Не можна ставати заручником того дому, якого вже немає — керчанин Сергій Мокрушин

Сергій Мокрушин — керчанин, журналіст. Після закінчення Тавричеського національного університету імені Вернадського залишився жити у Сімферополі. На момент окупації Криму Сергій працював журналістом-розслідувачем у Кримському центрі журналістських розслідувань, зокрема моніторив державні закупівлі.

Цим він займався аж допоки Росія не захопила півострів. Разом із колегами вони спостерігали за подіями на Майдані у Києві. Сергій згадує: крім місцевих заходів кримчани брали участь і у Євромайдані, і в Антимайдані у Києві. Перші гуртувалися самі та їхали до столиці невеликими компаніями, других збирало місцеве керівництво, механізмів для цього було достатньо.

«Це були партійні заходи «Партії регіонів». Вони влаштовували їх на площі Леніна у Сімферополі. Збирали, як ми з’ясували, по центрах зайнятості, по якихось списках безробітних. Ми спілкувалися із цими людьми. Їм платили добові. У мене залишилися записи, на яких вони нам про все розповідають: як їх збирали на площі Леніна у Сімферополі, відвозили централізовано на залізничний вокзал і звідти орендованим потягом везли на Київ, де вони стояли на Антимайдані», — згадує журналіст.

Сергій ходив на акції й на підтримку Євромайдану, і на підтримку Антимайдану. Часто ці заходи проходили в одному місці в один час. За словами Сергія, це була тактика місцевого осередку Антимайдану — глушити будь-які акції, що проводять опоненти.

«Вони приходили на ці акції, розгортали свої прапори, відтісняли майже силовими методами євромайданівців з площі, і проводили свою «антиакцію». І так буквально кожна акція євромайданівців відзеркалювалась Антимайданом».

Після того, як 16 січня Верховна Рада проголосувала за закони, які одразу ж отримали назву «диктаторських», у Криму почалися акції проти цих законів. Редакція, де працював Сергій, отримала повідомлення, що на одній з таких акцій планується провокація біля Верховної Ради Криму, що у Семінарському сквері Сімферополя збираються дивні люди.

Сергій пішов до скверу, щоб перевірити інформацію. У сквері дійсно стояли молоді люди, за словами Сергія, кримінальної зовнішності. Було схоже, що це їхнє місце зустрічі. Поруч було кілька міліціонерів, які, судячи з усього, збирали цих людей і охороняли.

«Я зайшов за спину цих міліціонерів, піднявся трохи сходами, щоб було краще видно, почав фотографувати цей натовп. Вони мене помітили, підбігли, розбили фотоапарат.

Міліція не втручалася, міліція навпаки відвела мене з цього місця. Хоч я хотів написати заяву про напад на журналіста, розслідування цього нападу не було. Ми ж тоді зрозуміли, що кримську міліцію залучали до того, щоб якось допомагати ось цьому контингенту. Це були навіть не «тітушки», а такі «приблатньонні». З власних джерел ми дізналися, що це публіка, яка обертається навколо слідчого ізолятора у Сімферополі. Це не «зеки», а ті люди, які їм допомагають».

Підозри журналістів щодо кримської міліції підтвердилися 26 лютого. Тоді біля Верховної Ради Криму організація «Кримський фронт» та так звані «козацькі» організації влаштували проросійський мітинг.

«Керівництво кримської міліції вже тоді грало певну роль. І ця роль була не проукраїнська. Тоді ми вже почали розуміти, що в принципі у Криму займатися якоюсь незалежною діяльністю вже небезпечно. Тому що, якщо на тебе нападуть, тобі щось зламають, то міліція тебе захищати не буде».

Вже тоді Сергій та його колеги почали отримувати погрози. Водночас він став помічати за собою стеження.

«Погрожували повісити. Повісити догори дриґом, вирізати щось з нас, щоб кров стікала».

Кримський центр журналістських розслідувань, де працював Сергій Мокрушин, потрапив до «чорного списку». Його колег перестали пускати до державних установ, вони втратили будь-який імунітет, який мав би мати журналіст:

«Будь-який, приїхавший з Росії «алкаш», який себе називає «самообороною Криму», міг підійти на вулиці, витребувати із нас якісь документи, заборонити знімати, покликати на допомогу своїх таких же алкоголіків. Це нам дало зрозуміти, що на цьому етапі свобода слова у Криму закінчується. Жодного полегшення на території Криму за останні шість з половиною років я не побачив».

Сергій Мокрушин не планував їхати з півострова попри те, що працювати стало дуже складно. Але 12 березня йому подзвонив адвокат кримського євромайданівця Олександра Костенка, попросив приїхати до його підзахисного та побути понятим під час обшуку.

«Я приїхав на місце. Прийшли співробітники ФСБ шукати у нього зброю. Прийшли вони разом із своїми понятими, з якимись дівчатами з сімферопольського вишу. Вони не приховували, що після цього підуть цих дівчат годувати обідом. Було зрозуміло, що вони прийшли зі своїми понятими.

Мене адвокат Олександра Костенка попросив взяти участь у цьому обшуку у якості понятого. Я відпустив знімальну групу. У цей момент співробітники ФСБ, по-перше, дали мені зрозуміти, що вони давно за мною стежать, знають, хто я такий, знають моє ім’я, прізвище, по батькові, знають, де я працюю. По-друге, дали зрозуміти, що у мене відсьогодні будуть великі проблеми, якщо будуть оприлюднені якісь відомості про обшук, який проходив в Олександра Костенка. Тим більше, якщо я братиму участь у якості понятого у цьому обшуку».

Наступного дня з обшуком прийшли до колеги Сергія Наталії Кокоріної. А перед тим співробітники ФСБ приходили до іншої колеги — Ганни Андрієвської. Так Сергій дійшов висновку, що наступний обшук буде у нього.

«І тому я весь день відстояв під вікнами моєї колеги Наталі Кокориної, у якої проходив обшук, другу частину дня ми були під кримським управлінням СБУ, яке тепер є кримським управлінням так званої «Федеральної служби безпеки РФ по Криму». Увечері я приїхав додому, зібрав речі, на ранок поїхав з Криму».

Виїхав Сергій Мокрушин 14 березня 2015 року. Відтоді він жодного разу не їздив у Крим. Каже, не думав, що окупація затягнеться аж так надовго, тому не брав багато речей. Із собою взяв тільки маленький рюкзак.

«Запам’ятав я Сімферополь зразка 2015 року. він мало чим відрізняється від Сімферополя 2014 або 2013 року. Але я розумію, що він дуже сильно відрізняється від Сімферополя зразка 2020 року.

Коли я їхав з Сімферополя, там не було настільки багато росіян, там було чистіше повітря, бо там було менше машин, були цілішими зелені зони, які зараз забудовуються шаленими темпами. На той момент це ще комфортне місто, у якому ще є свій культурний простір, з якого ще не поїхали люди, які дійсно здатні щось створювати навколо себе.

Вони дуже сильно звузили коло свого спілкування. Вони там живуть, фізично перебуваючи у Криму, а ментально — не у Криму, бо відбувається відторгнення. Люди не можуть погодитися з тим, яким зараз є Крим, якою зараз є та реальність, якої вони не хотіли».

Ключів від дому у Сергія немає. Втім він сильно з цього приводу не переймається:

«Дім — це те місце, де тебе чекають. І цей дім у мене у Криму є».

Попри таку позицію у Сергія є річ, якою він дорожить і яку, на його прохання йому привезли із Криму.

«Це як сентимент до того життя, яке залишиться з тобою назавжди, але насправді не повернеться ніколи. Це моя гітара, яку для мене вивезли через кілька місяців після того, як я сам поїхав, як зрозумів, що сам я до Криму поки що не можу повернутися».

Сергій згадує: той рік, що він намагався працювати в окупації, був складним. Не тільки через стеження ФСБ. Українські ЗМІ були під забороною. Доводилося знімати або приховано, або без плашки на мікрофоні. Інколи доводилося брати, як-то кажуть, нахабністю.

«Я навіть зміг провести нашу знімальну групу, коли вже була сувора заборона на нашу присутність на офіційних заходах, до будівлі Верховної Ради Криму майже непоміченою. Після цього нас швидко виштовхали, але ми намагалися професійно виконувати професійні обов’язки. Звісно, це було пов’язано із ризиком. Дуже серйозним ризиком, тому що могли викрасти, могли побити й жодного розслідування цього інциденту потім не було б. Як це у принципі було у Криму не один раз».

У 2014 році на бік окупанта переходили не тільки представники правоохоронних структур, держслужбовці. Підхопили хвилю російської пропаганди й українські журналісти. Причому і ті, які раніше залюбки їздили до Львова, навчались за українськими програмами. Їхні дії Сергій пояснює хорошими гонорарами, які пообіцяла окупаційна влада. Втім не всі змогли втриматися на хвилі. З часом частина колишніх колег, якщо не пожалкувала про скоєне, то розчарувалася у процесах, які відбуваються на півострові зараз. Але, говорить Сергій, співчуття до цих людей немає.

«Тому що, коли у Криму почали переслідувати нас, коли захопили наш офіс, коли мене у Криму побила «самооборона» за пісню «Путін, ху*ло!», я чув дуже багато схвальних відгуків колег щодо цих дій окупанта. Їм дуже подобалося що нас, журналістів, била «самооборона». Бо ми ж дуже муляли всім спочатку своїми антикорупційними розслідуваннями, а потім апеляцією до міжнародної системи права під час окупації Криму».

Сам же Сергій нині живе у Києві, працює на проєкті Радіо Свобода «Крим.Реалії», веде щоденні ранкові ефіри. Чи думає про повернення додому? Так, думає. Але його прогнози про майбутнє навіть українського Криму не надто оптимістичні.

«Не можна ставати заручником того дому, якого вже немає. Так, багато хто з нас повернеться у Крим. І я приїду у Крим, коли його звільнять. Але ми маємо розуміти, що це буде інший Крим.

На жаль, він дуже сильно змінився за останні часи. Його безконтрольно населили росіянами. У цьому Криму дуже сильна посуха, у цьому Криму з’явилося багато екологічних проблем. Крим вже не такий затишний, яким ми його пам’ятаємо. Крим вже не такий красивий, бо не можна вважати красою побудовану трасу, заради якої вирубали дерева та вигнали людей з їхніх будівель.

Не можна називати красою гори, зруйновані заради видобутку щебеню. Не можна називати красою пляжі, які зруйнували безконтрольним видобутком піску. Ми пам’ятаємо, яким був Крим і, звісно, ми порівнюватимемо його з тим, що залишиться після цієї окупації.

Ми маємо бути готові до того, що він не буде таким, як раніше. Ми маємо бути готові до того, що у Криму буде жити не так комфортно, як до 2014 року. Тому треба відкидати марні сподівання на те, що життя може повернутися у річище, у якому воно йшло до 2013 року».

Громадське радіо випустило додатки для iOS та Android. Вони стануть у пригоді усім, хто цінує якісний розмовний аудіоконтент і любить його слухати саме тоді, коли йому зручно.

Встановлюйте додатки Громадського радіо:

якщо у вас Android
якщо у вас iOS