facebook
--:--
--:--
Ввімкнути звук
Прямий ефiр
Аудіоновини

Я увійшла до будинку і зрозуміла, що він вже ніколи не буде моїм — психологиня з Луганська

У випуску програми «Ключ, який завжди зі мною» поспілкувалися із психологом з Луганська Оксаною Зайцевою.

Я увійшла до будинку і зрозуміла, що він вже ніколи не буде моїм — психологиня з Луганська
Слухати на подкаст-платформах
Як слухати Громадське радіо
1x
--:--
--:--
Орієнтовний час читання: 7 хвилин
  • Оксана Зайцева — луганчанка, психологиня.
  • До війни керувала луганським психологічним центром «Гармонія».
  • Під час передвиборчих кампаній розробляла PR-стратегії.
  • Нині у Києві займається приватною психологічною практикою.
  • Каже, багато її клієнтів переїхали до столиці.

«Не у всіх травма. Ми всі настільки індивідуальні, що, де, здавалося б, повинна бути травма (пережив/ла втрату близької людини, бомбардування, побачив/ла страшні картини), буває усе нормально, людина здорова. А є люди, які приходили із посттравматичним стресовим розладом, тому що у них була травма. Буває і так. Від того, що почули, побачили і нафантазували».

У грудні 2013 року у Східноукраїнському національному університеті імені Володимира Даля проходив захід за участю півсотні психологів. Це була лекція людини, яку Оксана дуже поважає. Не оминули увагою і тему Євромайдану. Колеги дискутували про те, наскільки серйозними були наміри мітингувальників.

«Мені досі колеги згадують, що з усіх присутніх моя позиція була одноосібною, тому що я сказала: «Ні, ви дуже помиляєтеся. Швидше за все, все дуже серйозно і так просто це не пройде».

Оксана зауважує: вона не була залучена у політичні процеси. Для неї, як для психологині, існує щонайменше дві точки зору. Але є і третя, позиція спостерігачки: аби зберігати об’єктивність і розуміти, що відбувається.

«Для мене цей процес був важливим, тому що для мене, як для людини, як для особистості, було дуже важливо, коли приходили і говорили про справедливість у питаннях бізнесу. Можливо, це особливості нашого луганського характеру: коли наш шматок починають чіпати, ми обурюємося. А з політиками ми якось домовимося і владнаємо».

Зазвичай клієнти розповідають психологам про будь-які проблеми. Навіть про складнощі у бізнесі. Клієнти Оксани все частіше говорили про те, що їхній бізнес відбирають.

«Для мене цей момент був тією самою точкою запуску, коли і з’явилося розуміння того, що все, що вони роблять, що відбувається зараз, буде підкріплюватися законодавчо і буде зміцнюватися. І ось тоді виник цей внутрішній протест.

Я працювала з тими людьми, які були на Євромайдані. Серед них багато порядних людей, але є люди і нечистоплотні, такі, які користуються ситуацією, які хочуть під загальний шумок… На жаль, я це бачу як психологиня. Я все-таки за загальнолюдські норми у даному випадку. Знаєте, ворога потрібно поважати. Я не можу сказати, що вони мені друзі, але мені ворожа їхня позиція, а не вони. Мені не зрозуміло, як можна вигнати із дому, зайняти чужий будинок і жити щасливо, сказавши: «Ти мені не потрібен».

Попри те, що Оксана Зайцева була публічною людиною у Луганську, розповідати про свій політичний погляд їй не довелося. 

«А у мене її ніхто не питав. У мене є друзі, які залишилися на тому боці, і очолюють якісь «органи» у Луганську. Є ті, хто зараз тут, при владі. У мене ж позиція принципова, життєва (якщо хочете побічний ефект, витрати професії) я більше поважаю людську позицію, ніж політичний погляд, тому що політичні погляди це те, що може змінюватися. Мораль  вона взагалі дівка продажна. Я не в тому віці, щоб ділити категорично на «за» і «проти», на «чорне» і «біле». Тому що, як тільки ми починаємо це робити, ми тут же втрачаємо об’єктивність».

Як і багато хто з луганчан, Оксана ходила подивитись на захоплену будівлю СБУ. Хоча, не можна сказати, що вона робила це навмисно. Просто, щоб дістатися роботи, їй потрібно було пройти повз ці барикади.

«Я хотіла подивитися на ці реакції, на цих людей. Для мене все-таки історія це особистості, для мене історія це картинка. Я бачила тих патріотів і героїв, які називають себе патріотами і героями і з одного, і з іншого боку. Були ті, кого я взагалі не поважаю: хто під загальний шумок вписався, пристосувався. Я стежу за їхніми життями зараз, як спостерігала тоді, на мітингах. Мені цікаво, як складаються людські долі. І чим старше стаю, тим більше вірю в карму».

Серед іншого Оксана та її знайомі помітили, що у місті суттєво побільшало готівки. З’явилося багато немісцевих, яких за багатьма ознаками можна було легко відрізнити від луганчан.

«Їх там було дуже мало. Там були якісь незрозумілі люди, приїжджі з області, когось завезли. Це були чужі люди. Вони одягалися не так, як луганчани, вони розмовляли не так, як луганчани, вони діставали гроші з кишень у супермаркеті не так, як луганчани. Стало дуже багато грошей, готівки. Мене це почало дивувати. Я дуже відчуваю цей ринок, адже я займаюся приватною практикою і, коли у людей з’являються вільні гроші. Ми, психологи, відчуваємо, коли людина готова собою займатися, готова на це витрачатися».

Коли у Києві розпочався Євромайдан, багато міліціонерів поїхали до столиці. Не можна сказати, що у цей період у Луганську почастішали злочини — у місті було відносно спокійно. За виключенням сутичок біля облдержадміністрації між луганським Євромайданом та їхніми опонентами Луганською гвардією.

Натомість вже навесні, коли закінчився Євромайдан і луганські міліціонери повернулися додому, Оксана згадує: вперше відчула дихання небезпеки.

Це сталося у ніч з восьмого на дев’яте березня: якраз напередодні побиття євромайданівців представниками Антимайдану та захопленням будівлі облдержадміністрації.

Того дня вони з родиною та друзями відсвяткували день народження її доньки. Гості роз’їхалися, а Оксана залишилася удвох з дитиною.

«Я жила у приватному будинку, але ми ніколи двері не зачиняли. У нас не було на подвір’ї собаки. Я так прожила все своє усвідомлене життя в Луганську. Але і у цей вечір двері були закриті, але до нас вліз злодій. Причому, моя дочка прокинулася і каже: «Мамо, хтось по дому ходить». Я сказала: «Маша, не вигадуй, лягай спати». А десь через сорок хвилин чи годину я прокинулася від того, що наді мною стоять. І для мене цей запах… Це був запах великої небезпеки і було чітке відчуття того, що реально прийшла біда: це були не наші злодії».

Після того Оксана продовжувала працювати. Їздила до Донецька, де були клієнти. Та 19 жовтня 2014 року вона покинула дім. Залишатися у Луганську не було сенсу.

«Я дуже добре пам’ятаю цей день. Я їздила до друзів, я ходила на роботу, зустрілася зі знайомими. Приїхала додому. Не було світла, не було їжі. Я була у шоці. Слава богу, друзі знайшли якісь Жигулі напіврозбиті і я змогла пересуватися містом. Тому що страшно було пересуватися вулицями. Вони були порожніми. Води не було. Я увійшла у свій будинок і зрозуміла, що він вже ніколи не буде моїм. Це було чуже місце. Насилу переночувала там, щоб виїхати наступного дня. Коли я приїхала сюди, я знімала з друзями квартиру недалеко від Хрещатика. Пам’ятаю, йшла через Майдан, там були люди, вони піднесли мені українські стрічки і сказали: можете взяти, а можете купити. Я пам’ятаю, як я розридалася».

Переїзд до Києва Оксані не дався легко. Весь час вона думала про те, як заробити гроші, оскільки у столиці вона жила не тільки із дочкою, а й з сестрою, бабусею. 

«Було незрозуміло, страшно. Друзі розділилися. Ти втрачаєш будинок у прямому сенсі слова. Це не каміння, не цегли, з яких він був складний. Хоча, це теж було страшно. Також втрачаєш друзів. Я влітку пішла з «Однокласників», тому що почала бачити ці герогіївські стрічки».

Згадує Оксана і ціни на житло, які піднялися щойно до столиці почали з’їжджатися переселенці. 

«Прикро було, прикро. Ціни на квартири відразу злетіли. Для мене це було зрадою. Це все загорталося у якісь красиві фантики. Я розумію, що і луганські приїжджали, пили, квартири розбивали, кияни захищалися як могли, адже люди різні були. Але я почувалася покинутою. Хотілося до кожного у кафе підійти, потрясти і сказати: «Як же ви тут сидите, там же війна йде! Робіть щось, щоб тут такого не було».

Ключ від будинку Оксана Зайцева не зберегла. Будинок була змушена продати, бо бойовики мали намір його відібрати. А от офіс, який і досі в іпотеці, залишився. Його долю Оксана не знає та й вже не шукає можливості дізнатися.

«Я викинула ключ цього року. Коли зрозуміла, що втрачаю будинок. Причому, будинок хотіли віджати. Я на кожну цеглинку заробляла сама і для мене це було символом професійної людської особистісної реалізації. Це був хороший будинок, затишний, я його дуже любила.

Я все-таки належу до тих людей, які «уходя уходи». Можливо, це зайва внутрішня категоричність. Нехай мене пробачать мої земляки, але зараз мій будинок — Київ. Взагалі — мій будинок — Земля. 2014 рік показав, що ми всюди можемо приживатися.

Це не мій Луганськ. Там немає ТОПу (top.lg.ua — популярний у Луганську місцевий інтернет-портал — ред.), на якому я вела блог, у який я традиційно заходила вранці і дивилася «війну» «Проктолога» (Станіслав Цикаловський — луганчанин, блогер) і Сергія Івановича (колишній міський голова Луганська — ред.). Я кайфувала від цього. Це не той Луганськ, де я бігла на «Ірту» (місцевий телеканал — ред.) і ми могли там щось обговорювати, де я могла прийти в «Сільвер» (дорогий ресторан у Луганську — ред.) і побачити нічим не обтяжених, розслаблених людей.

Ми всі стали дорослішими, іншими, і нас там немає. Це чуже місто.

Для мене Луганськ зараз тут. Ми обслуговуємо фахівців з Луганська, спілкуємося одне з одним і ми стали сильнішими.

Ми вміємо працювати, виражати себе. Зберегли почуття гумору і справедливості, як і було раніше.

А там… Не знаю… Це як до школи приходиш через 20 років: ніби стіни ті самі, а ти з них виріс».

Поділитися

Може бути цікаво

Чоловіки шукатимуть як легітимізуватися за кордоном — Павліченко

Чоловіки шукатимуть як легітимізуватися за кордоном — Павліченко

Сумська громада увійшла в зону можливих бойових дій: що це означає для жителів

Сумська громада увійшла в зону можливих бойових дій: що це означає для жителів

Як хокеїсти з українським походженням підкорювали НХЛ: розповідає режисер фільму «ЮКІ»

Як хокеїсти з українським походженням підкорювали НХЛ: розповідає режисер фільму «ЮКІ»