Чому Міноборони не тестує військових на ВІЛ/СНІД ?

Говоримо з фахівчинями “Юридичної Сотні” — головою організації та юристкою Лесею Василенко та експерткою з медичного забезпечення ветеранів АТО Вікторією Лавренюк.

Тетяна Трощинська: Чи мобілізовані та військовослужбовці, які проходять службу в АТО, у якийсь спосіб перевіряються на ВІЛ?

Вікторія Лавренюк: Згідно наказу №402 Міноборони, який регулює порядок проходження військової лікарської комісії в Міноборони, військовозобов’язані, зокрема мобілізовані, не тестуються на інфекційні захворювання (ВІЛ/СНІД, гепатит та інші інфекції).

Анастасія Багаліка: Чому?

Вікторія Лавренюк: Така норма не передбачена в нормативно-правові базі, тому вони не проводяться.

Анастасія Багаліка: Аргументації нема?

Леся Василенко: Наказ передбачає випадки тестування для осіб, які проходять службу за контрактом, для призовників. Мобілізація відбувається тоді, коли в країні війна і йдеться про тотальну мобілізацію населення. За таких умов тестувати когось нема змоги, часу — потрібно йти і захищати країну.

Проте в Україні склалися умови, що є особливий період, на який у нас передбачена часткова мобілізація. Коли писався наказ №402, не враховували, що може бути настання такого особливого періоду з частковою мобілізацією.

Зараз стало важко доводити необхідність внесення змін в наказ №402, бо в нас нема черг мобілізації. Шоста хвиля вже повернулася додому, а сьома не передбачається. Контрактників мають тестувати за законом, ця норма прописана, бюджети на тестування, начебто, виділяються.  

Оскільки зараз черг мобілізації нема, коли зустрічаємось з Міноборони, Генштабом, розводять руками і кажуть: «А ви про що? У нас не передбачена мобілізація. Якщо буде тотальна мобілізація, що ви будете робити?» З такими аргументами ми постійно оперуємо.

Але на випадок, якщо буде необхідність у сьомій черзі мобілізації, знову буде ситуація, коли йтиме нетестована частина військовослужбовців, які не знають про свої захворювання.

Опитування показало, що поширення інфекційних захворювань в зоні АТО збільшується приблизно вдвічі.

Тетяна Трощинська: Демобілізовані тепер віддані самі собі — якщо хтось захоче, зробить тестування сам?

Леся Василенко: Обов’язкового тестування нема. У військових статутах прописано, що за бажанням особа, яка звільняється в запас, може пройти військову лікарську комісію, в рамках якої можна здати ті чи інші аналізи. Але переважна більшість військовослужбовців цього не робить, їм не роз’яснюють, що це потрібно. Хлопцям кажуть: дємбєль, — а це значить додому. І ціль — якомога швидше потрапити додому, до родини. І це природньо.

Дуже важливий аспект цієї проблеми не лише в тому, щоб запровадити тестування. Потрібно, щоб були комплексні заходи, направлені на попередження та інформування військовослужбовців щодо захворювань, шляхів їх розповсюдження і елементарних заходів попередження: як знати про себе і стан свого здоров’я, як за цим слідкувати.

Тетяна Трощинська: Чи є якісь розмови на цю тему з Міністерством охорони здоров’я?

Вікторія Лавренюк: Звичайно. МОЗ повністю підтримує внесення таких змін, запровадження тестування. Але в наказ, який регулює це питання, може внести зміни лише Міноборони.

Анастасія Багаліка: Є приклади волонтерських ініціатив, які приїжджали в зону АТО надавати допомогу на постійній основі. І вони стикалися з цими захворюваннями і змушені були проводити тестування.

Леся Василенко: Однозначно. Насправді, зі слів Генштабу, Міноборони, в мобільних госпіталях на території проведення АТО є спосіб провести це тестування. Не лише експрес-тестування, а й обширне. Наскільки це правда, “Юридична Сотня” в партнерстві з іншими організаціями не перевіряла. Хтось каже, що такі можливості є, хтось — що нема.

Контрактна служба більш-менш захищена в фінансовому плані та стосовно охорони здоров’я. Туди йдуть повністю обороноздатні чоловіки та жінки, їх перевіряють за всіма параметрами. З ним поруч служать мобілізовані, яких ніхто не перевіряє. Їм створюють додатковий ризик для служби, для охорони їхнього здоров’я. Це неправильно, ситуацію можна було виправити, бо йшлося не про тотальну мобілізацію. В рамках тотальної мобілізації ми солідарні з Генштабом та Міноборони, що йдуть захищати країну всі, бо у всіх є обов’язок стати на захист території та громадян.

Тетяна Трощинська: Але при частковій мобілізації фізично це можна зробити?

Вікторія Лавренюк: Можна. Є міжнародні організації, які готові допомогти з тестами, обладнанням. Але потрібно запровадити таку норму в законодавстві, тоді можна це робити.

Тетяна Трощинська: Чи відомі вам випадки звільнення зі служби в зв’язку з інфекційними захворюваннями?

Вікторія Лавренюк: Звільнення відбуваються. Якщо особа потрапляє на лікування, її спочатку лікують в госпіталі, потім стараються звільнити зі служби, щоб вона не могла отримати компенсацію.

Тетяна Трощинська: Чиїм коштом тоді лікується ця людина?

Леся Василенко: На сьогодні Міноборони лікує військовослужбовців до останнього. Зараз трохи змінили норму: якщо ти 4 місяці хворієш, за цей час тебе ніхто не вилікував, значить ти звільняєшся. Зараз діє інше розпорядження, яке передбачає, що військовослужбовець залишається у статусі військовослужбовця поки він повністю не буде вилікуваний.

Але практика в окремих випадках суперечить тому, що прописано в законі і розпорядженнях, які даються. Були випадки, що людина із захворюванням, яке приведе до смерті, подається на звільнення. Процедура звільнення відбувається в прискореному порядку, за всіма правилами йдуть родині назустріч, щоб звільнити такого військовослужбовця.

В подальшому такі особи іноді зможуть отримати відповідний статус інваліда війни І чи ІІ групи, тоді можуть продовжувати лікування у військових шпиталях. Аргументація така: на ваше лікування це не впливає, ви будете в тому ж закладі, але в іншому статусі.

А цей статус є ключовою проблемою. За чинним законодавством, якщо особа помирає не в статусі військовослужбовця, а в статусі цивільного, одноразової грошової допомоги у зв’язку зі смертю родина не отримує.

Навіть, якщо захворювання було пов’язане з участю в АТО, захистом батьківщини, людина помирає через два місяці після звільнення зі служби (чи менше), родина залишається незахищеною. Такий момент передбачає внесення змін у законодавство. Але це дуже тонкий момент, бо він потребує часового обмеження.

Анастасія Багаліка: А які засоби необхідні, щоб тестування проводилось у повному обсязі по всіх вірусних захворюваннях?

Леся Василенко: На момент вступу на службу, медичні огляди проводяться в медичних закладах МОЗу чи тих, які підпорядковані органам місцевого самоврядування, фінансуються з відповідних бюджетів. Потрібно, щоб там були як експрес-тести, так і тести, які дозволяють давати більш обширну картину.

На сьогодні є окремі експрес-тести, які тестують на гепатити, ВІЛ/СНІД. Туберкульоз тестується мобілізованим і немобілізованим — за чинними нормами медобстеження всі повинні проходити флюорографію.

Тетяна Трощинська: Якщо військовослужбовець був інфікований на службі, як доводити, що це було пов’язано зі службою в АТО?

Вікторія Лавренюк: Довести такий факт дуже складно, бо людина не проходить тестування при вході в зону АТО і при виході. Дуже складно довести та пов’язати набуття захворювання із захистом батьківщини. Це доводиться на практиці в дуже індивідуальних випадках. Дехто проходив медогляд раніше, мав підтвердження того, що він здоровий. Але дуже багато прикладів, коли людина не може отримати довідку, що захворювання набуте під час виконання обов’язків служби.

Анастасія Багаліка: Чи можемо підрахувати кількість людей і кількість необхідних тестових систем щороку?

Леся Василенко: Якщо ми знаємо, що очікується планова мобілізація, можна говорити про цифру. Але цифру знає лише Генштаб — вона не є публічною. Якщо говоримо про тестування контрактників, Генштаб знає, скільки їх потрібно. Але контрактників і так тестують, повинні виділятися бюджети для тестування.

Тетяна Трощинська: На які кошти від держави точно мають право військовослужбовці у випадках, про які ми говоримо?

Леся Василенко: Військовослужбовці, які лікуються в системі Міноборони, проходять лікування за рахунок міністерства в шпиталях, які йому підпорядковуються. Курси лікування надаються з бюджету Міноборони. Звільнені в запас потрапляють в державну програму лікування гепатитів, ВІЛ/ СНІДу, інших захворювань.

Теоретично кошти на курси лікування повинні виділятися з держбюджету. Проте є велика проблема, що ці програми фінансуються приблизно на 30%. На всіх коштів не вистачить. У такому випадку варто звертатися за допомогою до громадських організацій, які мають свої програми для лікування («Зупинимо гепатит разом», «Альянс громадського здоров’я»).

Лікування дуже дороге, шукати потрібно різні форми фінансування. Програми, якими забезпечує держава, можуть не підходити до всіх типів захворювання, програми громадських організацій можуть не підходити всім за соціальним статусом.

Тетяна Трощинська: Якщо говорити про запобігання захворюванням, що варто було б зробити?

Вікторія Лавренюк: Запровадження вакцинації від вірусних гепатитів А і В мало б дуже гарний ефект та зменшило б ризик зараження такими захворюваннями. Навіть, якщо особа хворіє гепатитом С, їй рекомендовано зробити щеплення від А та В.

Тетяна Трощинська: Чи можна на місці виявляти такі захворювання?

Леся Василенко: В мобільних шпиталях мали б бути належні умови. Я не можу сказати, наскільки вони забезпечені. В основному, захворювання виявляють в госпіталях. Людина потрапляє на стаціонарне лікування у зв’язку з іншим захворюванням, в ході аналізів виявляють вірусне захворювання. Симптоми вірусних захворювань такі, що можуть бути і при застуді чи високій температурі. Одразу в частині виявити, що це ВІЛ/СНІД чи гепатити, неможливо.

Досить розповсюджені випадки, коли людина місяць-два хворіє з високою температурою, перебуваючи у військовій частині на передовій. Коли організм здає повністю, її чи його переводять у госпіталь, там вже визначають, чому так відбувалося.

Анастасія Багаліка: Що можна сказати про мирних мешканців цих територій?

Леся Василенко: На жаль, ми ведемо війну на територіях, які завжди мали найвищі показники щодо вірусних захворювань. Оскільки наші бійці ведуть війну в цих зонах, є підвищений ризик передачі цих захворювань. Пам’ятаємо, що ці захворювання передаються і статевим шляхом в тому числі. Факт, що проституція в цих районах процвітає. Перевіритися і захиститися можливостей нема. І це вже впирається в питання попередження захворювань: проведення інформаційних, роз’яснювальних кампаній, підвищення рівня відповідальності громадян до свого здоров’я.