У першу ніч полону мені зламали пальці та кисті рук, — бойовики ввечері так розважалися — колишній заручник «ЛНР»

Євген Шляхтін — переселенець. На момент окупації міста у 2014 році працював у відділі внутрішньої політики та інформації Стахановської міської ради.

Основне завдання відділу — взаємодія з громадськими організаціями, політичними партіями, ЗМІ, наповнення сайту міськради.

Нині Євген Шляхтін – радник із розвитку соціальної згуртованості в Одеській області та менеджер у БФ «Карітас Одеса УГКЦ». 

«Протистояння почалися, коли був Майдан. Вже тоді багато представників органів місцевого самоврядування мали різні погляди. Багато хто не підтримував Майдан. У мене колега була, яка не підтримувала, у нас постійно були сварки через це. Наш начальник відділу нас, так би мовити, розводив по кутках з приводу цієї теми. Аби ми працювали, а не сварилися».

За оцінками Євгена Шляхтіна, близько 80% місцевих жителів підтримували окупацію та створення так званої «ЛНР». Пояснення для себе, чому так склалося, Євген не знаходить. Говорить тільки за себе.

«У мене завжди була відкрита проукраїнська позиція. Потім, коли почалися мітинги «за федералізацію», «за союз з Росією» (ну, лозунги були дуже різні), важко навіть сказати, що той натовп хотів насправді. А як це використали наші вороги — Росія — знають всі, адже шостий рік війни йде».

Євген знайшов однодумців серед учасників спільноти «Свідомі українці Стаханова». Там люди писали пости на підтримку територіальної цілісності України та проти окупації Криму. Євген запропонував учасникам спільноти зустрітися та познайомитися.

«Зустрілися близько 20-30 мешканців міста Стаханова, які також були патріотично налаштовані. Ми поспілкувалися і вже на 9 березня провели акцію «Шевченківські читання». У цей день прийшли не багато людей, але тим не менш було приємно. Адже вони розділяли мої погляди, були за Україну».

У 2017 році Кремінський районний суд Луганської області виправдав міського голову Стаханова Юрія Борисова, якому закидали сепаратизм та організацію так званої «Луганської народної республіки». Зокрема, 6 травня Борисов був на з’їзді мерів міст, який влаштували тодішній ватажок угруповання «ЛНР» Валерій Болотов та тодішній депутат від Партії регіонів Олег Царьов. Борисов своєї участі не заперечує, але говорить – їхав проти своєї волі й у супроводі автоматників. 

Євген же зазначає: з Борисовим не спілкується, щодо його справи то, каже, справді, немає прямих доказів того, що міський голова був прихильником сепаратистів.

«На одній з нарад у квітні лунала така фраза, що він був на нараді у Болотова (Валерій Болотов — самопроголошений губернатор Луганської області — ред.) і що там були якісь питання щодо будівництва «молодої нової республіки». Це те, що я пам’ятаю, але прямих доказів немає. Тільки те, що я пам’ятаю такі розмови, що я таке чув».

Хоча у колективі були люди із різними поглядами, нікого не схиляли до співпраці із бойовиками.

«Я не пам’ятаю, коли на міськраді вивісили прапор (російський прапор — ред.), але пам’ятаю той час, коли на центральній площі міста вивісили прапор Росії. Була численна кількість звернень до правоохоронців, щоб вони зняли російський прапор. Було і кумедне відео з правоохоронцями. На той час вже була так звана «народна дружина» або, як я їх називав, «охоронці пам’ятника Леніну». Ці люди стали оплотом і учасниками бойових дій проти України, так званими «ополчєнцами», як пізніше себе називали вони. От саме вони не дали міліції зняти прапори чи щось змінити».

Неприйняття українського прапора спостерігалося у Стаханові ще на початку березня 2014 року. Так чоловіка, який прийшов на мітинг на центральній площі із державним стягом, штовхали та називали зрадником.

«Була якась провокація — міського голову облили зеленкою. Я вже не пам’ятаю, хто це був, деталі цієї події. Але так звані «дружинники» сприйняли це як провокацію і під цей шумок вилізли на дах будівлі, вивісили прапор РФ і скинули прапор України.

Моя знайома у той час була на вході до будівлі, вона забрала цей прапор. Їй дивом вдалося його сховати і забрати. Потім, коли вона у травні 2014 року поїхала (вона на той час була кореспонденткою телеканалу «112-Україна» і отримувала погрози), то передала мені той прапор, і він зберігався у мене».

Численних акцій у Стаханові прихильники Євромайдану не проводили. На вихідні їздили на подібні акції до Луганська. 

За посадовими обов’язками, Євген мав ходити на масові акції у місті, щоб фіксувати все, що відбувається: які лозунги лунають, хто головні спікери.

30 березня 2014 року проросійські активісти у Стаханові встановили на центральній площі міста стенд, на якому розмістили до 30 світлин проукраїнських активістів міста.

«Були написи, що це нацисти міста Стаханова, «Правий сектор» та посібники Дмитра Яроша. Звісно, ні я, ні інші люди, розмішені на цьому стенді, не мали жодного стосунку до нацизму, ні до Яроша, ні до «Правого сектору». З деякими із цих людей я потім познайомився через соцмережі. Як виявилося, єдине, що нас об’єднувало — це те, що ми підтримували Майдан і були за єдину Україну».

Олії у вогонь додав сусід. Він сказав, що Євген у 2014 був у Польщі та проходив навчання у таборі «Правого сектору». Євген пояснює: справді у 2014 році був у Польщі, але до «Правого сектору» ця поїздка не мала жодного стосунку.

«Зараз смішно таке чути, але це було чимось на кшталт вироку. На мене накинулись озброєні люди, почали бити мене. Натовп… Двоє колег намагалися витягнути мене з цієї «м’ясорубки». Один бойовик накинувся з ножем. Дуже пощастило, що мене тоді не зарізали, бо ніж пройшовся біля живота: порізало трохи живіт, штани, ремінь був повністю розрізаний. Мене побитого відтягнули до машини і відвезли до себе, до штабу».

Завдяки тому, що у місті ще діяла українська влада та міліція, після перемовин з бойовиками Євгена досить швидко відпустили.

Але він не виїхав з міста, а продовжив виконувати свої посадові обов’язки наскільки це було можливо, аж поки місто остаточно не перейшло під контроль незаконних збройних формувань.

Після того, як українська армія та добровольчі батальйони звільнили Рубіжне, Лисичанськ та Сєвєродонецьк, банда нині покійного Олексія Мозгового, відомого як «Призрак», втекла до Алчевська, а у Стаханові залишився бойовик Павло Дрьомов із підпорядкованими йому казаками.

Вони влаштовували облави на помешкання відомих у місті прибічників територіальної цілісності України. До Євгена прийшли на роботу — просто до міськради.

«До мене на робоче місце прийшли шестеро автоматників, почали бити мене і забрали знову «на підвал», у так звані місця несвободи. 30 діб я перебував у полоні і не знав: пощастить мені залишитись живим чи ні.

Добре склалося, що я залишився живим, але залишилися переломи, багато неприємних спогадів».

За збігом обставин у заручники бойовиків тоді ж потрапив і колега Євгена. Напередодні у листуванні він написав Євгенові «Слава Україні!» Власне, це і вся його провина.

«Він був із міста Кіровськ, надіслав мені повідомлення, я зателефонував йому, говорю: «Максиме, у чому справа, чому такий оптимізм? Звичайно, Героям Слава! Але, що таке?». Він каже: «Та, чую йдуть бої вже, чекаю, що скоро наші ЗСУ ніс звільнять». Ну, думаю, добре. І я не видалив це повідомлення. Коли бойовики почали передивлятися, вони знайшли його і за недобрим збігом обставин у цей час мій колега і товариш зайшов до кабінету. Вони спитали його прізвище, воно збіглося з прізвищем у повідомлені, тому його забрали разом зі мною».

У полоні бойовиків чоловіки провели місяць. Щоправда, колегу відпустили на день раніше. 10 днів їх тримали у звичайному гаражі на дві машини, ще 20 — у підвалах навчального закладу, де розмістилися бойовики. За добу до того, як бойовики почали відпускати проукраїнських активістів, до катівні приїхав ватажок Павло Дрьомов. Людей почали викликати на допити.

«Мене того дня на допит не кликали. Макса покликали і у цей день його відпустили. І у нас, проукраїнських, які залишалися у полоні, з’явилася надія, що нас рано чи пізно також можуть відпустити».

Про дні полону Євгенові нагадує одна річ, яку він досі зберігає.

«Він пішов. Залишив нам годинник, бо у підвалах немає вікон, незрозуміло, яка година, скільки діб пройшло. Це була дуже цінна річ, вона досі зі мною і багато для мене важить».

Перші 20 днів бойовики погрожували заручникам вбивством. Потім, згадує Євген, ставлення пом’якшало, їм почали говорити, що вони занадто багато бачили, тому сидітимуть у полоні до кінця війни.

«На початку, у першу ніч полону, мені зламали пальці, кисті рук — бойовики увечері так розважалися. Вони п’яні після боїв приходили у камеру до людей, які були у полоні і просто починали їх бити. Кого били? Звісно тих, хто був з проукраїнською позицією, так званих «укропів». У ту ніч мене били дубинками по голові. Били до втрати свідомості. Я прикривав голову руками. отім, коли я вже вийшов і був у лікарні, робив рентген, у тих місцях і були переломи».

Що посприяло звільненню Євген не знає досі. Батьки пропонували бойовикам викуп, але ті навіть за гроші не хотіли віддавати проукраїнських активістів.

Утім, 29 серпня 2014 року Євгена відпустили.

«Бойовики не годували своїх ув’язнених. На 5 чи на 6 день батьки та рідні проукраїнськи налаштованих людей, які були у полоні, домовилися з бойовиками, що вони дозволяють передавати нам їжу. І цю їжу ми ділили у залежності від кількості людей у камері: нас іноді було до 30-ти, до 50-ти людей. Аби не вмерти з голоду. Того дня моя мати йшла для того, щоб віднести нам їжу. Ми якраз вийшли, і я зустрів свою маму».

За кілька днів Євген Шляхтін поїхав зі Стаханова. Складність полягала у тому, що їхати потрібно було в обхід блокпостів, адже був ризик, що бойовики могли його затримати.

«Я пам’ятаю, що я зібрався ще на світанку. Знайомий заїхав по нас. Зрештою він так добре нас вивіз, що ми не натрапили на жодний блокпост бойовиків. Ми виїхали на блокпост ЗСУ десь під Дебальцевим. Пам’ятаю момент, коли ми їдемо і не розуміємо, де ми: їдемо якимись полями, дуже поганими дорогами. Перше, що нас порадувало — це якась сільрада, на якій висів дуже старий прапор України. Тоді на очі почали навертатися сльози через те, що ми нарешті побачили прапор свободи».

Євген каже: зберігає ключі й хоче поїхати до Стаханова, але жити там не готовий.

«Хотілося б приїхати у звільнене місто. Але жити, мабуть, я туди не повернусь навіть коли місто звільниться. Я думаю, що буде дуже важко спілкуватися з тими людьми, які були… Дуже важко буде деяким людям, які не розділяли проросійські погляди. Все ж, я думаю, пропаганда не пройде без сліду і з цими людьми буде дуже важко спілкуватися. Не дуже легко було у 2014-му і не дуже легко буде після того, як місто звільнять».