Діяти в мовах кризи і вирішувати проблему, спричинену війною. Створювати гідне житло для тих, хто його втратив, з думкою про те, як будуть почуватись люди, які тут житимуть. Змінювати ситуацію із соціальним житлом в країні, в якій іде війна, і взяти на себе відповідальність не лише створити, а й управляти таким житлом.
Саме такі цілі поставили перед собою архітекторки та архітектори команди КО-ХАТИ у 2022 році. І за три роки відновили дев’ять будівель, в яких зараз проживають понад 1700 людей.
Іще один, десятий об’єкт, — у роботі, і тут створять 48 місць для проживання ВПО. Про шлях команди, виклики, рішення — розповіли архітекторки, співзасновниці проєкту КО-ХАТИ Анна Пашинська та Анастасія Пономарьова. Ведуча подкасту — Саша Шабаліна.
Саша Шабаліна: Привіт, це подкаст КО-ХАТИ. Подкаст не про кохання, а про хати. Мене звати Саша Шабаліна і я «ВПО зі стажем». Усі мої питання сьогодні будуть про житло. Для початку розкажіть про організацію та як ви пов’язані із соціальним житлом? І як з’явилася ідея?
Анна Пашинська: Ми зараз перебуваємо у стадії переходу від волонтерського проєкту КО-ХАТИ, який виник у 2022 році, до створення інституції, яка повністю присвячена житлу. Це благодійний фонд «КО-ХАТИ», який створює доступне, орендне довгострокове житло для українців.
Анастасія Пономарьова: Три роки тому, в кінці березня – на початку квітня 2022 року, ми шукали, як можна бути корисними. Я ще й шукала де жити — утікала з родиною з Києва в Івано-Франківськ. Аня була першою людиною в Івано-Франківську, до якої я написала, тому що мені дуже хотілося з перших днів бути в русі.
Це мій спосіб впоратися зі стресом — щось робити. І, власне, в Івано-Франківську за два тижні народилась перша ідея проєкту.
Тоді в Івано-Франківськ приїжджало дуже багато людей з усієї України, і команда займалася таким собі «airbnb на максималках». Ми намагалися розселити людей у власні квартири, квартири друзів, у все, до чого можна було дотягнутися. Цей фонд житла дуже швидко завершився. Mи розуміли, що потік людей буде тільки зростати, і що треба думати про якесь фахове системне рішення, а не намагатися це вирішувати персонально і точково.
Анна Пашинська: Пам’ятаю, як о сьомій ранку в Івано-Франківськ прилетіла перша ракета, а вже в дев’ятій ми були в офісі, де розбивали координаційний центр. Ці перші тижні були дуже насичені гуманітарними задачами, було зрозуміло, що одна з дуже критичних потреб — це саме житло. Ми точно знали, що треба безпечний, але дуже інтегрований спосіб поселення людей.
Почали шукати різні варіанти. І побачили, що є досить багато недіючих будівель, такий собі «пустостан», які по 5-25 років не використовуються, і ми зможемо зосередити свій ресурс там. Знайшли перший об’єкт, і от як у перший день на нього прийшли, так і залишились. Почали ремонтувати, постити про це, і люди почали підтягуватися. Це була якась лавина спільної дії і фантастичний час, той настрій і підхід став частиною ДНК нашої інституції.
Саша Шабаліна: Зі свого досвіду я можу сказати, що це для мене звучить як щось абсолютно нове, і в цьому подкасті я відповідаю за наївні питання. Тому що коли в 2014-му я приїхала з Донецька в Київ, пішла в мерію, в ЦНАП, кажу, ось я приїхала, допоможіть. Які в нас варіанти?
І, звісно, варіантів не було. Лунала людяна відповідь, типу «ти молода, тобі 19, давай, напевно, сама, тому що ти будеш дуже довго чекати. У нас тут черга, ти можеш вписатись в чергу Держмолодьжитло». Я 11 років в черзі, але нещодавно вони мені написалина пошту, — до вас ніяк черга не доходить, давайте, напевно, ви вже виписуйтесь.
І в якийсь момент ти розумієш, що по ресурсам тобі однаково або спілкуватись з державою, або просто знайти ще одну роботу і вже покладатись у цьому питанні на себе. Тому наступне питання, воно трохи ретроспективне. Що було в плані житла для ВПО до повномасштабного вторгнення?
Анастасія Пономарьова: У нас був етап інтенсивного дослідження. Перед тим, як ми зайшли в свою першу будівлю, про яку Аня вже згадувала, ми спробували оцінити ситуацію в Івано-Франківську, регіоні, і спілкувалися з людьми, які організували кризові центри, шелтери.
Також дивилися на те, що є в місті. І тоді порахували, що офіційних просторів, які могли би приймати людей, — до 200 одиниць. Це не та кількість, про яку можна говорити серйозно. На сьогодні, обсяг житла, яке створили КО-ХАТИ, вже в 10 разів більший.
Я, до речі, теж ВПО, я з Макіївки. Правда, переїжджала раніше, ще до повномасштабного вторгнення, але юридично теж вважаюся ВПО, тому що в мене там залишилася власність. Я часом думаю, що цей проєкт я в якомусь сенсі роблю і для себе, тому що бачу себе теж рецепієнтом, суб’єктом цієї допомоги. Ми навіть жартома думали, що будемо КО-ХАТИ колись робити для себе стареньких.
Будемо разом займатися садівництвом, якимись ремеслами і взагалі переживати той досвід, який ми маємо. І чому б щось не зробити для себе, це, здається, теж круто. Але в першу чергу ми допомагаємо людям, які знаходяться ще в гіршому становищі, ніж ми.
Анна Пашинська: Відверто, житлового фонду в Україні — доступного, орендного, від держави, муніципального, обласного, районного, від громадського сектору, — його практично не існує.
Те, що було зроблено між 2014 і 2022 роком, це близько 1500 квартир всього в Україні. І мені здається, що в який департамент не прийдеш, житло сприймається якоюсь незрозумілою приставкою до комунальних послуг. Тому що діяльність муніципалітетів зосереджена на публічних просторах, громадському транспорті, дорогах, комунальних проблемах.
А коли вони чують запитання про житло, то таке враження, що це не до них звертаються, тому що такого житла і нема. Я не хочу нікого звинувачувати, але в цілому не було програм, не було фокусу, не було часу, грошей для того, щоб таке комунальне житло з’являлося.
«Хрущовки», до речі, це теж соціальне житло, яке було приватизовано. Воно було розраховане на 50 років експлуатації із точки зору якості будівництва, архітектури. І зараз більшість того, чим люди володіють, дісталося їм умовно «від бабусі». Переважно це приватний фонд. І от в таких умовах 7 мільйонів людей закрили свої квартири і виїхали за кордон, а інші 7 мільйонів, які є внутрішньо-переміщеними особами, опинились в ситуації, коли ці двері їм ніхто не відкрив, тому що житло, яке мало бути соціальним, по факту вже приватне майно.
Понад 30 років Незалежності в Україні не було стратегії формування і набуття фонду житла, державного або муніципального. А якби був такий житловий фонд? Тоді двері таких квартир можна було б відкрити і поселити туди людей.
І навіть в умовах миру, коли війна закінчиться, є позитивні речі, які також можна підтримувати житлом: залучати молодих професіоналів у міста — медиків, архітекторів, містопланувальників. Житло — це дуже класний метод залучення людей у муніципалітети.
Величезна трагедія у тому, що люди зараз активно повертаються на окуповані території, під обстріли, тому що їм немає куди їхати, вони не можуть витримати тих умов, які їм пропонують. Це нижче гідності. Це тема, яка є суперкритичною для держави. І нам дуже хочеться показувати приклади, як це можна вирішити.
Саша Шабаліна: У мене є досвід проживання в соціальному житлі в Нідерландах. Ми приїхали з мамою в шелтер, декілька днів там пожили, і соціальний робітник сказав, що завтра ми їдемо в дім для літніх людей, і будемо там жити. Звичайно, для нас це був шок, адже ми знаємо що таке дім для літніх в Україні. Ми подумали, що побудемо там один день і повернемось назад у Донецьк.
І яким було наше здивування, коли ми побачили, що там все було прекрасно. Половина будівлі функціонує як дім для літніх, а інша половина — для біженців з різних країн. Там були і українці, і нідерландці, які перебувають у вразливих обставинах. Тоді я зрозуміла, що соціальне житло, по-перше, існує, і, по-друге, воно може бути гідним. Там є кавова машина, плазма, там все прекрасно. Зрозуміло, що це не топові речі, але більше, ніж база. Ця квартира в прихистку була кращою, ніж багато з того, що я знімала в Києві. І, відповідно, питання: чи є в Україні схожий формат, і що таке соціальне житло, якщо треба комусь пояснити?
Анастасія Пономарьова: В Україні є юридично зафіксований термін та визначення соціального житла. Це житло для вразливих категорій населення. Ці категорії чітко прописані, люди отримують доступ по черзі, за певною процедурою. І тут треба розуміти два моменти: по-перше, це черга, і ти маєш відповідати якомусь критерію, щоб стати в цю чергу.
А, по-друге, житло надається безкоштовно. В Україні немає якоїсь робочої моделі, яка би уможливлювала ефективне управління цим соціальним житлом. Це суто субсидійована практика, яку ми успадкували від Радянського Союзу. Ідея про безкоштовне є дуже токсичною, тому що призводить до того, що такого житла — мало, адже держава не може собі його дозволити. До речі, це одна з причин, чому житловий фонд в Україні не розвивається, — саме через цю вкорінену ідею про безкоштовне, яку ми ще не витіснили з нашої уяви і з наших законів.
Є ще таке поняття як «кризове житло», в якому можна жити певний період, декілька тижнів чи місяців.
А те, що ми створюємо в КО-ХАТИ, це не обов’язково є соціальним житлом у нашому розумінні. Ми це називаємо — доступне, орендне, справедливе, гідне житло. Це модель, якої поки не існує, ми її створюємо, ми її будуємо паралельно з тим, як ми будуємо безпосередньо фізичний простір та розбудовуємо нашу інституцію.
Для нас це одночасно три «будівельні» майданчики. І наша модель — це інноваційний спосіб вирішити житлову кризу і надати інструмент, який не буде тупіком, як ідея соціального житла, якою вона є зараз: без економічної моделі, без врахування, як житло примножується, як утримується, як там з’являється кавомашина, а не тільки білі стіни і ліжко. І це доволі складна і цікава ідея, яка нас захопила.
Анна Пашинська: У 2015 році я повернулася в Україну. Під час проживання в Австрії бачила, як може виглядати суспільне благо, як можуть виглядати спільні простори, яка в них може бути якість. І коли мені був потрібен якийсь класний кейс дизайну чи організації чогось, я в першу чергу думала про університет і про приклади соціального житла, які бачила в Австрії.
А що ми згадуємо тут, в Україні, коли чуємо слова «університет» чи «соціальне житло»? І це взагалі стосується всього соціального сектору і гуманітарних послуг також. Ми часто говоримо, що вони негарні. Але часом зробити гарно не коштує інших грошей, або іншого часу. Це вимагає певного відчуття простору, людей, їхніх потреб і взагалі відчуття гідності.
Ми почали міні-революцію у цій сфері, хочемо показати, що таке житло може виглядати круто. І часом, коли ми фотографуємо готові об’єкти — бачимо, що вдома в нас половини всього немає. Тому що робимо не просто як для себе, а набагато краще. Хочемо, аби простір був терапевтичним, огорнув турботою і якось допоміг.
Зараз, ми створюємо наш десятий об’єкт у місті Калуш Івано-Франківської області. Там високі стелі, все буде обладнано дуже класними меблями. Багато землі навколо, є сад, будуть публічні простори з дитячими майданчиками, кімнатами. Там буде майстерня, спільні кухні. Все буде дуже гарно — в зелені, у спокої, практично в центрі міста. Я б сама з великим задоволенням орендувала там житло.
Ми багато досліджуємо та працюємо над тим, щоб створити не просто будівлю, а місце для спільноти, в якій кожен і кожна можуть розвиватись, підтримувати один одного, щоб це не було якимось гетто, яке кожного тягне на дно, а навпаки — місце і спільнота, які тебе витягують, допомагають. Дуже сподіваємося, що нам вдасться вибудувати цілу систему, яка буде самовідтворюваною.
Саша Шабаліна: Розкажіть про вашу команду. Яка кількість ВПО, яка кількість просто зацікавлених у проєкті людей. І скільки людей, до речі, в команді? Наскільки це великий проєкт?
Анна Пашинська: У нас у команді напевно, відсотків 90 — це жінки. Ми — організація з жіночим лідерством, емпатією, принципами, мультизадачністю. Зі всіма тими якостями, які властиві жінкам. Також, напевно, на відсотків 80 команда складається із ВПО. І це якраз велика кількість людей, які зібралися на першій будові у 2022 році, коли в нас ще не було ні системного фінансування, нічого.
Це було понад 200 людей, які просто ходили як на роботу туди і волонтерили. І ми якось цими цінностями, будівельним пилом, фарбою — склеїлися. Потім зрозуміли, що прийшли люди з різними крутими навичками, які потім стали частиною основної команди.
Анастасія Пономарьова: Волонтерство є для нас етапом, на якому ми можемо випробувати ідеї. Ми тоді не були певні, що реюз і відбудова закинутих будівель — це хороший інструмент, щоб робити сучасну реновацію у гуртожитках. І коли нам потрібно перевірити якісь ідеї, гіпотези, то волонтерський процес найкраще підходить для цього.
А коли вже працюємо над довгостроковим житлом, де в нас договори і багато відповідальності, тоді участь у волонтерстві звужується до таких форматів, як волонтерські табори, де ми виділяємо якусь окрему зону, окремий простір для цього залучення. І це підсилює професійну команду. Тобто в нас доволі гібридний формат.
Саша Шабаліна: Ми вже торкнулися теми Нідерландів, Австрії. На чий ще досвід ви спираєтесь, окрім того, що вигадуєте свою формулу?
Анастасія Пономарьова: У нас у команді є багато індивідуального досвіду, як у мене особисто, так і у Ані. Також є група експертів, які досліджують тему роками, писали магістерські роботи на тему соціального житла в Німеччині, в Австрії. Я рік жила в Швейцарії у кооперативі, за який я сплачувала, але це було набагато дешевше, ніж на ринку.
Там було багато людей із ментальними викликами, це був соціальний мікс. Кооператив став для мене на цілий рік орендованим житлом, яке я ділила ще з вісьмома сусідами, я занурила себе в цей контекст, тому що ми вже тоді робили КО-ХАТИ, і я дистанційно працювала зі Швейцарії.
Мені треба було пережити цей досвід, щоб бути впевненою і спокійною у своїх рішеннях. До речі, через цей досвід я більше повірила в те, що люди в певних умовах, які ми створюємо, можуть самостійно вирішувати конфлікти.
Ми теж не намагаємося все зарегулювати, хоча в нас є певні рамки і умови. Управляти житлом, адмініструвати — це те, на що ми наважилися, тому що розуміємо, що без цього не буде якісного життя, якісного досвіду.
Анна Пашинська: Ми дивимося на різні приклади: Австрія, Німеччина, Франція, Нідерланди, Данія. Але треба пам’ятати, що ці системи існують вже понад 100 років. І це дуже-дуже важливо. А в Україні ми починаємо з нуля, з нашим форматом доступного житла. Це величезні виклики, це складно. Дуже важливо, що ми говоримо про неприбуткове, доступне, орендне житло. Але неприбуткове – не означає, що там немає бізнес-моделі.
Щоб вийти в нуль, треба вже дуже добре постаратися. Люди оплачують своє проживання. Але ми розраховуємо cost-rent, тобто витрати, які йдуть на утримання будівлі, щоб це було беззбитково. Оплата проживання, крім комунальних, має хоча б повертати ті витрати, які потрібні для утримання, ремонту, тощо.
В Австрії, наприклад, це нормально, коли в соціальному житлі є басейн чи сауна. І люди готові за це платити. Тоді з’являється якийсь прибуток, який реінвестується в подальше створення житла. От туди ми йдемо. Звичайно, економічна ситуація в Україні інша, але ми розуміємо, що цей міжнародний досвід нам треба адаптувати до нашої економічної спроможності і реальності.
У цій моделі ми, організація КО-ХАТИ, дизайнуємо, будуємо, запускаємо в експлуатацію, створюємо юридичну модель, фінансову модель, поселяємо людей, управляємо цим житловим фондом. Тобто це повний цикл. І в Україні поки таких прикладів немає, тому що це не вигідно з комерційної точки зору.
Але це наша велика мета, створювати гідне і доступне неприбуткове житло, яке залишається у фонді третього сектору, муніципалітету або держави, і не є приватизованим. Це дуже важливо.
Ми молода, невелика громадська організація, яка взялася за супер-амбітну історію. У пілотній моделі, замінюючи субсидії від держави благодійними коштами, ми тестуємо модель, та хочемо впливати на законотворення, яке уможливить втілення таких проєктів на постійній основі. Ми хотіли б довести, що це можливо, та масштабувати наш досвід надалі.
Слухайте розмову повністю у доданому аудіофайлі