкода все це залишати».

А ось самій Інні виїхати було дещо складніше. На роботі їй не віддавали трудову книжку. Якщо всі поїдуть від війни, хто ж працюватиме?

«І я у відділі кадрів попросила нібито зробити ксерокопію і таким чином я отримала в руки цю книжку і я її не повернула».

Чоловік Інни звільнився з роботи, син захистив диплом і увечері вони поїхали:

«Але ми не розуміли, що ми виїжджаємо назавжди. Тобто, я виїжджала з абсолютно чітким переконанням, що я вернусь за місяць, за два. Я вже знала, кому я зі своїх студентів здам квартиру. Тобто, ми розуміли, що виїжджаємо надовго, жити тут вже не зможемо, але ми повернемось забрати необхідне, впорядкувати справи. Тому ми залишили абсолютно всі речі. Ми їхали на два тижні перебути у другів, після тих погроз, які ми отримували. І ми поїхали до друзів, з невеличкою валізою, з дитиною, з собакою і все».

Часто люди не розуміли, що їдуть назавжди і не знали, що брати з собою. Вони були розгублені, інколи без чіткого плану евакуації, розповідає Інна Єрмакова:

«У мене немає жодного прикладу, коли б родина адекватно зібрала цю «тривожну» валізку. Були випадки, коли люди їхали машинами, а з собою у багажник брали пакет сміття, щоб викинути. Одна моє колєжанка каже, я вже отямилася у Харківській області з каструлею котлет у руках».

Для родини Інни було важливим вивезти комп’ютери, вінчестери та документи. Загалом речей було небагато, але деякі з них при обшуку могли бути сприйняті як провокація:

«Ми вивозили із собою писанку, яку не встигли відправити. Це писанка нашої луганської майстрині Тетяни Коновал. Буквально у березні Таня зробила на страусовому яйці неймовірної ювелірної краси писанку і вперше вона там вирізьбила тризуба. І це був подарунок моєму чоловікові на день народження. Ми дуже хотіли вивезти цю писанку, але весь час сперечалися, чи ми її беремо, чи ні, бо якщо почнуть обшукувати, бо величезне страусове яйце з тризубом було би провокацією і небезпекою».

Інна каже: у чоловіка та сина ключі від їхньої квартири є, а у неї немає. Навіть не знає, куди вони поділися. Припускає, що загубила їх ще у 2015-му:

«Чоловік мій говорить: «повертатися жити я туди певно що не буду, тому що багато сил покладено, щоб відновитися на новому місці. Тому, в нашому віці вже втретє починати з нуля досить важко». Але ми туди повернемося, як він каже, щоб поглянути в очі. Тим, хто був провокаторами і агресорами, хоч їх лишилося небагато, а більшість людей лишилася просто інфікованих оцією агресією, пропагандою і маніпуляціями. Але є кілька людей, яким би я просто хотіла подивитися в очі».

Нині Інна Єрмакова працює старшою викладачкою кафедри журналістики Донецького національного університету імені Василя Стуса. Це її основне місце роботи. Також з цього року вона викладає у Острозькій академії на Рівненщині та у Чорноморському національному університеті імені Петра Могили. Якщо ж говорити про вільний час, то Інна залюбки може долучитися і до етнографічної експедиції, влаштувати виставку або ж піти у похід.

«Із одного боку, болісні відчуття, тому що, якщо у вас практично у кожному місті України, а то і Європи є знайомі, то можна говорити переконливо, що ви, мабуть, з переселенців. Тобто, мої друзі розкидані по всій Україні, по всій Європі. Із одного боку це радісно: ми спілкуємося, ми їздимо один до одного му гості, а з іншого боку, я розумію, що того міста, яке було, навіть при його поверненні, вже не буде, бо величезна кількість просто не повернуться туди».

Громадське радіо випустило додатки для iOS та Android. Вони стануть у пригоді усім, хто цінує якісний розмовний аудіоконтент і любить його слухати саме тоді, коли йому зручно.

Встановлюйте додатки Громадського радіо:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS