Діяльність «Поштовху» — великий аргумент за український Донбас, — активісти

31 жовтня виповнюється 10 років Донецькій молодіжній організації «Поштовх». Два роки тому члени організації вирішили надати їй ім’я засновника Юрія Матущака, який загинув у Іловайському котлі. Журналіст «Громадського радіо» Сергій Стуканов теж свого часу належав до числа людей, які стояли у витоків організації.

У нашій студії співзасновник «Поштовху» Сергій Зливко, активіст організації і в подальшому активний учасник АТО Віталій Овчаренко, громадський діяч і політолог Станіслав Федорчук.

Сергій Стуканов: Організація «Поштовх» виникла наприкінці жовтня 2006 року на базі двох факультетів Донецького національного університету — історичного і філологічного, до яких, я знаю, ти не належав. Як ти долучився до групи ініціаторів?

Сергій Зливко: Мені тоді пощастило, бо за декілька днів до установчих зборів організації я зустрів Юрія Матущака на конференції. Після неї ми поспілкувалися і він запропонував мені стати одним із засновників «Поштовху» на установчих зборах, які пройдуть через три дні. Власне так я і долучився.

Сергій Стуканов: На тих зборах затверджували цілі організації, статут — що тоді декларувалося, чого прагнули досягнути?

Сергій Зливко: Основною метою організації було українське національно-культурне відродження на Донеччині. В принципі, більшість аспектів діяльності і заходів стосувались саме цього питання. Працювали ми переважно зі студентством, молоддю, але була і частина старших.

Сергій Стуканов: Станіславе, це був час, коли президентом України був Віктор Ющенко, коли на офіційному рівні декларувались національні гасла. Якою тоді була ситуація на Донеччині, чи справді була потреба в такій організації, яка б стимулювала повертатись до народних, національних джерел?

Станіслав Федорчук: Коли ми подивимось на Донеччину 2000-х років, то побачимо, що поле громадських організацій не було широким. Були невеличкі неформальні групи з 2-5 осіб, які однак не мали жодного впливу на молодіжне, громадське, інформаційне життя.

Поява «Поштовху», як на мене, це історично обумовлений процес: українці, які народились на Донеччині на світанку незалежності, усвідомили себе громадянами. І усвідомили прірву, над якою, в принципі, знаходився схід. Вони почали об’єднуватись і прагнути змін. І попри весь ідеалізм, який був і у Матущака, і в інших засновників, всі були свідомі того, що ані місцева влада, ані місцеві осередки так званого українства аж ніяк не раді появі «Поштовху» як реального агента змін.

Наталя Соколенко: А чому організації українства були не раді?

Станіслав Федорчук: Насамперед тому, що підходи принципово різнилися. Це не була партійна організація, яка шукала б якихось політичних спонсорів. Однак у якої були чітко висловлені світоглядові напрямки. І найголовніший момент — аудиторія, яку вони обрали, була дійсно достатньо широкою. Це організація, яка не прагнула перетворити себе на якийсь орден чи підпільну структуру. Навпаки, більшість акцій «Поштовху» були максимально публічними, з висвітлення у медіа, в інтернеті, серед молоді. Ця організація прагнула до, спілкування, до комунікації. В той час як традиційні українські організації, які навіть мали підтримку з Києва, воліли тихо робити свою роботу, так як писав Міхновський «щоб ніхто, ніде, ніколи не бачив їхньої роботи».

Сергій Стуканов: Одна зі сміливих акцій «Поштовху» була у червні 2007 року до 100-ї річниці з дня народження Романа Шухевича. Акція відбувалась біля пам’ятника Шевченку, проводилось опитування як мешканці ставляться до УПА, до національно-визвольного руху, і тоді у результатах не було такої аж надто несприйнятливої реакції. Які ще акції «Поштовха» можна згадати?

Станіслав Федорчук: Треба згадати ось таку річ: спільно з Юрієм Матущаком, для того, щоб мінімізувати ризики для організацій, які з нами співпрацюють, ми створили громадську ініціативу Донеччини з відновлення історичної пам’яті. Це така широка платформа, до якої міг долучитись будь-який громадський діяч, громадське чи політичне середовище, за умови, що вони приймають загальні правила гри і готові брати участь в конкретних акціях.

Також варто згадати акцію, присвячену нескореним, УПА у 2008 році. Це була фотовиставка, проведена у самому центрі Донецьку. Ця виставка забрала колосальну кількість ресурсів, сил. Попри зусилля комуністів і місцевої влади знищити виставку, їм це не вдалося. У книзі відгуків було 900 записів. Найбільше нас вразив спогад одного колишнього полковника КДБ, який воював з УПА. Він написав, що відчуває провину, що має розказати правду. Залишив свої дані. Відскановані копії цієї книги зберігаються в Інституті національної пам’яті.

Сергій Стуканов: Серед акцій, котрі за три роки активної діяльності провів «Поштовх» можна згадувати і літературні виступи просто неба на бульварі Пушкіна, коли захоплювали молодіжною поезією всіх перехожих. І два фестивалі вертепів на початку 2008 і 2009 років. Першу україномовну, молодіжну газету «Поштовх плюс», яку видавали і поширювали безкоштовно. Віталіє, що тебе привело до «Поштовха»?

Віталій Овчаренко: Мене до «Поштовха» привело кілька подій. На лекції з всесвітньої історії викладач Баришніков запитав «милые мальчики и девочки, кто из вас будет сожалеть, если государство Украина перестанет существовать».

Сергій Стуканов: Нагадаю, що цей чоловік, Кирило Баришніков, допомагав захоплювати Донецький університет у 2014 році і якийсь час був самопроголошеним ректором.

Віталій Овчаренко: Практично на кожній парі ми мали ідейні бесіди і протистояння. Не останню роль у моєму приходу у «Поштовх» зіграло відвідування фанатського футбольного сектору. Там я побачив, що позицію українця в Донецьку можуть відстоювати не тільки словом, а й ділом. І тоді, взагалі, на істфаку сформувалась отака купка, нехай і невелика, активних студентів. Яка не була задіяна в цих офіційних профкомах, а часто діяла навіть всупереч їм, влаштовували набагато кращі заходи, які не робились старими комсомольськими шаблонами.

Наталя Соколенко: Чим зараз займається організація?

Сергій Зливко: В принципі, зараз наша діяльність більше сконцентрована на поширенні пам’яті про Юрія Матущака. В Донецькому національному університеті, якиї переїхав у Вінницю, відкрили меморіальну дошку. Цього року також збулася одна з головних мрій Юрія — щоб його рідну альма-матер назвали іменем Василя Стуса. Ми просували цю ідею у 2008 році, але тоді вона викликала шалений спротив керівництва, місцевої влади, правоохоронних органів. Треба було два роки війни на Донбасі, щоб це таки відбулось.

Сергій Стуканов: Чому питання надання ДНУ імені Стуса було настільки дражливим для керівництва університету?

Сергій Зливко: Це питання чітко ставило університет в українську площину. До того ж, як показала історія — більшість з тих людей, які тоді чинили цей опір, потім вбудувались в структуру цього так званого ректорату при «ДНР».

Сергій Стуканов: Де себе знайшли члени, активісти, прихильники «Поштовху»? Чим «Поштовх» свого часу якщо не Донецьк змінив, то принаймні якусь його частину?

Віталій Овчаренко: На мій погляд, «Поштовх» конкретно змінив культурне життя, яке відбувалося, ми тоді сколихнули всю Україну і своїми вертепами, і виставкою про УПА, і саме питанням надання імені Василя Стуса Донецькому національному університету, яке, нарешті, сталося.

Сергій Зливко: Я думаю, головний результат діяльності «Поштовху» — це дуже-дуже великий аргумент за український Донбас. Бо саме діяльність «Поштовху» запалювала молодь. Ми робили нестандартні, іноді авантюрні речі.

Станіслав Федорчук: Колись Варлам Шаламов, один з найвідоміших сидельців Радянського Союзу, написав, що коли запитають на страшному суді чи ми були, чи існував цей український Донбас… От «Поштовх» це є найкраща відповідь. Ми були, ми є і, сподіваюсь, будемо. Донбас однозначно український.