Донецьк все одно залишається українським містом, — соціолог з УКУ

Данило Судин, кандидат соціологічних наук, доцент кафедри соціології Українського католицького університету нещодавно провів у Києві лекцію: «Ідентичності донеччан – від проголошення незалежності України до окупації». З’ясовуємо, як проводилось дослідження і як, все ж таки, ідентифікували себе мешканці Донецька у 1994 році, які зміни відбувалися протягом наступних років, а які прогнози можна робити на майбутнє.

Михайло Кукін: Чому львівський науковець, соціолог УКУ зацікавився ідентичністю донеччан?

Данило Судин: Це довга історія, яка починається задовго до того, як я став соціологом. У 1994 році низка науковців з України, Америки (професор Ярослав Грицак, професорка Наталія Черниш з України, професорка Оксана Маланчук з Америки) вирішили вивчити регіональні відмінності в Україні. Тоді була гіпотеза ЦРУ, що в Україні почнеться громадянська війна, на тлі якої війна в Югославії буде виглядати, як вони казали, шкільним пікніком, а в Україні буде поділ по Збручу. Як обіцяв С. Гаттінгтон у «Зіткненні цивілізацій», почнеться страшна війна.

Троє науковців вирішили перевірити цю гіпотезу. Вони почали дослідження: «Львів-Донецьк: порівняльний аналіз громадянських ідентичностейта ієрархії суспільних лояльностей». Порівнювали Львів і Донецьк як два полюси, тоді пропонувалося, що це дві України. Дані дослідження показали, що насправді України не дві. Можна казати, що їх і 22, але краще — одна Україна, просто вона різна.

З 1994 року почалося дослідження, наступні тури були у 1999, 2004, 2010. І останній пройшов у 2015 році. На основі цих даних я писав дисертацію. Займаюся національною пам’яттю, національними міфами, національною ідентичністю. І, сам того свідомо не очікуючи, виявився дослідником ідентичносетй і Донецька, і Львова.

Михайло Кукін: Як ви робили дослідження?

Данило Судин: Це кількісне дослідження. Була стандартизована анкета, яка розроблялася ще в 1994 році, з тих пір зазнавала деяких змін. Особливість методології — дослідження, яке триває протягом кількох років, а у даному випадку — понад 20 років. Щоб мати змогу порівнювати дані з різних років, потрібно мати одну й ту саму анкету, у якій можна вносити невеличкі зміни. У кожному місті проходило репрезантивне кількісне опитування. Приблизно, по 400 осіб у кожному місті. У кожному місті працювала своя мережа інтерв’юерів, після цього був контроль.

Ірина Ромалійська: Які питання в анкеті?

Данило Судин: Здебільшого стосувалися політичних лояльностей, громадянських лояльностей: як люди ставляться до держави України, які бачать інші проблеми, як уявляють українців з різних регіонів, чи вони бачать себе в Україні, чи вважають, що всі проблеми України через розпад Союзу (це було основне питання, яке цікавило дослідників у 1994 році), було питання, з якими групами себе ідентифікують (перелік з 28 груп), приціл на національні ідентичності: українську, російську.

Михайло Кукін: Були такі, хто ідентифікував себе як радянську людину?

Данило Судин: Були. Їх було дуже багато. У Донецьку в 1994 році близько 40% ідентифікували себе з радянською людиною, 19% — у 1999 році. У Львові таких було небагато, думаю, до 10%.

Радянська ідентичність дуже змінювалась. У 2004 році вона впала до 9%, у 2010 знов піднялась до 19%.

Ірина Ромалійська: З чим це пов’язано?

Данило Судин: Є цікава річ, яку я помітив, аналізуючи всеукраїнські дані. Люди часто ностальгують за радянським Союзом не через те, що їм там краще жилось. Союз пропонував соціальний проект, соціальний захист. Часто люди навіть ностальгують за часами Сталіна лише через те, що у них в голові це асоціюється з періодом соціальної захищеності.

Думаю, у 2010 році ідентичність підскакує через кризу, яка починає навалюватися на Донецьк. Донеччани розуміють, що їх і у 2004, і у 2010 році використали, щоб певна кліка прийшла до влади, а їх життя не покращилось. І з’являється ностальгія. Це не ностальгія за реальним Радянським Союзом, а ностальгія за певним захистом.

Михайло Кукін: На «УП» днями вийшла стаття Михайла Дубінянського «Гра в СРСР». Я зацитую: «Весной 2014-го Кремлю помогло именно то, что образ возрождаемой сверхдержавы дорисовывался самостоятельно. В Крыму предвкушали возвращение золотого времени, когда полуостров был всесоюзной жемчужиной, самым престижным из доступных курортов. На Донбассе живо представляли, как вернется шахтерская слава и положение привилегированного региона, обеспеченного высокими зарплатами и всевозможными льготами. Происходящее воспринималось именно так, поскольку в ностальгическом сознании все советские приметы тесно переплелись друг с другом: антиамериканизм – с патернализмом; ядерные ракеты – с копеечными продуктами; танки Т-72 – с отсутствием олигархов и т. д.».

Данило Судин: У соціології є переконання: якщо теорія дуже проста, пояснює все — це неправильна теорія. Якогось одного пояснення того, що сталось на Донбасі в 2014 році бути не може. Очевидно, те, що ви говорили — один з факторів. Дуже важливий. Частина могла йти за соціальним проектом, частина могла не ідентифікувати себе з Україною. Але дані досліджень і у передвоєнному Донецьку показують, що більшість мешканців Донецька ідентифікували себе з громадянами України. Ще одна дуже вагома причина: складно виступати на захист своєї ідентичності, коли по місту ходять озброєні люди, а самі захисники цієї ідентичності неозброєні. Економісти цинічно сформулювали це так, що цінності мають значення лише в тому випадку, коли дешево коштують. Звичайно, це перебільшення, але, очевидно, що доволі проблематично беззбройним захищати ідентичність.

Думаю, одна з причин перемоги в частині Донбасу «руского міра» не в тому, що частина населення була налаштована проти України, радше в ситуації був сильний дисбаланс. Та агресивна меншість мала сильну військову та технічну підтримку з боку Росії, що дозволило придавити більшість, яка мала українську ідентичність. Кажу більшість, бо у 2010 році був сюрприз: на першому місці у Донецьку вийшла ідентичність громадянина/громадянки України — її обрало майже 52% опитаних. Чому ці 52% у 2014 році раптом програють? Думаю, одна з причин — неспівмірність сил.

Михайло Кукін: Зміни ідентичності були більш вагомими після радянських часів чи протягом самої незалежності?

Данило Судин: Швидше протягом незалежності. 1994 рік показує доволі очікувану картину. На перше місце вийшла регіональна ідентичність, далі була важлива ідентичність: робітник. Але були і зміни, зумовлені перетворенням після Радянського Союзу. Є цікава теорія, яку висловила професорка Наталя Черниш. Вона сказала, що в часи соціальних перетворень людина обирає ту ідентичність, яку може помацати або підійти і побачити в дзеркало: вікову або гендерну. У Донецьку в 1994 році на другому місці була ідентичність: жінка (49% з опитаних). Очевидно, відбувається якесь перетворення і найлегше орієнтуватись на таку ідентичність.

Регіональна, очевидно, спадок Радянського Союзу. Робітнича ідентичність мала 36% у 1994 році. У 1999 році вона впала до 20%. З кожним роком вона все втрачала позиції. Довгий час лідирувала донецька ідентичність.

У 2010 році дослідницька команда вирішила, що ми трошки не так міряємо національну ідентичність. Вирішили змінити формулювання: лишились українець/українка, додали громадянин/громадянка України. Виявилось, що така ідентичність набирає значного зросту. У 2004 році українець/українка — 43%, громадянин/громадянка України має 52% у 2010 році.  

У Донецьку багато людей підтримують гасло націоналістів: «Україна тільки для українців». Коли їх питали, чи вважають вони себе українськими націоналістами, вони казали, що ні.

Донецьк не показував різкого неприйняття України. Була цілком нормальна ситуація для типового українського міста.

Ірина Ромалійська: Зараз телефоном можна провести подібні дослідження?

Данило Судин: У 2015 році був наразі останній етап дослідження, який проводився у Донецьку віч-на-віч. Воно показало, що коли обирати з першого питання про ідентичність, то українську обирало заледве чи не 15% опитаних. Але коли запитати, чи люди відчувають близькість до українців і т. д., відсоток різко піднімається.

Можливо, окупація міста — одна з причин, чому так відповідали, був присутній страх. Інші питання показували, що рівень підтримки України впав, але він все одно лишається на несподівано високому місці. 70% сказали, що відчувають близькість до українців. Коли питати, чи відчувають гордість, коли бачать синьо-жовтий прапор, середній бал приблизно 3,9 (з п’яти). Донецьк, попри те, що значна частина населення покинула місто, все одно залишається українським містом. Про це треба пам’ятати.

Михайло Кукін: У дослідженні 2015 року йшлося про те, як люди оцінюють дії влади? Чи мета дослідження була більш світоглядною?

Данило Судин: Більш світоглядна. Я вже казав, що потрібно було мати ряд питань, які були б стабільними. А опитування, окрім Львова та Донецька, також проводилося у Києві, Дніпрі, Одесі, Харкові. Потрібно обирати ті питання, які були б актуальними для цих міст.

Ірина Ромалійська: Якою думкою ви завершуєте свою лекцію?

Данило Судин: Зараз ми перебуваємо в процесі перетворень. Тому я завершую думкою, що Донецьк під час окупації дуже сильно постраждав. Якщо дивитись на перелік груп, з якими себе ідентифікують люди, виходять групи віку та статі. Решта ідентичностей різко зменшується. У 2015 році кількість ідентичностей, які обирає людина, падає до трьох. Це свідчить про те, що в Донецьку відбувся «землетрус», коли всі устої зруйнувались. Ми в такій точці, що якщо Україна не буде робити кроків, сигналів, щоб показати населенню, що ми з ними і ми єдина країна, Донецьк може почати дрейфувати в бік від України.

Ми в точці біфуркації, коли можемо піти в один бік, або в інший. Але Донецьк зараз перебуває в світоглядному постземлетрусному становищі, коли люди не знають, на що орієнтуватись. Соціологів дуже лякає практика відродження радянських методів виховання молоді, які є в «ЛНР», «ДНР». Це проблематично, бо формується нове покоління, яке може прийняти цінності, які не є українськими. І це може спричинити проблеми вже через десять років і на довгі роки.