Фото: Громадське радіо
«Дуже добре пам’ятаю відчуття, коли ти не віриш своїм очам. Ти бачив «зелених чоловічків», але ти не можеш повірити, що це взагалі у XXI столітті можливо. Пам’ятаю, що давала коментар «5 каналу» і казала, що Путін грає мускулами. Я не вірила в те, що він дійсно це зробить до кінця», — розповіла Ірина.
«Референдум» ми називаємо зараз «рейхферендум». Як такий вислів, який показує наше ставлення. Було зрозуміло, що залишатися у Криму неможливо, працювати з темами теж, оскільки я мала досвід роботи з подібними темами у Росії в 2011-му році. Я собі приблизно уявляла, яка буде етнополітика. Ми командою виїхали до Києва у березні 2014 року.
Пам’ятаю дуже добре, коли на початку березня, ще до так званого «референдуму», в університеті вже були люди з Росії, які досліджували масштаби змін, які, з їхньої точки зору, будуть потрібні, коли університет стане російським. Це вже відкрито говорили, що Крим буде російським і університет теж. Колеги страшенно раділи, що нарешті будуть писати документи російською мовою, а бюрократія в університеті, щоб ви розуміли, займає, напевно, дві третини викладацького часу. Я їм казала: «Йолопи, ви ж не були в Росії, ви ж не знаєте, які там документи». А я бачила. Вони набагато складніші й безумніші. Я потім через знайомих дізналася, як одна з колег, яка не чула мене тоді, сварилася, коли їй доводилося вчетверте переробляти ці документи, бо він дійсно безумні навіть у порівнянні з нашою бюрократією», — говорить Ірина Брунова-Калісецька.
«Зеленые человечки» або «вежливые люди» — військові без розпізнавальних знаків. Вперше про них заговорили наприкінці лютого 2014 року. Вони захопили аеропорт у Сімферополі, блокували українські військові частини та встановили перші блокпости на адмінмежі з материковою частиною України. Згодом президент Росії, Володимир Путін визнає: це були російські військові. Але в Ірини Брунової-Калісецької відчуття небезпеки з’явилося до їхньої появи на півострові:
«Треба, напевно, сказати, що перше відчуття, що в Криму може статися щось, через що доведеться виїжджати, я відчула 14 лютого — ще до появи так званих «зелених чоловічків». Я відчула, що таке може бути, я пам’ятаю, як їхала на зустріч з колегою і думала, куди я поїду. У Штати є віза, є мова. я володію англійською. Але це так далеко і грошей в мене не так багато. Я думала: що ж я там буду робити. До Євросоюзу ближче, але не було візи. Думала: поїду в Грузію — там багато друзів, знайду, віза не потрібна. А потім думаю: це ж адаптуватися треба, вчити мову, а вона складна. Ну, я тоді можу поїхати до Ізраїлю, принаймні дві мови з чотирьох я знаю, віза не потрібна. Я пам’ятаю, як мене вжахнула думка про те, що в Криму може бути гірше, ніж в Ізраїлі, а для мене Ізраїль одна з найважчих емоційно і психологічно країн із тих, де я взагалі була.
Весь наступний місяць я ходила по квартирі й думала: якщо доведеться виїжджати і я ніколи не зможу повернутися, бо ніхто не знає що станеться, що мені взяти з собою. У мене є одна валіза і я маю забрати щось, що мені буде найдорожче, найважливіше. Коли я їхала, я забрала світлини, які мали для мене значення. До липня 2015 року я ще в Крим поверталася і забирала вже іншого типу речі. Я пам’ятаю це жахливе відчуття, коли думаєш, що повезти з собою в нове життя».