Прощався з сім’єю з надією, що за два тижні все одно приїду — переселенець з Алчевська

У черговому випуску програми «Ключ, який завжди зі мною…» — історія переселенця, бійця батальйону «Айдар» Юрія Гукова

Ведучі

Валентина Троян

Гостi

Юрій Гуков

Прощався з сім’єю з надією, що за два тижні все одно приїду — переселенець з Алчевська
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2020/03/hr-klyuch-20-02-12_gukov.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2020/03/hr-klyuch-20-02-12_gukov.mp3
Прощався з сім’єю з надією, що за два тижні все одно приїду — переселенець з Алчевська
0:00
/
0:00
  • Юрій Гуков – переселенець за Алчевська. До війни із дружиною керували медіацентром «Креатив».
  • Майдан зустрів у Києві. Колега Юрія балотувався на виборах по 223 округу, а Юрій йому допомагав.
  • Юрій брав участь у всіх простестних акціях до кінця 2013 року, а потім поїхав додому.
  • В Алчевську разом із однодумцями просував ідеї Майдану.
  • У травні 2014-го вступив до лав добровольчого батальйону «Айдар»
  • Пізніше працював у Харківській правозахисній групі.

«Найкращий наш мітинг був, на який зібралося чоловік 40. Це була найбільша наша перемога, коли нам вдалося мобілізувати таку кількість своїх прихильників. Безумовно, були ще люди, але вони боялися активно заявляти про свою позицію».

Опонентів, звичайно, було більше. Їх завозили автобусами з усієї області. Причому, це була колона з автобусів. Зокрема, на мітингу першого березня їх було більше трьох тисяч, згадує Юрій Гуков. Якщо ж говорити про мітинги без сторонньої підтримки, то супротивників було до трьохсот людей.

«Можу впевнено про це говорити, тому що мій будинок знаходився навпроти міської площі, і зі свого балкона я міг все це бачити. Більш того, я ставив камеру і включав прямі трансляції – стрім, як тоді говорилося – модне слово таке. Стрімив все це».

Як таких захоплень адмінбудівель в Алчевську не було, згадує Юрій. Натомість, чутки про захоплення мали місце. В одній з таких історій Юрій Гуков сам став фігурантом.

«Коли ми ходили заявляти претензії прокурору про те, що він корупціонер і йому не місце в прокуратурі, нас було троє — всі інші побоялися. Вони були десь поруч, я бачив їх, але вони ніяк не підходили до нас. Ми прокричали в мегафон, потім зайшли у кабінет до прокурора, в очі йому сказали, що ми думаємо, дивилися на його руки, які тряслися — він злякався. Тобто три людини з активною громадянською позицією могли створити якийсь ефект. Та ось, вже після цього нашого візиту до прокуратури пішли повідомлення про те, що в Алчевську захоплена прокуратура.

А ось так спокійно — без жодного опору з боку правоохоронців 30 квітня 2014-го з будівлі Алчевської міськради зняли прапор України.

Втім, вже 2 травня український стяг повернули на його законне місце. Серед тих, хто зробив це, був і Юрій Гуков.

Та прославила Алчевськ інша історія із російським прапором. Точніше — французьким, який проросійські активісти прийняли за російський та підняли на мітингу.

Запеклих боїв в Алчевську та на його околицях не було. Звичайно, що мітинги не обходилися без сутичок, скандувань. Єдине, говорить Юрій, вже коли почалась війна, у місто на вулицю Волгоградську прилетів снаряд «ГРАДу». Постраждалих чи загиблих внаслідок обстрілу не було – лише зачепило дах одного з будинків.

«Максимально близька відстань, на яку підходили до Алчевська українські силовики – це було Біле, коли була перерізана автомагістраль між Алчевськом і Луганськом, коли українські військові висунулися на деблокування Луганського аеропорту у Георгіївці. Це близько 15 кілометрів від Алчевська по прямій до Білого. Ось це і була найближча відстань, на яку бойові дії наближалися до Алчевська».

Нині від Алчевська до найближчої точки фронту приблизно сорок кілометрів.

Четвертого травня Юрію Гукову зателефонував приятель і сказав, що у Сватовому формується добровольчий батальйон. Разом з другом із Алчевська та двома знайомими із Кировська вони вирушили до Сватового – вступати у лави батальйону. Людиною, яка його формувала, був Сергій Мельничук. Сам батальйон отримав назву «Айдар».

«Нас було тоді шестеро людей — Мельничук (Сергій Мельничук – екскомбат батальйону «Айдар» – ред.) зі своїм товаришем і нас четверо. Ми поїхали до ще одного села — неподалік від Сватового, вночі отримали зброю. Я навіть не знаю, чи було це все в правовому полі. Я не можу сказати. Скоріше за все, ні. Як на мене, все це треба було робити трошки по-іншому. Але, з огляду на умови, у яких це все відбувалося, я думаю, по-іншому вже було ніяк».

Коментуючи критику на адресу батальйону, Юрій наголошує: прагне бути максимально коректним у цьому питанні. За його словами, коли людей побільшало, вони вийшли з-під контролю командира.

«Тобто, вони вже самі ставили собі якісь завдання, самі кудись їздили у якихось справах. Як потім з’ясовувалося, щоб щось віджимати. І таке було, безумовно».

Не заперечує Юрій і про випадки насильства над полоненими. Каже, безчинства побратимів бачив на власні очі, намагався виправити ситуацію, але його не послухали.

«Ставлення до полонених було жахливе. Коли я своїми очима побачив людину побиту, у якої кістки стирчали з ноги, і попросив у штабі надати їй медичну допомогу, Мельничук заборонив це робити. Ця людина потім померла. Там не придумали нічого розумнішого, ніж призначити когось крайнім за цю смерть, тому що ця людина стояла тоді на обмін на Савченко – вона вже тоді була в полоні і цю людину повинні були міняти».

Нині поліція розслідує низку епізодів із викрадення людей, у яких фігурують бійці «Айдару». А щодо Юрія, то його правоохоронці розпитували про цвинтар батальйону.

«У батальйону є своє власне кладовище. Це теж всім вже відомо. І до мене приїжджали співробітники поліції. На жаль, я не знаю, де знаходиться цей цвинтар, але по ряду людей, яких мені показували, я дійсно бачив, що вони доставлялися у розташування батальйону. Їхню подальшу долю я не можу знати, тому що у нас були спеціальні люди, які займалися так званою «в’язницею».

1 березня цього року колишнього командира батальйону «Айдар» та народного депутата VIII скликання Сергія Мельничука затримали на кордоні з Грецією. Його затримали за запитом Росії до Інтерполу через підозру у вбивстві двох та більше людей, а також в організації терористичних актів. Пізніше Генеральний секретаріат Міжнародної організації кримінальної поліції Інтерпол ухвалив рішення про перегляд запиту Росії про оголошення у розшук і затримання Сергія Мельничука, а самого екскомбата звільнили з-під варти. Сам Мельничук на своїй сторінці уточнив, що злочини, які йому закидає Росія, він нібито вчинив на її території у Ростовській області.

Востаннє Юрій Гуков був вдома 11 травня 2014 року – у день так званого референдуму та після вступу до лав «Айдару».

«Журналіст в мені все одно взяв верх – я вирішив, що мені обов’язково треба буде поїхати і подивитися, як буде проходити «референдум». Ми роззброїлися, перевдяглися у цивільне і обхідними стежками проїхали до Алчевська. Там я побув трохи з сім’єю, потім проїхався по Перевальську, Брянці, Стаханову, Алчевську, Михайлівці, подивився, як проходить «референдум». Він проходив також, як звичайні вибори. Ніякої різниці я не помітив, крім того, що «референдум» дуже сумнівний.

11 травня…

Вийшов погуляти з дітьми у двір. Я чекав дзвінка від свого товариша – ми повинні були повертатися.

Дружина не знала, діти не знали. Я не говорив, куди я їду. Сказав, що треба до Києва. Ось це був останній день – 11 травня 2014 року.

Юрій був впевнений: за два тижні разом із побратимами вони повернуться додому на білому БТРі, наведуть лад у місті, і життя повернеться у звичне русло. Він не брав багато речей та тим більше ні з ким не прощався.

«Я навіть не думав, що я їду назавжди і не повернуся. Я взяв мінімум речей з собою – так, одну сумочку найнеобхіднішого. Я розумів, що там мені багато речей не потрібно. Я прощався з сімейством у надії, що максимум тижні за два я все одно приїду».

Та восени 2014 Юрій зрозумів: окупація його міста надовго, а отже потрібно визначити місто і місце, де він житиме і працюватиме найближчим часом. Хоча, друзів ще запевняв: конфлікт триватиме до грудня 2015 року. Більше таких чітких прогнозів Юрій Гуков не робить.

Якось спробував прояснити, наскільки він в’їзний чи нев’їзний на окуповані території.

«Мені сказали: приїжджай, але до тебе будуть питання, на які ти повинен будеш відповісти. На питання, що буде, якщо я не відповім, багатозначно мовчали. Я прекрасно розумію, що мене чекає там. Заїхавши туди, я стовідсотково моментально потраплю на підвал. А далі, у мене буде два шляхи. Якщо буду корчити з себе героя, то – на цвинтар. Якщо захочу волі, то треба буде шукати якісь компроміси з ними. Які? Не знаю. Декого змушують розповісти щось нехороше, когось змушують співпрацювати. По-різному буває. Але, все одно, будь-який зі шляхів негарний і нехороший, а найсміливіший шлях швидко закінчиться».

Попри те, що зараз Юрію небезпечно їхати додому, він не виключає, що у майбутньому це стане можливим. І він поїде до Алчевська якщо не жити, то працювати. Єдина умова — гарантія безпеки.

«Я думаю, що будь-який правозахисник, який вважає себе дійсно правозахисником, повинен, напевно, так і зробити — це все потрібно бачити своїми очима, потрібно спілкуватися з людьми. І, якщо ми говоримо, що Донбас — це Україна, то ми повинні будемо забрати ті бунтівні території під свою юрисдикцію і нам потрібно буде розмовляти з людьми, шукати точки дотику, асимілювати ті території і менталітет людей, тому що без цього ніяк».