Ми ще відкриємо двері до Луганська — журналіст Валентин Торба

У випуску програми «Ключ, який завжди зі мною» поспілкувалися із журналістом з Луганська Валентином Торбою.

Ведучі

Валентина Троян

Ми ще відкриємо двері до Луганська — журналіст Валентин Торба
https://static.hromadske.radio/2020/02/hr-klyuch-20-02-11_torba.mp3
https://static.hromadske.radio/2020/02/hr-klyuch-20-02-11_torba.mp3
Ми ще відкриємо двері до Луганська — журналіст Валентин Торба
0:00
/
0:00
  • Валентин Торба — луганчанин, за освітою бухгалтер, але працював у рекламному бізнесі. Нині журналіст газети «День».
  • Автор фільмів у чотирьох частинах «Луганськ. Окупація» та книги «Я — свідок. Записки з окупованого Луганська».

«Коли розпочалися ці трагічні події, я дописував у Фейсбуці, «телеграфировал», якщо російською, подавав сигнал SOS про те, що відбувається насправді у Луганську».

У квітні 2014-го кожен луганчанин та й гості обласного центру вважали за потрібне підійти до захопленої будівлі облуправління СБУ. Дехто навіть фотографувався на тлі барикад. Місцевим журналістам кортіло потрапити всередину та поспілкуватися із тими, хто захопив її. Слів «бойовики», «сепаратисти», «ополченці» в обігу ще не було. Та й серед самих представників ЗМІ мало хто усвідомлював, що події, які розгортаються, доленосні в першу чергу для них. За два місяці дехто з них назавжди поїде з Луганська. Решта зробить це трохи згодом.

Але у квітні вони із зацікавленістю приходили до СБУ та намагалися будь-як потрапити на так звані «засідання». В першу чергу цікавило те, хто засідає.

«З 6 по 7 квітня був при захопленні Луганського СБУ. Я просидів із ними ніч, я дивився, хто вони. Я бачив росіян, я бачив найнятих «тітушок». 29 квітня я був при спробі захоплення Луганського МВС, стояв на воротах під виглядом «праздношатающегося». Я бачив, хто там, чув, що вони кажуть».

Валентин Торба згадує, як поцікавився у людей, які захопили будівлю СБУ, хто ж такий Валерій Болотов — нібито перший так званий «народний» губернатор Луганщини. До речі, досі невідомо, який саме народ обрав Болотова своїм губернатором на Луганщині із цього приводу не було жодного референдуму. Навіть фейкового. Хоча, Валентин Торба має певні припущення.

«Коли обирали Болотова, я поставив питання: «А хто ж цей Болотов?» Відповідь: «Потом узнаете». Ось вам і вибір у лапках. Як же ж тоді обирали? Хто його обирав? Просто призначили із Москви. Він виявився дурнем. Його ж наступник Плотницький виявився хитрішим. Болотов, коли переїхав до Москви, сказав правду, що Плотницький обстрілював Луганськ із Луганська. Знаєте, як заведено було казати «от укропы нас обстреливают». Після цих заяв Болотов через кілька тижнів випив під Москвою кави й ВДВшник із бичим здоров’ям, від серцевого нападу загинув після цих заяв».

Захопивши всі будівлі та витіснивши українську владу бойовики ввели на підконтрольній їм території Луганщини комендантську годину. Пересуватися вночі без спеціального дозволу, підписаного особисто Болотовим стало неможливо. Направду — не рятувала і вона. У Луганську почали зникати люди. Когось брали у полон, що вимагати викуп, когось — відправляли рити окопи.

«Я провів дівчину та йшов собі, підійшов до храму. Зупинився, бо позаду до мене під’їхав автомобіль. Звук був такий, як ніби авто їхало на великій швидкості, а потім різко зупинилося. Звідти вийшли бородач та слов’янин і питають «Что ты здесь делаешь?» Кажу: «Я тут живу». Він: «Ты тут часто ходишь». Кажу, що, звичайно, — я ж тут живу. Грубо кажучи, мене врятувало провидіння — я сказав: «Мне главное чтобы здесь был порядок» і вони тоді сказали: для цього ми тут і знаходимося. Це був імпровізований психологічний прийом, який спрацював, тому що я знаю багато людей — їх просто брали пачками».

Валентин стверджує — увесь цей час, як міг дописував у своє видання — газету «День». Хоча, це було важко — у мережу потрапив розстрільний список луганчан. Потрапив у нього і Валентин Торба. До речі, формувати цей список почала нині вже покійна колега Наталія Максимець.

«Зрозумійте, там ще були списки розстрільні. Я особливо не міг ходити вулицями. Майже весь серпень я пробув у ізоляції — не було світла, телефонного зв’язку. Це було таке випробування. Дякувати Богу, на підвал не потрапив».

Вже у столиці Валентин Торба познайомився з іншими земляками, яким пощастило значно менше.

«Мене вразило, коли я дізнався про перші катування. І вже у Києві, коли я спілкувався з колишніми полоненими, деякі із них сиділи на підвалах неподалік моєї оселі».

Перші полонені — представники луганського Євромайдану. Втративши можливість вільно збиратися у центрі міста, вони перейшли до підпільної роботи: зривали листівки із закликами йти на так званий «референдум», або робили написи «Луганськ — це Україна!». Та дуже швидко це замальовувалось або виправлялось – «Луганск — русский город!».

«Була дуже велика небезпека, люди не завжди усвідомлювали це. Я на перших порах не усвідомлював наскільки це небезпечно. Я просто знав, хто є ворог, я знав, що триває окупація. Але я не знав, що дійде до такого, як кажуть, «беспредела», у це не дуже вірилось».

Наприкінці липня Луганськ відключився від будь-яких комунікацій: не було світла, води, мобільного зв’язку. Не було і газу — місцеві жителі готували їжу прямо у дворах. Частково був дефіцит продуктів. Згадує Валентин епізод із чоловіком, який приїздив Станиці та продавав їжу.

«Було таке, що приїздив тоді зі звільненої Станиці Луганської чоловік із сином і коли вишикувалася черга, він же казав — хлопці, там же цивілізація, що ж ви тут робите. Він раз це сказав і потім замовк — не став більше нічого казати».

Всі ці моменти Валентин Торба описував для читачів газети «День». Допоки міг це робити.

«Я мав із травня по початок серпня, тому що другого чи третього серпня був останній зв’язок із навколишнім світом. Я регулярно дописував у газету «День» про те, що відбувається, а потім вже фізично не було зв’язку».

У час запеклих боїв за Луганськ Валентин був із батьком. Той казав йому, що треба їхати, але Валентин був твердо упевнений, що українська армія виб’є супротивника із міста. Тодішня виконувачка обов’язків голови Луганської обласної державної адміністрації Ірина Верігіна запевняє: її команда возила гуманітарну допомогу військовим на околиці Луганська. Але, супротивник не тільки залишився, але й отримав підкріплення.

«Ми з батьком разом сиділи, коли вже світла не було. Він казав мені, що треба було їхати раніше. Я ж казав, що наші вже підходять — треба зачекати. Коли ж я дізнався, що на східних кварталах висадився величезний десант російських військ, а наші явно відступили — це було видно із багатоповерхівки, я зрозумів, що справи дуже погані й треба рятуватись».

2 вересня 2014 року Валентин Торба вирішив поїхати із міста. Каже, запізнювався на свій автобус, але поруч зі своїм будинком побачив карету «швидкої», і, що несподівано, медики підвезли його до зупинки, звідки їхали автобуси на Станицю.

«Тоді курсувала маршрутка між Луганськом та Станицею. Треба було проїхати через КПВВ (тоді воно ще інакше називалось). Врятувало мене те, що разом зі мною їхали три бангладешці і коли зайшли ці «персонажі» з автоматами, вони звернули увагу на них, бо, підкреслю, вони расисти. І, звичайно, вся увага була на них спрямована. Вони їх все одно пропустили, але для бангладешців це все одно було дуже болісно».

***

«Якби не ці події, я б ніколи не дізнався, скільки адекватних луганчан та дончан, тому що тут, у Києві, дуже багато людей, які розпочали нове життя, почали будувати бізнес — у когось вдаліше це відбувається, у когось — невдало. коли зустрічаюсь зі своїми земляками, бачу палітру цих доль — радує те, що дуже багато адекватних людей».

Валентин із тих, хто зберігає ключі від луганської квартири й вони для нього мають значення, але….

«Знаєте, я до них не торкаюсь. Але досі пам’ятаю їхню тактильність. Є різні види пам’яті: зорова, слухова. А є тактильна. Це як підійти до дверей…Лавочку пам’ятаєш, де сидів із подругою, заходив до якоїсь крамниці. Тому нехай вони будуть. Ми ще відкриємо двері до Луганська…».

***