Це було дивовижно: йде війна і потяги туди-сюди курсують — переселенець з Луганська

У новому випуску програми «Ключ, який завжди зі мною…» історія луганчанина Миколи Мартиненка.

Ведучі

Валентина Троян

Це було дивовижно: йде війна і потяги туди-сюди курсують — переселенець з Луганська
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2020/05/hr-klyuch-20-05-19_martinenko.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2020/05/hr-klyuch-20-05-19_martinenko.mp3
Це було дивовижно: йде війна і потяги туди-сюди курсують — переселенець з Луганська
0:00
/
0:00

Микола Мартиненко — луганчанин, переселенець, історик за фахом.

На момент 2014 року працював у державній установі «Науково-дослідний інститут соціально-трудових відносин».

Нині живе у Києві і так само працює у «Науково-дослідному інституті соціально-трудових відносин», але у столиці. Каже, на мітинги у місті ходив, але лише тоді, коли мав можливість. 

«Євромайдан виходив — активісти, а луганчани малу таку — більш стриману проросійську позицію, а так дивилися — хто переможе, тобто а-ля нейтральні, примкнути до переможців — як завжди».

Про мітинги опонентів пан Микола відповідає скупо та стримано.

«Я розумів, що це виразно проросійські були акції — на них працювали щонайменше агенти впливу».

Микола Мариненко з тих, хто впевнений: вина у тому, що на Сході України розпочалися бойові дії — на тодішніх місцевих керівниках. Зокрема згадує голову Луганської обласної ради Валерія Голенка та екснардепа Олександра Єфремова.

Щодо Валерія Голенка, то є інформація, що він у Росії — керує благодійним фондом Луганського земляцтва «Відродження Луганщини». Про його вплив на життя Луганська можна тільки здогадуватись – публічно його прізвище не звучить.

А от справа екснардепа Олександра Єфремова дійсно гучна. У 2016 році його затримали в аеропорту «Бориспіль».

Так тоді прокоментував затримання колишній генпрокурор Юрій Луценко. Єфремову закидають організацію захоплення будівлі Луганської ОДА, пособництво у захопленні управління Служби безпеки України в Луганській області, умисні дії з метою зміни меж території та державного кордону України, сприяння створенню та діяльності терористичної організації «Луганська народна республіка» та державну зраду. До липня 2019-го екснардеп провів у СІЗО. Потім його відпустили під домашній арешт, а у вересні суд скасував і цей запобіжний захід. Водночас справа Олександра Єфремова не закрита і вирок йому також не оголосили.

Сам він стверджує, що його світлина висіла біля СБУ серед небажаних осіб.

Та Микола Мартиненко бачить ситуацію по-іншому.

«Якийсь вплив вони мають — своїх людей. Звичайно, що вони втратили. Вони думали трошки по-іншому — як Аксьонов у Криму — очікували, засідання організовували у різних містечках, що скоро наші прийдуть, не хвилюйтеся, розповідали менеджерам середньої ланки та іншим. Вони вважали, що це буде за сценарієм Криму».

За словами Миколи Мартиненка, мітинги та масові зібрання він не вважав і не вважає ефективними методами спротиву. 

«Останнього разу мене трохи не «пов’язали». Тому я уникав активного спілкування. І навіщо? Я не прихильник мирних демонстрацій. Якщо ворог йде, зрозуміло, що він буде вбивати. Було зрозуміло, що буде розправа, етнічні чистки. Як завжди все це роблять росіяни. Так і його треба вбивати, а не самим потрапляти на підвали та все інше».

Перед війною родина Миколи Мартиненка розпалася. Колишня дружина із сином почали жити окремо. Їхній будинок біля Луганського прикордонного загону. Саме його бойовики штурмували 2 червня 2014 року. Сам же Микола жив на протилежному боці міста, та про ті події знає зі слів ексдружини та сина.

«Звичайно, були обстріли. Я розумів, до чого це ведеться. Я хоч і розлучений із дружиною, але там мій син був. А вона дотримувалася проросійської позиції і казала, що все буде добре. Але я не міг у такий важкий час кинути єдиного сина. Я зробив так, щоб вони переїхали до Києва — на деякий час, а потім вони повернулися назад».

Бомбосховища у Луганську ніхто не облаштовував, вони буни занедбані та не готові до того, що там ховатимуться місцеві жителі. Але, все-таки у них було безпечніше, ніж у квартирі.   

«Яке там сховище? Підвали почистили, закрили розбиті вікна мішками з піском. От і все. Там різні були люди – виразно проросійські, зокрема. Більшість у квартирі залишалися.  Але, коли по стіні вдарило осколками. Я вирішив, що краще долю…не лякати. 

Під ЖЕКом, неподалік будинку стояли пару «Газелів» з мінометами і стріляли у напрямку Камброду (район Луганська — ред.). Люди зі зброєю, які незрозуміло кому підкоряються».

Микола Мартиненко стверджує: коли він покидав дім, у Жовтневому районі Луганська були бійці добровольчого батальйону «Айдар». 

«Чутно було по чергах, що заходять БРДМ у тому районі де я жив, але вночі вони відійшли. Але була чутна кулеметна стрілянина і мінометна ж, звичайно, а от у парку Горького стояли 122 мм гаубиці, які стріляли. Але їх жодного разу не “накрили”, вони весь час так стріляли у район Металіста».

Водночас Микола Мартиненко ходив на роботу — київське керівництво не бачило підстав йти, наприклад, у відпустку. 

«У Києві казали — працюйте. Йдуть обстріли, та все таке. Абсурдно. Нерозуміння було. А чого нерозуміння? Тому що ми у період такого абсурду живемо».

20 липня 2014 року пан Микола востаннє був вдома. Йому вдалося виїхати у той момент, поки ходили потяги. Потім через обстріли Укрзалізниця призупинила сполучення з Луганськом, а згодом – поновила. Останній потяг із Луганська до Києва поїхав 20 листопада 2014 року. 

«Я зібрав речі, вийшов. Квиток у мене був. І, здається, ще два дні ходили потяги. Це було дивовижно: йде війна і потяги туди-сюди курсують. Я не знав, чи було таке. Мабуть, було деколи такі випадки, але все одно – якийсь абсурд. І все, що розвивалося, тхнуло абсурдом: тут ми воюємо, але війни не оголошуємо».

Шлях від будинку і до залізничного вокзалу Микола Мартиненко долав пішки. Долати значні відстані, ризикуючи потрапити під обстріли, місцеві таксисти не наважувалися.

«20 числа — я вийшов — вже почали відключати електроенергію, але у мене вона ще була на той час. З водою вже проблеми були.

Я йшов дорогою, бо вже ніякі маршрутки не ходили і таксі навіть не було. Одне я побачив попросив підвести до залізничного вокзалу, але він сказав, що ні за які гроші не поїде. Я йшов пішки, бачив як із району заводу Пархоменко з мінометів стріляють у напрямку, стріляли з приватного сектору у різні сторони».

Як і багато переселенців пан Микола їхав ненадовго — максимум на два тижні. Після збиття літака Малазійських авіаліній МН17 думав, світова спільнота дотисне Росію і конфлікт завершиться.

«Після того, як збили Боїнг, я був впевнений: Росіянам протистоятиме Захід і вони будуть покарані. Але, власне кажучи, цього не відбулося, Обама обрав таку політику, що хай росіяни влазять».

Про ключі від дому Микола Мартиненко говорить лаконічно і тепер вже песимістично. 

«Так, зберігаю, але вже ні на що не сподіваюсь».