«1 з 93%»: з війни людина повертається з іншим досвідом, а не з проблемами, — психотерапевт

Міністр оборони відсторонив від роботи головного психіатра МОЗ після хвилі обурення від його заяви, яке інтерпретували так, що 93% ветеранів мають проблеми з психічним здоров’ям. Що слід знати про людей, які воювали, і про тих, які на війні не були? З’ясовуємо з Ольгою Кухарук, психотерапевтом, молодшою науковою співробітницею Інституту соціальної та політичної психології.

Тетяна Трощинська: Почнемо з базових речей: чи обов’язково змінюється людина, коли йде на війну, і чи обов’язково вона змінюється у такий спосіб, що змінюється її психологічний і психічний статус?

Ольга Кухарук: Людина змінюється протягом життя, і це нормально. Що би ми не переживали: радісні, сумні чи травмуючі події, ми змінюємося під їхнім впливом. Якщо в якомусь місці людина провела рік життя, очевидно, в ній відбудуться певні зміни. Інша справа і велике питання, над яким б’ються психологи, соціальні працівники, самі ветерани: що змінюється?

Тут особливо небезпечним є цей міф про “93% загрози” чи про тотальний ПТСР, з яким повертаються, та інші так звані «стигми», «інвалідизація», коли роблять хворими, не такими і особливими в поганому сенсі слова, такими, які потребують ізоляції чи особливого ставлення, як до хворих. Такого точно нема.

Є дуже багато варіантів, якою може повернутися людина після війни. Насправді, може не змінитися нічого. У нашій війні нема активних наступальних дій, є кілька ліній фронту. Може бути так, що спеціаліст відбув на третій-четвертій лінії і вважається учасником АТО. Може бути така особливість людини, що вона дуже швидко пристосовується до змін, адаптується психіка. Людина відвоювала, повернулася, перебула процес адаптації і нормально функціонує, особливих і помітних змін в ній не буде спостерігатися. Найчастіше є історія про те, що людина повертається з новим світоглядом. На війні вона переживає дуже багато речей, які не так часто переживаємо в повсякденному житті. Як часто ми переживаємо смерть у повсякденному житті або врятування від смерті, або зраду, мужність? Ці речі на війні переживають доволі часто, вони не можуть не змінювати і не можуть не формувати нових цінностей в людині. Наприклад, цінність побратимства чи друзів. Вони не можуть не формувати особливе ставлення до чесності чи до прямоти.

З іншого боку, якщо людина дійсно була активним учасником у бойових діях і зазнавала те, що називають бойовим стресом, тобто їй якимось чином доводилося брати в цьому участь, вона набуває певних рефлексів, які потрібні людині, щоб вижити. Вона повинна цінувати своїх людей, які навколо, і орієнтуватися тільки на своїх, швидко оцінювати небезпеку, реагувати на неї, проводити скануючи дії своєї території, не всім довіряти. Є цілий набір патернів поведінки, які дуже потрібні на війні. І вона з цими патернами поведінки, які були там актуальними, повертається з війни, а тут треба час для зміни чи пристосування до мирного життя. Це теж змінює.

Людина повертається з війни, їй треба прийняти в собі цю зміну, оцінити її, як вона вписується в мирне життя. І це дуже непроста внутрішня робота, тому і є такі зміни після війни.

Якщо ще говорити про зміни після війни, то дійсно ряд людей може отримати і клінічні діагнози: посттравматичний розлад, тривожний розлад, депресивний розлад. Є кілька розладів, які традиційно можуть бути пов’язані із наслідками переживання участі у війні.

За американською статистикою (вони проводили величезне опитування, де взяло участь 100000 ветеранів новітніх воєн) 30% осіб, які повернулись, мають ті чи інші психіатричні чи психічні розлади. З них тільки 10-12% — той ПТСР про який всі говорять.

Тетяна Трощинська: Чи можна говорити, що методики роботи з цими ситуаціями працюють краще і досвід фахівців позначається на тому, що менша кількість людей отримує довгострокові наслідки після воєн?

Ольга Кухарук: Я думаю, впливає не тільки той досвід, який набувають фахівці, а і той досвід, який набуває суспільство в цілому. З одного боку, у ветеранів вже є інформованість про те, що буде. Якщо говорити про США чи Ізраїль, є ціла система охорони психічного здоров’я та інформування про можливі наслідки і так само система підготовки. Є ставлення суспільства в Америці, яке добре засвоїло уроки В’єтнамської війни і яке з пошаною та з розумінням ставиться до ветеранів.

Якщо у нас нема цієї системи захисту, то є фактор захисної війни: ми знаємо, що на нас напали, ми захищаємось, знаємо, що ветерани — це наші люди, більш-менш зрозуміло, хто проти кого воює. І це дуже сильно впливає на те, як людина бачить себе у війні і як її бачать після війни. І це наш сильний протективний фактор.

Тетяна Трощинська: Що є факторами ризику, окрім війни, які можуть призвести людину, яка воювала, до того, що психологічний статус дещо змінюється, погіршується і слід працювати з фахівцем або над собою?

Ольга Кухарук: Їх досить багато. Вони достатньо науково обґрунтовані в багатьох дослідженнях. Перше, про що говоримо, — попередній досвід людині. Якщо людина до того має соціально неблагополучний досвід чи досвід переживання психічної травми, можемо говорити, що є ризик повтору такого переживання. Ми говоримо про підготовку: чим більше людина тренована, тим менше ситуацій сприймається як травмуючі. Ще говоримо про особливості соціального статусу, звідки людина і на яку підтримку вона розраховує під час участі в бойових діях та після повернення. Це і особливості служби: якщо в підрозділі розвинена мережа побратимства, здорова бойова атмосфера, прийнято переживати певні речі та формувати про них пам’ять, якимось чином реагувати на те, що відбулося, то прогнози є в рази кращими. Якщо атмосфера в підрозділі далека від атмосфери побратимства, то це може бути фактором ризику.

Важлива сімейна історія — те, наскільки родина готова підтримати; наскільки психіка людини є адаптивною та гнучкою. Важлива і сила впливу травмуючої події: що відбулось, як довго, що було після цієї події, наскільки в людини був шанс пережити травмуючу подію, наскільки швидко вона вийшла з цього стану. Історія з цими факторами така, що всі знають про їхнє існування, але наскільки вони спрацюють для конкретної людини —  прогнозувати фактично неможливо, бо це завжди комбінація. Тому ми працюємо з цими факторами і зважаємо на них при підготовці чи при превентивній роботі, але прогнози: ти точно не підійдеш, в тебе точно буде ПТСР чи точно не буде, дати неможливо. 

Повну версію розмови слухайте в доданому звуковому файлі.